Матеріялісти та атеїсти наших днів підняли великий «торжественний крик», коли сучасній людині в її дослідженнях світу й Вселенної, вдалося злетіти понад земну атмосферу та закружляти «супутником», «експлорером» чи «космічним кораблем» довкола нашої планети. Головно в перші дні, коли навкруг Землі почали кружляти людьми сконструйовані бездушні шматки заліза й висилати свої монотонні сиґнали, на сторінках преси почали появлялися коментарі, що межували з прямим чи непрямим богохульством. Минули місяці, розмови про сенсацію трохи стихли і почали говорити про це спокійніше. Людина переконалася, що це поки що тільки, сказати б, стрибки блохи, тож передчасно говорити про здобуття Всесвіту. Може, таки декому й спало на думку, що це насправді не є творчий винахід людини, а звичайне відкриття того, що вже існувало мільйон років. Людина не створила тут нічого нового, а лише розкрила дрібну частинку того, що вже перед тим хтось уклав – у Всесвіт. Для віруючих людей це був тільки ще один доказ, що Всесвіт та закони природи вимагають розумного творця, безконечно всемогутнього єства, а не тільки бездушного споконвічного бурління космічних мряковин – молекул, атомів. Твердження Священного Писання «Небо звіщає про Божую славу, а про чин Його рук розказує небозвід» (Пс. 19:2) набрало нового, живого, актуального змісту. Проповідування безбожною пропагандою розходження між наукою та вірою ще раз показалося в цілій своїй штучній наготі. Наука та віра не те, що собі суперечать, але себе взаємно доповнюють, себе взаємно вимагають. І лише справді нерозумні чи злобні люди можуть сьогодні проголошувати подібні тлумачення…
Проти віручі бачать Бога в ділах рук Його; вони безпосередньо стрічаються з Його всемогутністю, премудрістю та безконечністю. Це не галюцинації, не марево фантастів. Тут говорить стисла мова математики, мова чисел – наука.
А перша її несхитна позиція – це простір, відстані. Найближчий товариш Землі – Місяць – за 380 тисяч кілометрів; це в астрономів сусідство: просто таки – хата в хату. Наше ж радісне, ясне, тепле Сонце віддалене на 150 мільйонів кілометрів. Марс та Венера, товаришки-планети Земля, можуть приблизитися до неї на відстань 40 мільйонів кілометрів, а планета Плутон може віддалитися від неї на 6 мільярдів кілометрів. Та й це все ще немов у себе вдома. Це наша сонячна система. Звідтіль до зірок треба зробити справді гігантський стрибок. Наш земний кілометр чи миля – це вже надто маленька міра. Для астрономічних відстаней треба було установити астрономічну міру, а нею став так званий світловий рік. Ми знаємо, що сонячний промінь пролітає 300 тисяч кілометрів за секунду. Година – це 60 секунд, доба ж – 24 години, а рік – це 365 діб. Ось нова міра віддалі: її проходить сонячний промінь за один рік свого блискавичного бігу. І для віддалі зірок треба вживати світлові роки. Найближча зірка – це 4 світлові роки (коло 43 мільярдів кілометрів). Стріла, що летіла б зі швидкістю 10 тисяч кілометрів за годину, потребувала б 400 тисяч літ, щоб долетіти тільки до найближчої зірки. А більшість зір, мерехтіння яких спостерігаємо на погідному нічному небі, віддалена від нас навіть більше, ніж на сто світлових років. Це значить, що мерехтіння променів зорі, яке ми оглядаємо сьогодні ввечері, вилетіло з цієї зірки більше, ніж сто років тому, тобто коли ще, може, не було на світі навіть наших батьків.
Більшість зірок на нашому небі спостерігаємо в тому сузір’ї, яке має популярну назву – Молочна дорога завдяки своїй ясній, неначе молоко, барві, яку дає безліч зірок, що в тому місці зосередилася. Вже з давніх-давен це явище зацікавлювало мислячих людей. Теорію Молочної дороги подав у XVIII ст. англійський астроном Віліям Гершель. Він досліджував її як еліпс, або (сплющену) лінзу. Намагаючись підрахувати товщину тієї лінзи в найдовшому її розмірі, астрономи визначають її віддаль 6 тисяч світлових років. Так було два сторіччя тому. Сьогоднішня ж астрономія пішла помітно вперед. Вона визначає ще більші розміри Молочної дороги – аж у 500 тисяч світлових роки. За найновішими дослідами, Молочна дорога, що її ми спостерігаємо, мала б складатися з 200 мільярдів небесних тіл-зірок. Наше Сонце – лише одне з отих тіл; і не найбільше воно, ані не найясніше. А все це – лише одна ланка, що складається в нескінченний ланцюг інших таких, чи їм подібних констеляцій-сузір’їв, яких не можна оглянути оком, ба навіть сьогоднішніми електронними приладами. І в найбільших телескопах помітні вони тільки як маленькі світляні зеренця піску, хоча складаються з мільярдів і мільярдів великих небесних тіл. За сьогоднішніми дослідами, 250 мільйонів світлових років відділяють нас від найдалі спостереженої констеляції-сузір’я. Однак й ота найдальша знаходиться тільки в осередку ще більших констеляцій, берегів яких не можемо поки що глянути. А все ж вони існують. А коли існують, то на якій віддалі? І чи вони останні, чи є тільки зеренцем ще більших констеляцій? Ось і завдання астрономів на найближчі роки, чи, може, століття. У цьому Всесвіті дальший шлях можливий тільки засобами віри. І що в порівнянні з цим є дві тисячі чи двісті кілометрів, на віддалі яких кружляють людські супутники? – Непомітні стрибки комахи, яка, піднісшись трохи понад землю, чваниться, що досягла зір, що розкрила тайни Всесвіту, що скинула Бога з трону Його всемогутности. Мабуть, тільки незнання та житейська метушня не дозволяють людині думати та розважати; вони і є причиною тієї смішної людської бундючности й гордині. Під чистим зоряним небом людина не може бути гордою – зарозумілим хвальком, а лише сумирним сотворінням, що кличе з глибин душі: «Великий Ти, Господи, і великі діла Твої, і ні одно слово не вистачає на похвалу Твоїх чудес». Ось розумна поведінка людини в обличчі Вселенної, поведінка, що ніяк не паралізує її дослідницького духу, але навпаки заохочує до дальших простережень й відкриттів Божих чудес, Божих діл. Наука вимагає віри, щоб бути тим, чим вона хоче бути: розумним шуканням правди…
Віра і наука вимагають Бога, Творця вселенної. Віра – це шлях від Бога Творця до людини, наука – це шлях від людини до Бога Творця. Подвійний напрям одної людської думки на тому самому шляху. Віра – не ворог людському розумові й науці, а наука просить допомоги віри на висотах і в глибинах своїх шукань у Божому Всесвіті.