Ненсі Джо Салліван
Одного гарячого липневого ранку я пробудилась від клацання поламаного вентилятора, що дув вологим повітрям мені в обличчя. Старенький вентилятор бачив кращі часи. У нього був один регулятор, а його лопаті були поношені й зігнуті. Він потребував ремонту. Як і моє життя.
Нещодавно наша дочка із синдромом Дауна перенесла операцію на серце. Це було вже позаду. А тепер на нас чекали величезні рахунки з лікарні, які страхівка не перекрила. На довершення, мого чоловіка буде звільнено з роботи за декілька тижнів, а отже, і втрата нашого дому здавалась неминучою.
Я заплющила очі, щоб попробувати провести ранішню молитву. Відчула, як маленька рука потрясла мою руку. “Мамо, – сказала Сара, – я сама п-п-підготувалась до н-н-недільної 6-б-біблійної школи!”
Біля ліжка стояла п’ятилітня Сара, її очі кліпали крізь товсті окуляри в рожевій оправі. Радісно усміхаючись, вона підняла вгору долоні і вигукнула: “Та-дам!”
Її лляні, у червону клітинку шорти були одягнені задом наперед, а з пояса стирчала стрічка. З її нової футболки в зелений горошок звисав цінник. Одягнула вона її навиворіт. Вона обрала одну червону і одну зелену зимову шкарпетку, щоб пасувало до її одягу. Її кеди були не на тих ногах, а кепку вона одягнула емблемою і козирком назад.
“Я-я-я т-т-також спакувала р-р-рюкзак”, – заїкаючись, вона відкривала рюкзак, щоб я подивилась, що було всередині. Я прискіпливо оглянула скарби, які вона так акуратно спакувала: п’ять кубиків лего, закрита коробочка канцелярських скріпок, виделка, гола лялька, п’ять частинок пазлу і шматочок дитячого лляного простирадла.
Ніжно піднімаючи її підборіддя, поки наші очі не зустрілись, я тихо сказала: “Ти гарно виглядаєш!”
“Д-д-дякую”, – сказала Сара. І почала крутитись, немов балерина.
Якраз у цей час годинник у вітальні пробив восьму, що означало, що в мене було сорок п’ять хвилин, щоб вийти з дому із Сарою і двома дітьми (дворічною дитиною і немовлям). У той час, коли я поспішала нагодувати дітей, заколисуючи плаксиве немовля, ранішні хвилини перетворились на метушню. Я знала, що в мене не буде часу передягнути Сару.
Пристібаючи кожну дитину до сидіння автомобіля, я намагалась переконати Сару: “Люба, не думаю, що тобі буде потрібен рюкзак на недільній біблійній школі. Чому б тобі не дозволити мені потримати його в автомобілі?”
“Н-н-ні. Мені він п-п-потрібен!”
На кінець я здалась, повторюючи собі, що її почуття власної гідности для мене важливіше, ніж те, що подумають люди про її рюкзак, повен непотрібних речей. Коли ми приїхали до церкви, я намагалась змінити одяг Сари однією рукою, тримаючи немовля в другій. Але Сара виривалась, нагадуючи мені мої ранішні слова: “Н-н-ні…. Я г-г-гарно виглядаю!”
Почувши випадково нашу розмову, молода вчителька підійшла до нас. “Ти справді виглядаєш гарно”, – сказала вона Сарі. Тоді взяла Сару за руку і звернулась до мене: “Ви можете забрати Сару о 11.30. Ми потурбуємось про неї”.
Спостерігаючи за тим, як вони відходили, я знала, що Сара в добрих руках.
Поки Сара була в школі, я взяла двох инших дітей і поїхала в справах. Поки я кидала запізнілі квитанції про оплату в поштову скриньку і робила покупки за талонами в бакалійній крамниці, мої думки були повні тривоги і незв’язної молитви.
Що приховує майбутнє? Як нам забезпечити наших трьох дітей? Чи втратимо ми наш дім? Чи справді Бог турбується про нас?
Приїхала до церкви на декілька хвилин раніше. Двері в каплицю, залиту сонячним промінням, були відчинені. Тож я могла бачити дітей, що сиділи півколом і слухали біблійну історію.
Сара, яка сиділа спиною до мене, затискала полотняні ремінці свого рюкзака. Її кепка, шорти і футболка досі були навиворіт і задом наперед.
Коли я дивилась на неї, мені спала одна думка: “Я дуже люблю її”.
Поки там стояла, чула цей тихий, втішаючий голос, який, наскільки я зрозуміла, був голосом Бога: “Це те, що Я відчуваю до тебе”.
Я заплющила очі і уявила свого Творця, Який дивиться на мене з небес. Моє життя так схоже на одяг Сари – задом наперед, перемішане, навиворіт.
“Чому ти носиш цей непотрібний “рюкзак”, повен тривоги, сумніву і страху?” Уявляла я, що Бог каже до мене: “Дозволь Мені нести його”.
Цього вечора, коли я знову глянула на наш поламаний вентилятор, я відчула, що в мене знову з’явилась надія. Сара нагадала мені, що Бог присутній навіть тоді, коли життя потребує ремонту. Я можу не мати відповідей на усі запитання, але я завжди зможу сподіватись, що Він допоможе нести мені мій тягар.
ЗАБІГАЮЧИ НАПЕРЕД…
Завдяки своїй п’ятилітній дочці Ненсі Джо Салліван знову відкрила істинність Божої Всемогутньої Присутности. Багато з нас ніколи не усвідомлюють, що Він є серед нас, готовий любити нас і нести наші рюкзаки, повні хвилювання і страху. Ці люди сумніваються, не хочуть просити в Нього допомоги або не бачать, як Господь допомагає їм, коли вони потребують. Але Він є там – Надійна Присутність – завжди спостерігає, завжди готовий розділити нашу боротьбу і з любов’ю провадити нас, незважаючи на те, наскільки складними є наші обставини.
Коли виникають труднощі і проблеми, ви можете думати, що Бог залишив вас у біді і більше не турбується про вас. Чиніть опір таким думкам! Навіть якщо Його рішення не таке, якого шукаєте ви, будьте певні, що це саме те, що вам потрібно в цих випробуваннях.
Цього тижня ми розмовлятимемо про надійність Господа. Для кожного християнського шлюбу ця істина є важливішою за саме життя!
Джеймс Добсон