Ненсі Дахлберг
Одного року наша сім’я проводила свята в Сан-Франциско з батьками мого чоловіка. Різдво цього року випало в неділю. Тож для того, щоб повернутися на роботу в понеділок, ми повинні були їхати чотириста миль до Лос-Анджелеса на саме свято.
Коли зупинились пообідати в одному ресторані, то помітили, що він був майже порожній. Ми були єдиною сім’єю, а наші діти – єдиними дітьми там. Я почула, як Ерік, наш однорічний син, вигукував з радістю: “Привіт! Привіт!”. Він бив своїми товстенькими дитячими руками по металевій спинці високого крісла. На його бадьорому обличчі було видно збудження, очі були широко відкритими, а ясна оголялись від його беззубої усмішки. Він вигинався, щебетав і хихикав. Потім я побачила причину його веселощів.
Це був чоловік в обдертому лахмітті, купленому сто років тому, і брудних протертих штанах. Його палець виглядав з того, що колись було туфлями, а комір його сорочки був брудним і пошарпаним. У нього було не таке обличчя, як у всіх, з такими ж оголеними яснами, як і в Еріка.
“Привіт, дитинко, – сказав розпатланий чоловік, – привіт, великий хлопчику. Я бачу тебе, пацан”.
Мій чоловік і я обмінялись поглядом, який був чимось між “Що нам робити?” і “Бідолаха”.
Вже принесли наші страви, а перегукування продовжувалась. Тепер старий нероба викрикував через усю кімнату: “Ти вмієш плескати в долоні? Молодець! Ти вмієш бавитись у хованки? Подивіться! Він вміє бавитись у хованки!”
Ерік продовжував сміятися і відповідав: “Привіт!” Дитина повторювала все за тим чоловіком. Нікому не видавалось це дотепним. Чоловік був п’яним і порушував спокій. Я була збентежена. Мій чоловік Деніс почувався приниженим. Навіть наша шестирічна дитина запитала: “А чому цей старий чоловік розмовляє так голосно?”
Коли Деніс ішов платити рахунок, він прошептав мені, щоб я забрала Еріка і йшла на паркінг. “Господи, дозволь нам вийти звідси, поки він не заговорив до мене чи Еріка”, – молилась я, поки мчала до дверей.
Однак незабаром стало зрозуміло, що в Господа і Еріка були инші плани. Коли я підійшла ближче до чоловіка, я повернула спину, намагаючись обійти його. Ерік в той час повернувся до свого нового друга, прогнувся через мої руки і простягнув обидві руки до нього.
Якусь мить, намагаючись відтягнути свою дитину, я зіткнулась очима з цим старим чоловіком. Ерік кричав за ним, широко простягнувши руки.
Очі нероби одночасно запитували і благали: “Ви б не дозволили мені потримати вашу дитину?”
Мені не потрібно було відповідати, тому що Ерік вирвався з моїх рук у чоловічі. Раптом старий чоловік і маленький хлопчик затиснули один одного в люблячі обійми. Ерік поклав свою маленьку голівку на кострубаті плечі старого чоловіка. Чоловік заплющив очі, і я побачила, як сльози нависли під його віями. Його старі руки – шершаві від бруду, болю і важкої праці – ніжно, дуже ніжно погойдували мою дитину і погладжували його спинку.
Я стояла охоплена благоговійним страхом. Старий чоловік похитував і колисав Еріка у своїх руках декілька хвилин, а тоді розплющив очі і глянув прямо в мої. Він сказав рішучим і командним голосом: “Бережіть цю дитину”.
“Я буду”, – ледь видавила я з себе слова, ніби в мене в горлі застряг камінь.
Він неохоче відірвав Еріка від своїх грудей, ніби відчував біль.
Я протягнула свої руки, щоб забрати дитину, і знову цей джентльмен звернувся до мене: “Нехай Бог благословить вас, пані. Ви подарували мені мій різдвяний подарунок”.
Я змогла лише пробубоніти: “Дякую”.
Пригорнувши Еріка, я помчала до автомобіля. Деніс дивувався, чому я плакала, міцно обіймаючи Еріка і кажучи: “Боже, мій Боже, пробач мені”.
ЗАБІГАЮЧИ НАПЕРЕД…
Уявіть собі на хвилинку, що ви дивитесь на світ очима дітей. Усе зачаровує вас: яскраві кольори, дивні звуки і, звичайно, люди. Вам хочеться торкатись, пробувати, досліджувати усе. Чи відвели б ви очі від кумедного дружнього бездомного? Звичайно ні, навіть якщо в нього не було б зубів. Цікаві і довірливі, ви б усміхнулись йому у відповідь, а потім простягнули руки, щоб обійняти його.
Діти бачать світ в иншому світлі, хіба не так? Вони не хвилюються через те, що думають инші, не сприймають инших за їхньою зовнішністю. На жаль, будучи дорослими, ми маємо тенденцію бути сліпими один до одного і оточуючих нас людей, до того, що Бог робить у нашому світі. Цього тижня розмовлятимемо про те, як ми можемо навчитись бачити в новий спосіб – через люблячі Божі очі.
Джеймс Добсон