Хто міг подумати, що такого чудового дня мій шістдесятирічний батько насолоджувався останніми хвилинами на землі? Він тримав дитинку на руках та дружелюбно розмовляв із членами сім’ї. У неділю накрили обідній стіл, і батька попросили благословити їжу. Цей добрий чоловік, Джеймс Добсон-старший, востаннє схилив голову і подякував Господові за Його щедрість та любов. Це була подяка, бо за кілька хвилин Бог забрав душу чоловіка. Все відбувалося без страждань, болю, без агонічного «до побачення». Він просто зупинився, нахилився до моєї матері і відійшов на той світ.
Годину по тому мені подзвонила дружина, щоб повідомити цю прикру звістку. Я проповідував того дня за дванадцять сотень миль на захід і говорив про важливість сприйняття батьківства в християнстві. Так, цілісінький ранок я говорив про свого батька і про те, яким взірцем він був для мене. Потім зателефонувала Ширлі. Тієї миті нас охопило неймовірне відчуття горя та втрати. Лише ті, хто пережили втрату близьких, зрозуміють, що це таке.
Похорон призначили за три дні, і я мав говорив прощальне слово. Я спромігся цього холодного грудневого дня висловити такі слова з глибини свого серця:
Прощальне слово
Дорогі друзі та рідні, від імени нашої сім’ї хочу висловити подяку за вашу присутність тут сьогодні. Ми вдячні, що ви прийшли вшанувати того, кого ми так любили – чоловіка, чиє прізвище я успадкував.
Я попросив у мами згоди промовити прощальне слово до батька, хоча це, якщо чесно, найважчий момент мого життя. Цей чоловік, тіло якого лежить переді мною, був не просто батьком та другом, але також джерелом великого натхнення для мене. Мало хто знає: те, що я пишу, насправді є віддзеркаленням його поглядів та повчань. Кожного разу, коли ми були разом, він говорив, а я зазвичай записував. Ми мали такі надзвичайні стосунки, і глибина його втрати неосяжна для мене.
Я не говоритиму про горе, яке так раптово спіткало мене. Ці сльози не є сльозами провини, розкаяння чи жалю. Я не маю гірких спогадів… не було поганих слів, які б я хотів забрати назад.., у нас не було ні конфліктів, ні сутичок, ні боротьби. Ви бачите емоції, які свідчать про любов сина, який раптово втратив свого батька та доброго друга.
Деякі читачі знають, що з батьком стався серцевий напад у вересні минулого року. Ширлі та я саме прямували до Сан-Антоніо штату Техас, де я мав промову в Спілці педіятрів Техасу в п’ятницю. Коли ми приїхали до готелю в четвер ввечері, то одержали повідомлення від доктора Пола Каннігама про перебування батька в реанімації госпіталю. У п’ятницю лікар передзвонив знову: стан батька погіршився, і до ранку тато не доживе. Також лікар повідомив, що мій дядько, доктор Джеймс Мак-Гров, помер у тій самій лікарні о 10:30. Не можна описати мого з Ширлі горя під час перельоту до Канзас-Сіті. Ми не сподівалися побачити батька серед живих і оплакували його втрату. Але в аеропорту ми почули: батькові набагато краще, і він чекає на нас у лікарні. Я буду завжди вдячним Богові за те, що Він почув наші молитви і подарував ще сімдесят дев’ять днів – чудових, безцінних днів – перед тим, як забрати батька на небо 4 грудня 1977 року.
Дозвольте поділитися з вами своїми тривожними думками під час цієї, здавалося, безкінечної подорожі з Сан-Антоніо до Канзас-Сіті. Я згадував минуле, перед очима змінювали одна одну картинки з минулого. Я думав про найщасливіші дні свого життя в десять чи тринадцять років. Зимовими ранками ми з батьком прокидалися дуже рано – до схід сонця. Ми одягалися для полювання та взували важкі чоботи, їхали за двадцять миль від маленького містечка, де жили. Ми паркувалися, перелазили через паркан, входили на територію, яку я називав «великий ліс», тому що дерева мені здавалися такими величезними. Вранці ми сповзали з рипучих ліжок і довго блукали лісом.
