Я ставлю ці міркування під заступництво Малої Терези з Лізьє, яка, можливо, є великою святою смерти для наших часів. Вона померла дуже рано після тривалої агонії. Вона мала змогу спостерігати наближення своєї смерти впродовж місяців. Мала Тереза залишила нам зошит зі своїми останніми словами, і цей зошит тепер повністю опублікований під назвою Я входжу в життя. У цих розмірковуваннях є дві основні фрази. Її запитували: «Від чого ви помираєте?» Вона відповідала: «Помираю від смерти». На перший погляд це тавтологія, трюїзм. Та треба мати велику віру, щоб так сказати. Справді, люди помирають з багатьох причин: хвороба, нещасний випадок… – до смерти призводить певна кількість чинників. Однак помирають лише від смерти. Смерть є таїною, яка не має пояснення, не зводиться до фізичного занепаду і не розв’язується в складових, які їй передують і її готують.
Інша фраза святої Терези від Дитяти Ісуса пояснює перше її твердження: «Я не помираю, а входжу в життя». Ця фраза нібито суперечить першій. Насправді ж свята Тереза хоче сказати, що вже сама смерть є входженням у життя вічне, і в цьому таїна смерти. Таїна смерти – це входження в нас вічного життя, і саме про це життя вона говорить, кажучи «Я входжу в життя».
Смерть завжди залишається таїною свободи Бога, Який приходить до нас, а також нашої свободи, бо ми приймаємо Бога. Смерть – побачення двох свобідних осіб. Коли це розумієш, звільняєшся від язичницького страху смерти як фатуму. Можна боятися – і це природно – страждань, які її наближають, хвороби, нещасного випадку, та коли ми розуміємо, що час нашої смерти – це побачення, я б навіть сказав, любовне побачення, між Богом і нами, ми стаємо відкриті до справжньої таїни смерти. Вона є свобідним рішенням Бога, Він начебто переступає через другорядні причини, а з людського погляду це виглядає як збіг обставин, який через хворобу чи нещасний випадок приводить нас до кінця нашого тілесного життя. Насправді ж Бог керує тими другорядними причинами, не нівелюючи їх. Він знає їх у вічному теперішньому Своєї трансцендентности, і вони в Його руках. Його любовний задум щодо нас, Його слова любови для нас проходять через ці другорядні причини так, що навіть попри нашу хворобу і агонію момент смерти залишається таїною свобідного божественного рішення і свобідної відповіді людини.
Звідси випливає цілком антихристиянський характер будь-якого передбачення смерти. Оцінювати час, що залишається людині до смерти, дуже ризиковано навіть з медичного погляду. Серйозні лікарі утримуються від цього і висловлюють таку оцінку лише поміж собою як суто клінічну гіпотезу. Передбачення в жодному разі не має звучати в розмові з хворим, навіть якщо він питає; і то не лише делікатність становища, а й просто тому, що воно згодом може виявитися помилковим. Людський організм такий складний, а його зв’язок із душею такий глибокий, що ніяк не можна передбачити час смерти. З погляду віри цей характер непередбачуваности смерти випливає з того, що смерть є таїною свободи і любови Бога щодо нас. Це Він назначає час остаточної зустрічі. Як казав святий Іван від Хреста: «Господи, розірви ту легку пелену, яка ще нас розділяє». У цій містичній зустрічі він прагнув смерти, щоб постати перед Богом.