Агнес переповнювала величезна душевна радість – той самий компас, який їй тепер вказував напрямок. У Скопьє була ще одна албанська дівчина, шкільна однокласниця Агнес на ім’я Бетіка, яка побажала разом з нею стати черницею.
Напередодні від’їзду в домі Бояджіу влаштували прощальний вечір. Попрощатися з Агнес прийшли всі близькі друзі, серед яких був і Лоренцо Антоні, якого до останнього не залишала надія одружитися на Агнес. На пам’ять Лоренцо подарував Агнес авторучку, якою вона потім писала багато років і яку зберегла до кінця свого життя.
26 вересня 1928 року Агнес і Бетіка сіли до потягу, що їхав зі Скопьє в Загреб. Звідти вони попрямували у Відень, а потім через Берн у Париж. У столиці Франції Агнес зустрілася з настоятелькою, якій було доручено перевірити, наскільки серйозне бажання і покликання Агнес, а також чи здатна вона винести випробування місіонерського життя. Склавши перший іспит, Агнес отримала благословення їхати в Дублін, де знаходилася головна обитель чернечої місії “Лоретських сестер”[1], членом якої вирішила стати Агнес.
У Дубліні її зустріла і прийняла до себе головна настоятелька місії – мати Вікторина. Пробувши в Ірландії кілька місяців, пройшовши за цей час прискорений курс англійської мови та екзамен з екстреної медицини, Агнес 1 грудня 1928 року сідає на борт пакетбота Індостанської Східної пароплавної компанії “Марка”, щоб потрапити в Індію. Для Агнес, яка ніколи не виїжджала з Македонії, це чотиритижневе плавання Суецьким каналом, Червоним морем, Індійським океаном і Бенгальською затокою здалося справжньою мандрівкою.
Різдво вона відсвяткувала в морі. Разом з трьома францисканськими черницями-місіонерами і Бетікою, які пливли разом з нею, вона співала Різдвяні гімни навколо маленького імпровізованого паперового хліва, над яким висіли на нитках блискучі зірки, зроблені з фольги…
І от, нарешті, стомливе плавання добігло кінця. У перші дні 1929 року Агнес і Бетіка ступили на землю Індії. Те, що вони побачили, приголомшило їх. У листі, відправленому додому відразу після приїзду, Агнес приголомшено пише: “Дуже багато людей живуть прямо на вулицях. Цілі сім’ї дні і ночі проводять просто неба, на землі, постеливши під себе пальмові гілки! На них немає жодного одягу – у кращому випадку, це кілька брудних ганчірок, обгорнутих навколо поясу. Їх шкіра і волосся блищать на сонці. На вигляд вони дуже бідні і нещасні. Але, у той же час, вони носять на руках і ногах дорогі, хорошої роботи браслети, а також якісь прикраси у вухах і в носі. На лобі в них зроблені відмітини, що мають релігійний сенс. Проходячи вулицею, ми випадково побачили сім’ю, що зібралася навколо небіжчика, який був обгорнутий у діряве червоне лахміття. Його тіло усипали жовтими квітами, а на обличчі були намальовані різноколірні смуги. Це просто жахлива картина! Якби люди в нашому місті побачили таке видовище, вони перестали б скаржитися на свої дрібні негаразди і подякували Богу за велику милість до них. Тут люди живуть у крайній бідності, якій місіонери ніяк не можуть допомогти”.
Мати Тереза часто казала, що справжня любов невід’ємна від страждання, що “убогість створив не Бог, а я і ти, бо ми не вміємо ділитися”.
* * *
Індія займає сьоме місце у світі за площею і друге місце – за чисельністю населення. Насущною проблемою країни є високий рівень бідності і неписьменності населення. Індія – країна, максимально пристосована для християнського подвигу. Кожному, хто невдоволений власним життям, слід поїхати місіонером в Індію. Її жителі убогі, зазнають страшних хвороб і сповідують релігію, яка знищує їх не лише духовно, але і фізично.
За шестисот кілометрів від Калькутти, оточений густими джунглями, розташовувався квітучий Дарджилінг. Туди і попрямувала Агнес. Дарджилінг був курортним містом, де відпочивала, розважалася і змагалася один з одним у витонченості верхівка індійського суспільства. Агнес не брала участі у світському житті. Відразу ж після приїзду вона оселилася в монастирі Дарджилінгу, поряд з яким стояли церква і школа. Також Агнес учила бенгальську мову, пила хінін – єдиний засіб від малярії – багато читала і допомагала сестрам місії в місцевій лікарні.
[1] Община “Лорето” була заснована в XVIII столітті Марією Ворд. У 1928 році община займалася підготовкою вчительок для початкових шкіл у бідних країнах.