«І наблизились вони до села, куди йшли. А Він удавав, ніби хоче йти далі. А вони не пускали Його й намовляли: Зостанься з нами, бо вже вечоріє, і кінчається день. І Він увійшов, щоб із ними побути. І ото, коли сів Він із ними до столу, то взяв хліб, поблагословив, і, ламаючи, їм подавав… Тоді очі відкрилися їм, і пізнали Його. Але Він став для них невидимий… І говорили вони один одному: Чи не палало нам серце обом, коли промовляв Він до нас по дорозі, і коли виясняв нам Писання?… І зараз устали вони, і повернулись до Єрусалиму, і знайшли там у зборі Одинадцятьох, і тих, що з ними були, які розповідали, що Господь дійсно воскрес, і з’явився був Симонові. А вони розповіли, що сталось було на дорозі, і як пізнали Його в ламанні хліба.»
Подумайте про першу трапезу в Біблії. Наслідки цього моменту важко недооцінити. «І побачила жінка, що дерево добре на їжу, і принадне для очей, і пожадане дерево, щоб набути знання. І взяла з його плоду, та й з’їла, і разом дала теж чоловікові своєму, і він з’їв. І розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони» (Бут. 3:6-7). Історія продовжувала нагадувати про себе всякий раз, коли на людський рід обрушувалися нещастя, яким вона дала початок. Сама смерть сходить до цього заколоту. У результаті усе творіння піддалося розпаду, тлінню і стражданню.
Тепер Лука, на противагу тій злощасній історії, описує першу трапезу нового творіння. «І ото, коли сів Він із ними до столу, то взяв хліб, поблагословив, і, ламаючи, їм подавав… Тоді очі відкрилися їм, і пізнали Його.» (вірші 30-31). Двоє в Еммаусі – можливо, Клеопа і Марія, чоловік і дружина, – виявляють, що древнє прокляття зняте. Сама смерть переможена. Нове Боже творіння, дихаюче життям і радістю, розцвіло в цьому світі розпаді і скорботи.
Сам Ісус, воскреслий з мертвих, є початок і знак цього нового світу. Він не просто знову ожив, як ожили, скажімо, дочка Яіра і син вдови в Наїні. Їм, бідолахам, належало знову зустріти смерть у належний час. Ісус, схоже, пройшов крізь непрохідний лабіринт смерті і вийшов з іншого боку в новий світ, який не знає смерті. Цей світ відчутний і має всі характеристики фізичного світу, але в усьому видно відбиток оновлення. Ми звернемо на це увагу при читанні наступного – і останнього – фрагмента Євангелія Луки.
Звичайно ж Лука розповів нам усе це так, щоб ми могли відчути усе до дрібниць. Тлумачення Біблії звернене і до нас, щоб і наші серця запалали від вогню істини, що ожила на старих сторінках. У цьому і в наступному уривку Лука підкреслює принцип, який церква занадто легко забуває: уважне вивчення Біблії має на увазі єдність розуму і серця, розуміння і співпереживання. Ми досягнемо цього результату, коли навчимося прочитувати розповідь про Бога і світ, про Ізраїль і Ісуса не очима носія певної культури, а очима самого Бога. Ми зрозуміємо Старий Завіт лише тоді, коли побачимо, що той досягає своєї природної кульмінації в Ісусі. Так само, ми лише тоді зрозуміємо самого Ісуса, коли побачимо в Ньому того, на кого послідовно і цілеспрямовано вказує Писання. І коли ми зрозуміємо це, ми, подібно до Клеопи і Марії, відчуємо, як палає наше серце.
У нас також є шанс узнати Ісуса в ламанні хліба. Те, як Лука описує цю просту трапезу, примушує згадати сцену Таємної Вечері і багато інших трапез, які Ісус ділив зі Своїми послідовниками. Клеопа і Марія, не були присутніми серед Дванадцяти на Таємній Вечері, але те, що Ісус зробив тоді, Він робив всякий раз, коли ламав хліб з учнями.
Лука бажає також, щоб його читачі побачили в цій трапезі в Еммаусі вказівку на те ламання хліба, яке незабаром стане центральним обрядом Ісусових послідовників. Хоча Ісус більше не був присутнім фізично, вони повинні були виявити, що Він живе з ними і в них за допомогою цієї трапези (Дії 2:42). Тут, як і в інших місцях, Писання і Таїнство, слово і трапеза тісно з’єднуються одне з одним. Приберіть Писання, і таїнство перетвориться на магічний фокус. Приберіть Таїнство, і Писання стане предметом інтелектуальної чи емоційної вправи, не пов’язане з реальним життям. З’єднайте їх, і ви отримаєте серце християнського життя, як розумів це Лука.
Тут можна знайти ще одне свідоцтво літературної майстерності Луки. Ця розповідь – одна із структуротворних частин Євангелія. У 2:41-52 ми читаємо, як Марія і Йосип, пройшовши денний шлях від Єрусалиму, виявили, що Ісуса з ними немає, і три дні шукали Його, поки не знайшли в Храмі з учителями Закону. Ісус каже Марії, яка ледь не збожеволіла від горя: «Хіба ви не знали, що повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві?»[*] Усе оповідання Луки як би обрамлене двома цими сценами. Лука запрошує нас супроводжувати його в подорожі віри; ця віра виведе нас з тривог і печалей до зустрічі з Ісусом, Який виконав справу Свого Отця і жадає розділити секрет успіху з нами, Його послідовниками. Він також хоче обдарувати нас Своєю цілющою присутністю.
Отже, Лука, як і замислював, описав новий Вихід, здійснений Ісусом в Єрусалимі (9:31). Смерть – от справжній поневолювач людства. Земні тирани в смерті бачать запоруку свого довгого правління; от чому розп’яття було символом римської влади. Перемога над смертю виявляє всю безпорадність земної влади. Із смертю переможений і гріх, що відбиває заколот людини проти Бога, змову із смертю, що вбиває благе Боже творіння. Ісус вивів новий Божий народ з рабства і тепер запрошує супроводжувати Його на новому шляху до обітованої землі. Дорога в Еммаус – це лише початок. Йти цим шляхом означає чути голос Ісуса в Писанні і пізнавати Його в ламанні хліба. Ласкаво просимо в новий Божий світ!
[*] У автора: «Чи не знали ви, що Мені належить робити справу Отця Мого?» – Прим. пер.