Чи ви колись виходили з дому в прекрасний ясний сонячний день, глибоко вдихали свіже повітря і дякували Богові за Його чудове творіння?
А якщо наступний ранок буде похмурий і дощовий? Чи не засумуєте ви, як тільки виглянете у вікно? Можливо, ви не говорите цього вголос, однак як ви почуваєтеся?
Чи не стало у вас звичкою дякувати Богові тільки за те, чого ви хочете? І чи немає у вас звички скаржитися, коли ситуація стає не такою, якою б ви хотіли?
Але чому так шкідливі дріб’язкові скарги? Це ж не щось важливе. Що вони можуть змінити?
Вони можуть змінити все. Усе залежить від того, як ми реагуємо на дрібниці.
Консультант з питань шлюбу скаже вам, що сім’ю зазвичай руйнують дрібниці. Вистачить невеличкого цвяшка, щоб проколоти шину. Незначна помилка механіка може стати причиною катастрофи гігантського авіалайнера. Через непорозуміння може початися війна. Одне недобре слово може призвести до стрілянини. Маленькі речі значать багато, тому що це той рівень, на якому ми живемо – рівень буденних деталей у нашій поставі, коли ми разом сидимо за столом під час сніданку чи коли в п’ятницю після обіду стоїмо в довгій черзі до каси в супермаркеті.
Скарги так легко виходять з наших уст, що часто ми їх навіть не усвідомлюємо. Але нарікання – це повна протилежність вдячности; скарга – протилежна довірі; дорікання дружині, коли пригорить ваша грінка, є протилежне люблячій турботі.
Словник подає визначення скарги як звинувачення. Скаржачись і нарікаючи, ми, фактично, звинувачуємо Бога в тому, що Він погано розпоряджається навіть дрібницями нашого дня. Постава хвали вивільняє силу Бога в нашому житті, а постава нарікання й бурчання блокує цю силу.
“Ані не нарікайте, як деякі з них нарікали, і загинули від погубителя. Усе це трапилось з ними, як приклади, а написане нам на науку, бо за нашого часу кінець віку прийшов” (1Кор. 10:10-11).
Павло говорив про поведінку євреїв на їхньому шляху з Єгипту до обітованої землі. То що ж вони робили і якими були наслідки?
“І став народ голосно нарікати до Господніх ушей. І почув Господь, і запалав Його гнів…” (Чис. 11:1).
Мойсей вивів євреїв з Єгипту, і Бог дав їм кілька знаків Своєї присутности і турботи про них. Він розділив Червоне море, дозволивши їм перейти по сухій землі, і пізніше затопив водами єгипетських воїнів, що переслідували їх. Бог пообіцяв привести Свій народ до обітованої землі; Він пообіцяв годувати їх у пустелі і проганяти ворогів на їхньому шляху – якщо вони уповатимуть на Нього. Ознакою присутности Бога був хмаряний стовп у денний час і полум’яний уночі.
Але євреї не покладалися на Бога. Спершу вони скаржилися на брак їжі і води, а згодом на смак води, яку дав їм Бог. Їм набридли харчі, якими Бог їх годував. Вони хвилювалися і скаржилися з приводу дріб’язкових речей. І якими були наслідки?
Бог терпляче потурав Своїм вередливим дітям. Знову і знову Він задовольняв їхні потреби, поки стало очевидно, що вони не зміняться. Коли їм набрид смак манни, і вони захотіли замість неї м’яса, Бог сказав, що дасть їм м’ясо, але не на один чи два дні, а на “але цілий місяць, аж поки не вийде воно з ваших ніздрів, і стане вам на огиду, бо ви знехтували собі Господа…” (Чис. 11:20).
Сорок років блукали євреї, і щоразу, коли щось було негаразд, вони гірко скаржилися і хотіли повернутися.
Чому вони аж сорок років долали відстань у менш ніж двісті миль? Навіть з жінками, дітьми й худобою вони могли подолати цей шлях за кілька тижнів. Вони затримувалися, тому що скаржилися і відмовлялися повірити, що Бог дотримає Своєї обітниці подбати про кожну їхню потребу.
Коли євреї вперше наблизилися до кордону обітованої землі, вони виявили, що там, в укріплених містах, вже живуть велетні. Замість того, щоб радіти цим перешкодам, хвалячи Бога, який пообіцяв проганяти ворогів на їхньому шляху, євреї повстали проти Мойсея і почали вимагати, щоб їх повернули назад до Єгипту. Вони звинуватили Мойсея в тому, що він їх обманув.
Тільки двоє людей, Ісус Навин і Калев, які бачили велетнів і укріплені міста, повірили, що Бог дотримає Своєї обітниці і дасть євреям цю землю. Але ніхто їх не слухав.
Це була остання крапля. Бог прорік, що ізраїльтяни скнітимуть у власних скаргах. Жоден з тих, хто ремствував, не ступить ногою на обітовану землю. Натомість, народ Ізраїлю блукатиме в пустелі сорок років, поки не виросте нове покоління. Їм буде дозволено увійти туди під проводом Ісуса Навина і Калева, єдиним двом, які проживуть ті роки в пустелі.
Бог був терплячий до них сорок років, хоча вони й невпинно випробовували Його терпіння; Він і далі продовжував творити Свої величні чуда перед ними. Але Бог каже: “…Через це Я розгнівався був на той рід і сказав: Постійно вони блудять серцем, вони не пізнали доріг Моїх” (Євр. 3:10).
Дрібні скарги не дозволили євреям увійти в обітовану землю. Наші скарги і нарікання на Бога в дрібних речах можуть перешкодити здійснити досконалий задум, який Він має і для нашого життя.
“Стережіться, брати, щоб у комусь із вас не було злого серця невірства, що воно відступало б від Бога Живого!” (Євр. 3:12).
Причиною нарікань євреїв була невіра, і саме невіра є коренем кожної з наших маленьких скарг. Невіра не пустила євреїв у Ханаан. Але Бог хотів не просто привести їх до певного географічного місця. Божа обітована земля мала також стати місцем відпочинку, віри і духовного спокою.
“Отже, біймося, коли зостається обітниця входу до Його відпочинку, щоб не виявилось, що хтось із вас опізнився… Бо до Його відпочинку входимо ми, що ввірували, як Він провістив: Я присяг був у гніві Своїм, що до місця Мого відпочинку не ввійдуть вони” (Євр. 4:1,3).
У Бога є для нас місце досконалого відпочинку. Я не маю на увазі після смерті, я кажу тепер. Це той стан досконалої віри в Нього, в який ми всі можемо увійти. Але для того, щоб зробити це, ми маємо позбутися невіри, наших нарікань, бурчань і скарг. Невіра – це серйозна кривда супроти Бога.
“Тож про гріх, що не вірують у Мене“, – сказав Ісус (Ів. 16:9).
Невіра, як усі гріхи, – це акт непокори Богові. Повіримо ми чи ні – залежить від нас.
Вебстер дає таке визначення невіри: “відмова вірити, недовірливість чи скептицизм: відкидання того, що стверджують”.
Отже невіра – це умисна відмова вірити. А перший крок у подоланні будь-якого гріха – це його визнання.