Чи колись ввечері на вулиці ви чули, як дзижчить комар біля вуха? «Зараз він мене вкусить», – думаєте ви.
Ви відчуваєте, що комар сидить на плечі, і відразу озираєтесь. Але, як не дивно, комахи там немає. Ви просто помилилися.
Або чи колись ви прокидалися від страшного сну і лежали в ліжку, затамувавши подих? Ви вслухалися у звуки ночі і не знали, що це було: сон чи реальність. Потім, так як і ви передчували, десь із темряви в будинку лунав гуркіт. А за годину ви розуміли, що насправді поряд нікого немає.
Почуття керують розумом людини. Страх проявляється в особливий спосіб. Лікарі та психіятри у своїй практиці витрачають багато часу на переконання своїх пацієнтів: той діягноз, який вони самі собі поставили, неправильний, насправді симптоми є уявними або психосоматичними.
Навіть молоді та хоробрі стикаються з таким самообманом. Мій добрий друг Стів Сміс одержав нагороду за сміливість у В’єтнамській війні. Однак першої ночі після приїзду в країну, де точилися воєнні дії, він не відзначився відважністю. Його оточення ніколи не бачило справжньої битви, і чоловіки були налякані. Вони копали окоп на пагорбі і тривожно вдивлялися в сонце, що сходить за горизонт. Приблизно опівночі напали вороги. З боку гір залунали постріли, і солдати відразу почали несамовито відстрілюватися та кидати гранати в темряву ночі. Боротьба тривала всю ніч, і перемога була на боці піхоти. Нарешті зійшло так довго очікуване сонце і почали рахувати тіла. Проте жодної мертвої людини поблизу гір не виявилося. Фактично жоден солдат із ворожого табору не брав участі в битві: бій відбувся в їхній уяві. Недосвідчені солдати боролися зі страхом… і виграли.
Я хочу навести ще один приклад, коли почуття взяли гору над людиною. Весь Лос-Анджелес був охоплений страхом у 1969 році, коли Чарлз Менсон та його угруповання «Сім’я» вбили Шерон Тейт та її друзів, а тоді по-звірячому закатували Лено і Розмарі Ла-Б’янка. Мешканці не знали, хто буде наступним. Моя мати була свято переконана, що кандидатом номер один є саме вона. Батьки навіть чули, як вночі самозванець увірвався до будинку. Вони почули гуркіт на кухні.
«Ти чув?» – запитала мати.
«Так, без паніки», – відповів батько.
Вони лежали в темряві і дивилися на стелю, майже не дихали і вслухалися в мертву тишу. Інший звук примусив їх встати з ліжка. Вони пішли до дверей, які були зачиненими. З того моменту можна побачити виразну відмінність у виявах страху мого батька та моєї матері. Мати щосили хотіла втримати двері зачиненими і перешкодити вторгненню негідника до спальні. Батько хотів наступати. В темряві він ухопився за дверну ручку, але матері це не сподобалося.
Батько вважав, що хтось тримає двері з іншого боку. Моя перелякана мати відчувала, як вбивця намагається відчинити їх. Батьки стояли там, у темряві ночі, боролись один із одним і уявляли, що воюють із вбивцею. Тоді мати вирішила здатися. Вона відпустила двері і побігла з вереском до вікна. Її крик відлунювався цілим містом, коли вона зрозуміла: позаду було ввімкнено світло. Вона повернулась і побачила, що батько пішов в іншу частину будинку шукати нападника. Батько відчинив двері, коли вона їх відпустила. Насправді жодного мародера не було. Ніхто не знав про походження звуків, але Чарлз Менсон ніколи не навідував нашої сім’ї.
Дозвольте все пояснити. Які страхи ви можете викликати у своїй уяві? Яку роль відіграють бурхливі неконтрольовані почуття у вашому житті? Емоції, незалежно від обґрунтованости, є визначальними у вашій поведінці. На почуттях у західному світі базуються цінності, вчинки і навіть вірування. Мало того (і це головне), ми намагаємося дати волю своїм почуттям.., а вони визначають нашу долю. Навіть у 90-их ми все ще стикалися з егоїзмом попередніх десятиліть, який переконує нас «добиватися свого»… жити, керуючись внутрішнім голосом. У популярній пісні 70-их Дебі Бун «Ти заполонила моє життя» є така фраза: «Це не може бути погано, бо відчуття переконують, що це добре». (Коли Гітлер вбивав євреїв, нацисти, напевно, також вважали це правильним). Здебільшого в піснях про кохання також йдеться, що зобов’язання один перед одним ґрунтуються на захопленні. Тоді, коли захоплення минає, стосунки руйнуються. У тринадцятому розділі 1 до Коринтян, який вважається найкращим літературним твором про любов, навіть не згадується про почуття: «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого» (1Кор. 13:4-5).
Найбільш згубний та безглуздий суспільний напрям XX століття – так зване відкриття особистости, який закликав звільнити наші почуття від утримувань та заборон. Цей рух сильно впливав на психіку і колись був дуже поширеним у Сан-Франциско та інших містах Каліфорнії, заохочував нас прислухатися до своїх почуттів.., відкриватися.., керуватися у словах емоціями. Створювалися навіть групи, де учасники повинні були нападати один на одного, верещати, роздягатись і навіть вдаряти битами. Чудові засоби!
Я не хочу, щоб суспільство поверталося до формальностей XIX століття, коли батько був статуєю з мармуру, а мати не могла посміхнутися через завузький корсет. Якщо наші бабусі та дідусі сильно приховували свої почуття, то сучасна людина демонструє їх надміру. Ми занадто переймаємося нашими почуттями, і саме тому люди частіше переживають депресію «недостачі», ніж радість «багатства». Це стається тому, що почуття домінують над розважливістю, а не навпаки, як заповідав Бог. «А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість» (Гал. 5:22, виділення додано).
Потреба в стриманості набуває особливої важливости через те, що по суті кожна людина на землі переживає труднощі та стреси. Як сказав Марк Твен: «Життя – це одна латка за іншою». Це правда. Приблизно кожних два тижні болить серце, тече дах, ламається машина, нашаровуються проблеми на роботі. Виникнення проблем є неминучим. Із часом, безперечно, ми стикаємося з більшими проблемами. Помирають близькі люди, з’являються важкі хвороби, і ми почуваємося в безвиході. Хочемо ми цього чи ні, така природа людини. Найнебезпечніше, коли людина дозволяє, аби почуття визначали долю. Це стається, коли людина пускається за бурхливою течією життя.