Тоді батько ховав мене під дерево, яке впало, де була невеличка схованка з гілок. Він знаходив для себе подібну схованку вздовж бухти. Потім ми чекали на схід сонця і пробудження диких тварин. Маленькі білки, пташки та бурундуки бігали туди-сюди, не підозрюючи, що за ними спостерігають. Батько та я тоді милувалися захопливою ранковою панорамою, яка так красномовно промовляла про Бога – творця всього цього.
Але було щось набагато важливіше, те, що відбувалося там, у лісі, між мною та батьком. Велика любов та приязнь народжувалися тими ранками, ставали визначальними в нашому житті. Відчувалися близькість та спорідненість, і я хотів бути подібним на цього чоловіка… це підштовхнуло вибрати його цінності, його мрії ставали моїми, його Бог – моїм Богом.
Саме про це я згадував у вересні в літаку. Новий сплеск емоцій охопив, коли я подумав про своїх дітей. Стало цікаво, про що вони згадуватимуть, коли я опинюся на крок від смерти. Що вважатимуть найкращими моментами свого життя? Чи пам’ятатимуть вічно заклопотаного батька, який постійно писав книжки, поспішав на літак або відповідав на електронні листи, спілкувався телефоном і був «визначною людиною»? Чи вони пам’ятатимуть терплячого батька, який виділяв для них час, навчав та насолоджувався з ними красою світу Божого? Я просив Господа, щоб маленька сім’я опинялася в мене завжди на першому місці.
Джеймс Добсон був чоловіком, який умів любити. Найбільше він любив виражати любов до Ісуса Христа. Кожна його думка та справа спрямовувалися на служіння Господеві. Я можу зізнатися, що ми ніколи не були разом без присутности Бога, без наміру наблизити мене до Нього. Не тому, що батько попереджав чи карав мене.., а тому, що його любов до Господа проникала в мене та формувала мою поведінку.
Остання наша розмова свідчила про впевненість у вірі батька. За п’ять днів до його смерти я зателефонував із Лос-Анджелеса о 11:27.
Я сказав: «Тату, я маю зустріч о 11:30, тому можу розмовляти лише три хвилини. Я телефоную, бо сьогодні повинен прийняти дуже важливе для моєї кар’єри рішення, і хочу, щоб ти помолився за мене». Його останніми словами були: «Я помолюся за це, Джиме». Можна не сумніватися, що він виконав свою обіцянку!
Батько також дуже сильно любив мою маму. Я в цьому вкотре переконався, коли минулого року батьки приїхали відвідати нас до Каліфорнії. Зранку ми з татом пішли прогулятися парком, і, як завжди, він говорив, а я записував. Тоді він засунув руку в кишеню і витягнув пожмаканий, дуже старий папір.
Він сказав: «Тобі, напевно, буде цікаво прочитати написане. Це слова, якими я освідчився твоїй матері перед одруженням, сорок чотири роки тому. Я їх пізніше записав».
Ось що там було:
«Я хочу, щоб ти розуміла і була до кінця впевненою в моїх почуттях стосовно нашого одруження. З раннього дитинства мати вчила мене відповідальності перед Словом Божим, вчила, що подружня клятва є непорушною і коли я її даватиму, то вона пов’яже мене на все життя. Не буде причини, через яку я захочу розлучитися з тобою (хоча Бог одну і дозволяє – перелюб). Я не є наївним дитям. Навпаки, я усвідомлюю: настане час, зовсім не подібний до теперішнього, несумісність чи інші непередбачені обставини можуть призвести до сильних страждань. Якщо таке станеться, то зі свого боку я прийму рішення розглянути це як результат нинішнього зобов’язання і дотримуватися цього, якщо потрібно, до кінця нашого спільного життя.
Я тебе безмежно кохаю як наречену і так само кохатиму як дружину. Але понад усе я тебе люблю християнською любов’ю, яка вимагає ніколи не поводитися так, щоб наражати на небезпеку нашу можливість жити в небі, а це є найбільшою метою обох. І я молю, аби сам Бог зробив нашу любов один до одного досконалою та вічною.
