Боже слово, передане Святим Письмом, є таким благотворним через те, що воно укріпляє в нас синівське життя, допомагає нам увійти вповні в нашу ідентичність Божих дітей. Воно поступово відкриває цю глибинну невід’ємну ідентичність. Це надзвичайно важливо, бо инакше ми ризикуємо вичерпати себе впродовж життя, створюючи нестійкі, сконструйовані, штучні ідентичності, збудовані на піску, а не на скелі, що не здатні вистояти серед жахливих бур, які обов’язково зустрічаються в житті. Саме слово, з яким до нас звертається Отець, надає нам нашу справжню ідентичність.
Усі слова, які ми отримуємо від Бога, певною мірою, збагачують і утверджують два засадничі слова, що становлять нашу ідентичність. Це не слова, які ми почули свідомо: вони живуть у глибині нашого єства, бо вони структурують його.
1 Перше слово ми вже згадували в попередньому розділі. Це слово, яке дозволило нам перейти від небуття до буття. Це – безконечно любляче, ніжне, милостиве слово, яким Бог дав нам життя, кажучи: «Живи! Я хочу, щоб ти жив!» Це – перше велике слово любови, що є в основі нашого буття. Ми не можемо насправді сказати, що це слово було нам сказане; нас ще не було, щоб ми могли почути його, бо саме воно дало нам життя? Але творення не є лише минулою подією, воно є постійним актом Бога, який не перестає втримувати нас у бутті. Якби Бог хоч на мить перестав любити нас і думати про нас, ми б повернулися в небуття. Отже, це слово адресується нам постійно; воно дало нам життя, і ми впродовж цього життя залишаємося його адресатами й співрозмовниками.
2 Друге слово – те, яке закарбувалося в нас під час хрещення. Воно продовжує й поглиблює перше, даючи нам уже не дар творення, а дар ще багатшого життя: життя благодаті, усиновлення в Христі, участь у троїстому житті[1]. Воно сформульоване у Святому Письмі, зокрема в тексті про хрищення Ісуса: «Ти Син Мій Улюблений» (Мр. 1:11). Це слово, звернене до Ісуса, стосується також кожного з нас, бо через наше хрещення ми стаємо синами в Сині.
Усі слова, які нам адресує Бог, мають на меті заохотити нас до життя і запросити нас прийняти вповні синівське життя, яке дано нам у Христі. Вони є даром і покликом: даром родичання і покликом увійти в стан, який дозволяє вповні прийняти цей дар. Йдеться про простоту, довіру, дитячу відданість, відкритість до божественної волі, жертвування нашого життя в подяці. Практикуючи це, ми дедалі більше стаємо тими, ким ми є, ми входимо у свою справжню ідентичність, ми перебуваємо в контакті зі своїм глибинним «я».
Людина живе словами, які перебувають у ній. Життя є збіднілим та змарнілим, коли маємо на увазі негативні слова, вписані в нашу поверхневу пам’ять, і воно є багатим та вільним, коли маємо на увазі два слова, які ми згадували. Ці слова назавжди закарбувалися в нашій глибинній духовній (і тілесній) пам’яті, але ми часто, певною мірою, їх «забуваємо», «не контактуємо» з ними. Усе духовне життя є немовби роботою пам’яті, щоб відновити контакт з двома благодатними словами, які вже перебувають у нас і становлять нашу ідентичність, і зробити їх живими та плідними.
