Отже, усе залежить від віри. Але ми знаємо, що існують різні види віри: існує віра як згода розуму, віра як довір’я, віра як стійкість, як говорить Ісая (7:9). Про яку віру йде мова, коли говориться про оправдання «через віру»? Мова йде про особливий вид віри, про «віру, яка привласнює собі Христа (apprehensiva Christi)», – як її називає Лютер.[1]
Існує один вчинок, який, якщо ми здійснимо його стосовно якоїсь людини, буде гріхом і буде переслідуватися законом; здійснити ж його стосовно Христа не лише можна, але і є найбільшою мірою бажаним. Це є «незаконне привласнення». Христос «під’юджує» нас до незаконного привласнення! («Незаконне» тут треба розуміти як неналежне, незаслужене, дармове!). Він заохочує нас привласнити собі Його святість. Говорячи про це, я не втомлююся цитувати уривок зі святого Бернарда:
«Те, що я не можу здобути своїми силами, я з довір’ям привласнюю (usurpo!) з проколеного боку Господа, позаяк Він повен милосердя. Тим-то моя заслуга – це Боже милосердя. Немає сумніву, я ніколи не буду бідним на заслуги, доки Він буде багатим на милосердя. Бо якщо милосердя Господнє велике (Пс. 119:156), то і я ряснітиму заслугами. І що ж сталося з моєю справедливістю? О Господи, я пам’ятатиму лише про Твою справедливість. Адже вона є й моєю, бо ж Ти є для мене справедливістю від Бога».[2]
Написано: «Христос Ісус […] став нам мудрістю від Бога і оправданням, і свяченням, відкупленням» (1Кор. 1:30). Не самому Собі, а «нам»! Оскільки ми належимо не самим собі, а Христові, – позаяк Він викупив нас дорогою ціною (1Кор. 6:20), – тож і навпаки, те, що є Христове, належить нам ще більше, ніж якщо б воно було наше. Я називаю це сміливим кроком у християнському житті; ми не мали б змиритися зі смертю, допоки не здійснили його.
Святий Кирило Александрійський висловлював те саме переконання іншими словами: «О надзвичайна Божа доброта до людей! Старозавітні праведники здобували Боже уподобання багаторічними трудами; але те, що вони змогли досягнути довгим і геройським, угодним Богові служінням, Ісус дарує тобі в коротенькому проміжку однієї години. Адже якщо ти віриш, що Ісус Христос є Господом, і що Бог воскресив Його з мертвих, ти будеш спасенний, і той, хто ввів до раю доброго розбійника, введе туди й тебе».[3]
Уяви собі, говорили інші стародавні письменники, що на арені відбувається епічний двобій. Один лицар зчепився з лютим тираном і з невимовними зусиллями та стражданнями подолав його. Ти не боровся, не чинив усіх тих зусиль, ані не зазнав поранень. Проте, якщо ти захоплений цим лицарем, якщо радієш разом із ним за його перемогу, якщо сплітаєш йому вінці, оплесками схиляєш на його бік публіку, якщо ти з радістю вклоняєшся перед тріюмфатором, цілуєш йому голову і тиснеш руку; одне слово, якщо ти такий захоплений ним, що сприймаєш його перемогу як свою, запевняю тебе, що ти, поза всяким сумнівом, отримаєш свою частку у винагороді переможця. Але це ще не все: уяви собі, що переможцеві зовсім не потрібна здобута винагорода, і що він понад усе бажає вшанування свого поклонника і винагородою за свою борню вважає увінчання свого товариша. Хіба той чоловік не отримає вінця, незважаючи на те, що він не чинив тих потуг, ані не зазнав поранень? Звісно, отримає! Так от, щось подібного відбувається між Христом і нами. Хоч ми ще не мучилися і не боролися – хоч ми ще не маємо жодної заслуги – та через віру ми восхваляємо боротьбу Христа, поділяємо Його перемогу, почитаємо Його набуток, хрест, і виявляємо гарячу й невимовну любов до Нього; ми чинимо нашими ті рани і ту смерть.[4] Ось як просто і глибоко пояснюється, що таке оправдання даром через віру.
[1] Лютер, WA, 39, 1, c. 45.
[2] Св. Бернард Клервський, Sermones in Cantica Canticorum, 61, 4-5: PL 183, 1072.
[3] Св. Кирило Єрусалимський, Catecheses, V, 10: PG 33, 517.
[4] Пор. Св. Іван Золотоустий, In homiliam de coemeterio et de cruce: PG 49, 396; Микола Кавасила, De vita in Christo, I, 5: PG 150, 517.