Хіба не чудово казати: «Я тебе кохаю»? Америці вкрай потрібні чоловіки та батьки, віддані своїм сім’ям, чоловіки, які вирішують до кінця виконати цю важливу місію – бути відповідальними. Батько був саме таким чоловіком, і його відданість моїй матері зміцнювалася впродовж сорока трьох років шлюбу. Вони були вірними один одному, як призначив Бог. Саме тому він в останні хвилини життя схилився до моєї матері і мирно помер у неї на руках.
Мало хто знає, як батько любив вчитися. Коли він помер, то біля свого великого крісла залишив книжку, відкриту на сторінці з описом молекулярної структури дезоксирибонуклеїнової кислоти та процесів, за яких спадкові характеристики передаються від одного покоління до іншого. Збоку був перелік (написаний його рукою) двадцяти головних амінокислот, що є в людському організмі, і пояснення, як вони генетично закодовані. (Він назвав їх «поганими словами, маючи на увазі незрозумілість»), Батько пристрасно любив пізнавати нове, весь час вивчав біологію, фізику, астрономію, екологію, богослов’я, політику, медицину та мистецтво. У своєму підвалі він залишив недомальовану картину гірського струмка, з прикріпленою праворуч фотографією. Палітра з фарбами ще досі лежить там, де він її поклав того суботнього вечора. Так, мій батько любив усе створене Богом, і, напевно, було би неймовірним поспостерігати за ним там, на небесах!
Батько також любив мене. Я знав це з початку свого свідомого життя. Мені розповідали, що коли я був ще маленьким (можливо, трирічним), ми жили в однокімнатній квартирі. Моє маленьке ліжечко стояло поряд із ліжком батьків. Батько казав, що він часто прокидався вночі і чув шепіт: «Татку? Татку?»
Батько тихенько перепитував: «Що, Джиме?»
Тоді я просив: «Потримай мене за руку!»
Батько в темряві навпомацки шукав мою маленьку руку і врешті знаходив. Він казав, що тоді я заспокоювався, а моє дихання ставало глибоким та рівним. Я знову засинав. Розумієте, я просто хотів переконатися в його присутності поряд! Протягом сорока одного року я шукав підтримки й завжди знаходив її. І вперше поруч його немає.
Отже, куди ми підемо сьогодні? Ми вийдемо з церкви безпорадні та збентежені? Безперечно, ні, хоча в нас велике горе. Але батько не лежить у труні перед нами. Він живий, і ми його незабаром знову побачимо. Він досягнув вічного життя, що нам також передалось у спадок. Зараз я розумію: смерть батька не є трагедією одного нещасного чоловіка та його сім’ї. Насправді це закладене в людській природі, керувати якою ми не в змозі. Незабаром життя закінчиться для кожного, хто є у святилищі… і для кожного, кого ми любимо. За останні вісімнадцять місяців померло сім членів нашої сім’ї: батько, бабуся Ширлі (пані Газі Вісгем), дядько (доктор Джеймс Мак-Гров), тітка (пані Наомі Добсон), чудові дядько та тітка (священик та їмость Паркси) та дядько Ширлі (пан Ал Фрешер). Тому я вирішив жити щодня за вченням Христа, пам’ятаючи про тимчасову природу всього, що зараз здається таким постійним. Навіть при смерті батько вчив мене законам життя.
Дякую за те, що дозволили мені поділитися своїми найглибшими почуттями та переживаннями сьогодні. Наприкінці хочу зауважити, що Джеймс Добсон не належав до ідеальних чоловіків. Було би дуже негарно вихваляти його так, аби він відчув сором, якби опинився поряд. Батько мав багато недоліків, як ви та я. Але я його любив. Напевно, так само, як будь-який інший син любить свого батька.
Дано та Раяне [звертання до моїх дітей], ви мали великого дідуся. Не тому, що він став президентом, чи тому, що його пам’ятатимуть із історичних книжок. Він був великим через пристрасну відданість християнській вірі. І якби я міг хоча би наполовину бути таким самим, ви би, діти, справді стали щасливими.
Раптова смерть є Божим поцілунком для душі!
Автор невідомий