Тут ми торкаємося питання, яке мені видається дуже важливим для сьогоднішнього світу. Людина більше не знає, чому (кому!) завдячує життям, і це спричиняє дуже глибоку рану свідомости, тривогу й невпевненість, відчуття пустоти й небуття. В атеїстичній сцієнтистській культурі, яка просочує нас сьогодні, багато людей має нечітке відчуття, що завдячує своїм життям низці причин, де діють або сліпий детермінізм (фізичний чи біологічний детермінізм, закони еволюції, поєднання генів тощо), або ж випадок: мінливість життя, випадкова зустріч чоловіка та жінки, які разом кохалися, не маючи наміру дати комусь життя. Иноді маємо відчуття, що завдячуємо життям невдалому застосуванню певного контрацептивного методу і навіть несподіваному розриву презерватива (я знаю одну особу, яка саме так і думає!). У Сполучених Штатах психологи вважають, що виявили «синдром уцілілого» – погане самопочуття дитини, яка народилася в сім’ї, де було багато абортів, і яка запитує себе, чому вона уникнула цього, а инші – ні. Коли до того ж вам кажуть, що земля є лише невеличкою планетою поряд із зіркою середніх розмірів у загубленому закутку галактики (однієї серед мільярдів инших) і що, можливо, немає великої різниці між людиною та твариною, як вважали раніше, то важко уявити, як людина може жити з відчуттям, що вона є любленою і бажаною[2]. Врешті, більш чи менш свідомо, ми маємо почування, що є зайвими у всесвіті і що він може обійтися без нас. Коли вершина й ціль усесвіту – у біблійному вимірі, то людина, у кінцевому підсумку, – це нікчемна і непотрібна продукція космосу. Це спричиняє у свідомості людей глибоку рану, яку відчуваємо сьогодні особливо в молоді. Вона породжує неспроможність прийняти життя, прийняти себе такими, якими ми є. Розвиток сучасної культури виявляє таку істину: відкидання Бога, врешті, неминуче призводить до відрази до себе…
Є, звичайно, діти, які були бажаними для своїх батьків або ж, принаймні, їх прийняли з любов’ю. Це добра основа для того, щоб зустріти життя з довірою. Але так є не з багатьма, і, зрештою, наша свідомість зазнає впливу культурного середовища, в якому ми перебуваємо.
Єдина річ, яка може зцілити рану свідомости, про яку я щойно згадував, а саме відчуття, що ти зайвий у цьому світі, – це входження в синівське життя, відкриття божественного батьківства. Якими б не були обставини мого зачаття і народження, якщо я існую, то це тому, що я був бажаний, обраний, люблений любов’ю, ніжність, чистота, безкорисливість і великодушність якої перевищують будь-що, що можна собі уявити, – любов’ю Бога-Творця. Лише Він може глибинно примирити нас із життям, з нами самими, зі світом. Ми маємо нагальну потребу віднайти зв’язок з нашим началом[3] – творчим актом Бога. Зв’язок, який би не був лише інтелектуальним прийняттям абстрактної доктрини, а живим досвідом. Саме це дарує нам слово Боже, коли торкається нашого серця. Насправді Святе Письмо дає нам живий і конкретний доступ до цього слова, що в таємничий спосіб уже закарбоване в нас, у нашій глибинній пам’яті й нашій плоті: «Так, Я сказав тобі: Живи» (Єз. 16:6); «Через те, що ти став дорогий в Моїх очах, шанований став, й Я тебе покохав» (Іс. 43:4).
[1] Цікаво уточнити стосунок між творенням і родичанням: ми вже є дітьми Божими як творіння, але по-новому стаємо ними через хрещення. Див. з цього приводу міркування Xavier Lacroix, Passeurs de vie, essai sur la paternite, (Провідники життя, есе про батьківство), Bayard, 2004, с. 282 і наступні.
[2] Я натякаю на деякі відкриття сучасної науки. Я не хочу сказати, що вони неправдиві, навпаки: все, що ми сьогодні знаємо про всесвіт, його еволюцію, про закони генетики, захоплює; для вірних – це чудесне свідчення мудрости та сили Бога. Але в атеїстичному контексті ці самі наукові істини можуть мати руйнівні наслідки для свідомости особи та її способу знаходження свого місця в житті, оскільки вони інтерпретовані й популяризовані винятково в матеріалістичний спосіб.
[3] Иноді я запитую себе, чи однією зі складових сексуального шалу сучасного світу не є потреба віднайти зв’язок зі своїм началом?