Звідки святий Павло почерпнув цю чудесну звістку про оправдання даром через віру, що є така співзвучна, як ми бачили, зі словами Ісуса? Очевидно, не з книг євангелій, позаяк вони ще не були написані. Він почерпнув її хіба що з усних передань про Ісусову проповідь, а найбільшою мірою – зі свого особистого досвіду, себто з того, що Бог здійснив у його житті. Він і сам стверджує це, кажучи, що євангеліє, яке він проповідує, (євангеліє оправдання через віру!) він отримав не від людей, а через об’явлення Ісуса Христа, й пов’язує це об’явлення зі своїм наверненням (пор. Гал. 1:11 і наст.).
Коли я читаю опис навернення святого Павла в посланні до Филип’ян 3, на думку мені приходить образ чоловіка, який просувається вночі темним лісом при світлі маленького каганця. Він дуже хоче, аби каганець не погас, бо це єдине, що він має, щоб освітити собі дорогу. Та ось, поки він ще в дорозі, починає світати. На горизонті з’являється сонце, і його каганець швидко блідне, так що невдовзі він більше не звертає на нього уваги, а відтак викидає його геть.
Таким каганцем була для Павла його справедливість, – нещасний кіптявий каганчик, хоч і оснований на неабияк гучних титулах: обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїлю, єврей, фарисей, бездоганний у дотриманні закону… (пор. Фил. 3:5-6). Одного прекрасного дня на горизонті і його життя засяяло сонце: «сонце справедливості», яке він з безмежною пошаною називає в цьому тексті «Христом Ісусом, моїм Господом». І тоді його справедливість стала в його очах «втратою», «сміттям», і він більше не бажав залишатися при своїй справедливості, а забажав справедливості, яка походить від віри. Те, що Бог закликав його об’явити Церкві, Він спершу драматично дав йому пережити самому.
З цього автобіографічного уривку чітко вбачається, що центром усього для Павла є не доктрина, навіть якщо мова йде про доктрину оправдання через віру, а особа Христа. Більш за все він жадає «бути в Ньому», «пізнати Його», і тут у цей простий особовий займенник вкладено глибоченне значення. Він вказує, що для Апостола Христос був не якоюсь абстракцією, сукупністю титулів та доктрин, а реальною, живою особою.
Містичне об’єднання з Христом через причастя з Його Духом (життя «в Христі» чи «в Дусі») – ось що для нього є кінцевою метою християнського життя; оправдання через віру – це лише початок і засіб для її осягнення.[1] Розуміння цього допоможе нам подолати кон’юнктурні полемічні інтерпретації думки Павла, зосереджені навколо теми віри та діл, і віднайти глибше за ними автентичну думку Апостола. Наголос тут падає не так на те, що ми оправдані через віру, як на те, що ми оправдані через віру в Христа; не так на те, що ми оправдані благодаттю, як на те, що ми оправдані благодаттю Христа.
У центрі його думки не благодать і віра, а насамперед Христос. Твердження, що спасіння ми отримуємо не через діла, а через віру, безумовно, у тексті присутнє, й, можливо, воно вимагало особливого наголосу в часи Реформації. Але воно займає друге місце, а не перше, особливо в посланні до Римлян, де полеміка проти юдаїзуючих присутня набагато меншою мірою, ніж у посланні до Галатів. Помилкою було зводити до проблеми шкіл та напрямків всередині християнства те, що для Апостола було твердженням безконечно ширшого і більш універсального значення.
У розповідях про середньовічні битви завжди настає момент, коли, пройшовши крізь обстріл лучників, кавалерію та все решта, бій врешті зосереджується навколо царя. Саме там вирішувався кінцевий вислід битви. Для нас сьогодні теж битва розвивається навколо Царя. Як і в часи апостола Павла, справжньою ставкою є не та чи інша доктрина стосовно Ісуса Христа, якою б важливою вона не була, а сама Його особа. Християнство «стоїть або падає» з Ісусом Христом, і ні з чим іншим.
[1] Пор. J. D. G. Dunn, La teologia dell’apostolo Paolo, Paideia, Brescia 1999, c. 421 [The Theology of Paul the Apostle, Edinburgh 1998, chap. V]