Я закінчу цю частину нашої розмови описом гідного чоловіка. Інакше як ми зможемо збагнути скороминущість життя та силу в чоловікові Божому? Це можна продемонструвати за допомогою прикладу. І я знайшов такий приклад, повернувшись до подій, які відбулися декілька років тому.
Наша сім’я, прихопивши з собою лижі, поїхала на тиждень у Мамос (Каліфорнія). Діти були ще маленькими, і я відчайдушно намагався навчити їх основ спорту. А це дуже важке завдання. Кожен батько, який вміє кататися на лижах, знає про це. Можете здогадатися, хто несе всі лижі, черевики, лижні палиці, а також, хто є відповідальним за паркування машини, вистоювання в черзі, щоб купити квитки на підйомник, спрямування на вершину спуску, застібання одягу кожного та приготування до спуску. В якусь мить неодмінно хтось із дітей заявляє, що хоче в туалет. Почувши таку важливу новину, батько спускається вниз із дитиною, і потім знову ще двічі відбувається процес застібання одягу. Тоді знову піднімається в гору. Так відбувається, коли все добре.
Інколи може бути гірше. Діти один за одним просяться в туалет, а батько змушений бігати вниз-вгору, як йо-йо (йо-йо – іграшка; при кидку йо-йо, розмотавши мотузку, починає повертатися в руку гравця – прим. перекл.). Коли батько нарешті повертається з останньою дитиною, перша проситься по другому колу. Діти мають звичку губити цінне спорядження, наприклад шкіряні рукавички, фірмові вовняні шапки, спортивні куртки тощо. Вони також люблять посперечатися, що дратує турботливих батьків.
Саме той день виявився поганим для моєї сім’ї. Діти робили все навпаки. Ми поїхали з сім’єю, щоб побути трошки разом, але діти мене дратували. Вони постійно були чимось не вдоволені, байдикували та розкидали одяг по всьому Мамосі. Можливо, інші сім’ї заспокояться, дізнавшись, що в Добсонів бувають такі «нервові дні». Поки я привіз сім’ю до будиночка, де ми зупинялися, не на жарт роздратувався. Дана та Раян постійно скиглили, і я мусив зробити вимушену зупинку. Дорогою я тихенько молився.
«Що я маю робити з цими дітьми, які Ти мені послав?» – звернувся я до Господа, ніби це була його провина. Він не відповів.
Я припаркував машину і пройшов до місця, де вантажівка приїжджала забирати людей кожних десять хвилин. Близько п’ятнадцяти лижників очікували на приємне проведення часу в горах, і я приєднався до них. Я зауважив не подібну на інших молоду дівчину, яка стояла з групою лижників. Вона повернулась і подивилася на мене, і я побачив із її очей: вона розумово неповносправна. Ця дівчина поводилася дуже дивно. Стояла і дивилася на гори, безперервно повторюючи: «Кого б не». Далі голосно вигукнула: «Кого б не». Згодом повторила ці слова механічно, не вкладаючи в них нічого.
Я роками працював із неповносправними, тому сильно співчував цій дівчинці. Однак було очевидно, що інші лижники не поділяли моїх поглядів. Вони були молодими, привабливими та гарно одягненими. Я бачив, як вони дивилися на дівчину й обминали її. Вони переглядалися, ніби вкладаючи в це: «Хто ця ненормальна поміж нас?».
Саме тоді приїхала вантажівка, і всі почали сідати. Коли ми зрушили з місця, дівчина і далі дивилася на гори і промовляла: «Кого б не». Вона вже стояла сама, бо натовп її цурався. Лише якийсь чоловік міцної статури стояв поряд. Я зрозумів: це її батько.
Тоді цей чоловік із добрим обличчям зробив те, чого я ніколи не забуду. Він підійшов до своєї дочки й обняв її. Він доторкнувся до її голови і ніжно пригорнув до себе. Тоді подивився на неї з любов’ю і звернувся: «Так, дитино, кого б не».
Мушу визнати, що не міг стримати сльози. Цей батько відчував зневагу гарних зовні людей. Він бачив їх насмішки, їх презирство. Цей вияв батьківської любови стосувався не лише дівчини. Насправді батько звертався до всіх нас.
Він нібито казав: «Так, моя дочка неповносправна. Ми не приховуємо цього. Вона мало що може. Вона не здатна співати. Вона не здатна писати книжок. Вона навіть не ходить до школи. Ми зробили для дочки все, що від нас залежало. Але я хочу, щоб ви знали: ця дівчинка є моєю дівчинкою, і я її люблю. Вона для мене все. І мені не соромно бути з нею. Так, дитинко, “кого б не!”».
Самовіддана любов та ніжність батька були покликом душі та огортали мене. Миттєво захлеснули співчуття та любов до наших двох дітей.
«Добре, Господи! – сказав я. – Я зрозумів, на чому Ти хотів наголосити».
За два тижні мене запросили на національне телевізійне шоу, і ведучий виділив чотири з половиною хвилини для відповіді на запитання: «Чому інститут сім’ї в такому жахливому стані та що ми можемо зробити з метою виправлення ситуації?».
Я не встиг відповісти за чотири з половиною хвилини.., але я встиг сказати таке: «Одним із засобів порятунку сім’ї є ті почуття батька до своєї неповносправної дочки, там, біля підйомника. Така самовіддана любов зцілить проблемні сім’ї. Вона допоможе залагодити конфлікти між батьками та дітьми. Вона навіть допоможе впоратися з трагедією відставання в розвитку».
Покоління чоловіків, здатних так само любити, як цей батько неповносправної дівчинки, конче потрібні для відродження сімей, що руйнуються…
- чоловіків, які знають, хто вони…
- чоловіків, які знають, куди прямують…
- чоловіків, які знають, у кого вірують…
- чоловіків, в яких на першому місці – дружина та діти, а не егоїстичні бажання…
- чоловіків, які будуть боротися за свою віру…
- таких чоловіків, як мій батько та дідусь, що розвинули ці якості в мене в юності.
Запрошую до мандрівки в минуле в наступних розділах, щоб оцінити впливових чоловіків моєї сім’ї і спосіб їхнього життя. Можливо, вони стануть взірцем для молодих представників сильної статі.