Мені допомога від Господа, що вчинив небо й землю! Він не дасть захитатись нозі твоїй, не здрімає твій Сторож: оце не дрімає й не спить Сторож ізраїлів! Господь то твій Сторож, Господь твоя тінь при правиці твоїй, удень сонце не вдарить тебе, ані місяць вночі! Господь стерегтиме тебе від усякого зла, стерегтиме Він душу твою, Господь стерегтиме твій вихід та вхід відтепер аж навіки! Пс. 121:2-8
Якось король викликав у палац усіх чародіїв країни й оповів їм таке: «Я хочу завше бути прикладом для своїх підданих. Прагну бути сильним та рішучим, спокійним і навіть незворушним перед обличчям будь-яких присудів долі. Та іноді я сумний і пригнічений через якийсь прикрий випадок чи несприятливі обставини. Чи знову з несподіваної радости або великого успіху впадаю в стан неймовірного збудження. Це все мені не до вподоби. Почуваюся беззахисною галузкою, яку шарпає рвучкий вітер. А зробіть-но мені оберіг, що звільнив би мене від занадто гарних і занадто похмурих душевних станів, від постійних змін настрою».
Однак чародії один за одним почали відмовлятися. Уміли виготовляти різноманітні обереги для простих людей, але догодити королеві – нелегка справа. Крім того, король потребував оберіг, вельми складний у застосуванні.
Чи треба казати, що король сильно розгнівався на безпорадність своїх чарівників? Аж тут вийшов наперед один старий мудрець.
«Ваша високосте, – звернувся він, – завтра я принесу чарівний перстень. Щоразу, як тільки поглянеш на нього, коли будеш сумний – розвеселишся, коли будеш схвильований – заспокоїшся. Досить лише прочитати вголос вирізьблене на ньому заклинання».
Наступного дня старий мудрець прийшов у палац і в цілковитій тиші, зумовленій незвичайною зацікавленістю всіх присутніх, надів королеві на палець магічну каблучку.
Король придивився до неї зосереджено і прочитав викарбувані на золоті слова: «І це промине».
*
Ця історія сповнює читачів тонким занепокоєнням: і я є минущий!
У кожного з нас є такий перстень, можливо, він захований у темному куточку нашого розуму. На деяких наших хромосомах указано термін придатности. Десь він вказаний, і ми тривожно спостерігаємо за зовнішніми проявами цього. Життя – надзвичайно небезпечна пригода, з якої ми не виберемося живими. Роман Лаури Манчінеллі «Дванадцять абатів Шаяна» завершується такими словами: «Я навіть не знаю, що таке доброта. Я з вами, тому що мені це приємно. Ваша присутність деколи втішає, деколи – засмучує, а іноді змушує сильно страждати. Однак вона завжди підтримує мене, допомагає ще більше радіти, покращує мій зір і мій слух, мій дух стає бадьорішим, а в разі потреби я відчуваю себе сміливішим. Без вас я, мабуть, не страждав би, але це було б неповне життя, а життя – це все, що в нас є».
Життя – це все, що в нас є!
На похоронах своїх батьків я не міг відвести погляд від риски між 1916 і 2000, та між 1924 та 2005. Ця риска символізувала життя мого батька і моєї матері. Життя, яке було сповнене любов’ю, працею, пережиманнями і радістю, описано кількасантиметровою рискою? Ціле життя в дерев’яній коробці?
Яким буде завершення нашого життя? І для чого ми взагалі живемо? Минуле так легко перетворюється на просту тінь або ж на відчуття жалю.
Найбільш сумними словами в житті є: «Все могло відбутися інакше», «Ех, якби ж я…», «Якби моя дружина мене не покинула!», «Якби нам не треба було переїжджати!». Той, хто так говорить, сприймає своє середовище як вороже, як таке, що не дає змоги діяти і втілювати в життя ідеали та рішення, і не дає йому бути собою. Такі люди живуть з постійним відчуттям розчарування і завжди страждають, адже слова «Ах, якби…» створюють враження, що людина не могла прийняти інше рішення і поступити інакше. «Я змушений…», «У мене немає вибору…».
Якось після зустрічі одна жінка засвідчила цілком протилежне:
«Хтось запитав мене кілька днів тому: якби я могла народитися вдруге, чи захотіла б прожити життя наново? Довго не роздумуючи, я відповіла «ні». Та згодом трішки замислилась і…
Маючи змогу наново прожити своє життя, я менше говорила б, натомість більше б слухала. Не боялася б запросити до себе на вечерю друзів тільки через те, що на килимі є кілька плям, а оббивка дивана трохи вицвіла.
Я б смакувала крихкі булочки в елегантному салоні й уже цілком не турбувалася б через сажу, коли горить коминок.
Обов’язково знайшла б час, аби послухати спогади дідуся, який розповідає про роки своєї молодості. Влітку не вимагала би, щоб позачиняли всі вікна в машині, бо я щойно зробила собі завивку.
Я не допустила б, аби свічка у формі ружі так і розплавилась, забута в комірчині, а часто б її запалювала, доки вона б не догоріла до кінця.
Я б лягла собі на лузі й перекочувалася б разом з дітьми, зовсім не хвилюючись, що забрудню сукенку.
Набагато менше плакала б і сміялася, дивлячись телевізор, а частіше – спостерігаючи за життям.
Більшою мірою розділяла б відповідальність зі своїм чоловіком.
Почуваючись погано, лягла б у ліжко, замість бігти з гарячкою на роботу, наче без мене там світ завалиться.
Замість дев’ять місяців поспіль нетерпляче чекати, коли ж нарешті завершиться моя вагітність, полюбила б кожну її мить, усвідомлюючи, що ця дивовижна діяльність, яка відбувається в мені, є єдиною можливістю співпрацювати з Богом у втіленні чуда.
Синові, який прибіг поцілувати мене, не сказала б: “Досить, досить, іди митися, бо вечеря вже готова”.
Частіше казала б “Я люблю тебе”, натомість рідше “Мені прикро”… Та передусім, якби я могла розпочати все спочатку, то цінувала б кожну хвилину… споглядала б її так довго, доки не побачила б, якою вона є насправді… жила б нею… і ніколи б її не віддаляла».
Є люди, які мають надзвичайні очікування. Вони готові вловити знаки перемін і випередити їх так, щоб вони ніколи не застали їх зненацька. Вони сідають у кабіну управління свого життя, враховують готовність приладів, перевіряють метеорологічні дані, згадують свій досвід пілотажу, думають про цілі та потреби, щоб у разі необхідності змінити план польоту.