Доказом того, що люди, які вийшли зі стану клінічної смерти, насправді не були мертвими, є те, що часто в стані коми вони зазнавали духовної боротьби, розриваючись між покликанням до світла любови та схильностями до зосереджености на собі та гордости, які штовхали їх у пітьму.
Останній акт нашої свободи такий важливий, що він остаточно визначає нашу долю у вічності. Є лише дві можливості: або ми вмираємо в любові, або ж умираємо, відкинувши любов. У цьому виборі розігрується наше вічне блаженство або наше вічне прокляття. Часто кажуть, що ті, хто помирає в стані смертного гріха, йдуть у пекло, однак це правда лише тоді, коли вони пристають до свого смертного гріха аж настільки, що перетворюють його в справжній гріх супроти Святого Духа.
Людина, яка перебуває в стані смертного гріха, звичайно, відкинула Божу любов, проте відкинула її в одному з її наслідків, вираженому в якійсь із заповідей. Однак людина не розуміла ясно тісного зв’язку між цим наслідком, цим «ні» Божій заповіді й усією Божою любов’ю до неї. У повсякденному житті більшість людей цього не сприймає по-справжньому. З’являється думка, що саме в цьому кінцевому стані, коли Божа благодать надзвичайно сильна, можна й справді побачити усі свої діяння в їхньому зв’язку з Божою любов’ю чи у відриві від неї. Тільки так можна якось підсумувати в останньому чині свободи усе своє життя в одному «так» чи «ні» самій любові.
Але для цього потрібно, щоб явилася сама любов, присутня, так би мовити, в людині. Я думаю, що Христос являється кожній людині в мить її смерти. Саме так я тлумачу туманне місце з Першого послання Петра в розділі 3, вірши 18-20, та в розділі 4, вірш 6. Петро каже, що Христос після смерти зійшов до аду. Зазвичай це тлумачать так: Він зійшов до аду за усіма праведниками, які були до Нього, щоб завести їх у рай.
Однак апостол Петро каже щось набагато загадковіше, що традиція не насмілилася насправді врахувати. Він каже, що Христос пішов возвістити Благу Вістку душам тих, хто відмовився увірувати за часів Ноя і був поглинутий потопом. Це надзвичайно туманно й загадково, бо виникає враження, що Христос іде проповідувати, щоб спробувати навернути мертвих, тобто людей, які вже здійснили свій останній чин свободи і чия доля у вічності вже визначена. Втім, виникає також враження, що Христос іде проповідувати людям, які відмовилися увірувати і тому накликали на себе прокляття, і нині ще не зрозуміло, як Христос міг би їх повернути, зійшовши до аду.
Гадаю, що в цьому туманному місці свого послання Петро хоче сказати, що в таїні Своєї Пасхи Христос доступається через Свою благодать до кожної людини в її смерті. Він навіть запропонував спасення людям, які в деяких пунктах відкинули Божу волю, наприклад людям часів Ноя. Бог, певно, засудив їх, бо вони були поглинуті потопом. Усе наштовхує на думку, що ці люди були прокляті. Однак цей текст нагадує нам, що будь-якій людині, незалежно від того, знала вона Христа за свого життя чи ні, жила до Христа чи після Нього, прийняла вона свого часу деякі Божі заповіді чи відкинула, Христос пропонує спасення в годину смерти. Під час цієї останньої таємничої зустрічі Божа любов розкривається для кожної людини такою, якою її сприймали за життя святі, що добре її знали. Апостол Петро каже ніби про останню євангелізацію: «Бо на те й мертвим звіщувано Євангелію, щоб вони прийняли суд по-людському тілом, але жили по-Божому духом» (1Пет. 4:6). Жодна людина не позбавлена зустрічі з Христом, що вмер за нас. Якщо цього не сталося за її життя, то принаймні станеться в смерті. Тут не може йтися про метафізичну смерть, яка визначає долю людини, а лише про мить перед нею, де людина ще має здійснити свій останній чин свободи.