С: Маємо проблеми зі здоров’ям, тому почуваємося тягарем для дітей.
В: Вам так видається, а чи вони дали вам це зрозуміти?
Якщо це ваша думка, то якомога швидше позбудьтеся її. Здоров’я – це Божий дар, і жоден лікар чи ліки його не замінять. Хоча, звичайно ж, можуть дещо допомогти. Те, що у вас виникли проблеми зі здоров’ям, не залежить від вас. Це може залежати хіба що від того, що ви багато працювали для своїх дітей, чимало енергії та зусиль вклали в утримання родини. Хвороба – це неприємна компенсація за життя, сповнене зусиль та самопожертви. Це також не проблема віку. Хвороба – це ніби випробовування насамперед для вас, а також для ваших дітей.
– Але наша хвороба для них – тягар.
Для вас також.
– Але ми не хочемо бути їхнім тягарем. Наші діти мають власні сім’ї і чимало проблем.
Так, вони мають власні сім’ї, чимало справ та обов’язків, а ще – батьків, які потребують опіки. Що ж робити? В Італії справи зайшли настільки далеко, що довелося прийняти закон, який наказує дітям опікуватися своїми батьками, тому що багато людей ставилися до батьків як до тягара і відмовлялися опікуватися ними. З погляду дітей, відсунутися від хворих батьків – це найпростіше вирішення. Надто просте. Якби ваші діти хворіли в дитинстві, чи ви змогли б застосувати щодо них такий критерій? Батьки покинули сина, тому що він захворів на краснуху. Чи така поведінка видається вам слушною?
У вас немає найменшої причини, щоб почуватися тягарем для своїх дітей, хоча й роки вже не ті, і хвороби докучають. Ніде не написано, що батьки повинні лише давати і нічого не отримувати. Ви навчилися давати, тепер навчіться отримувати.
Часом діти, невістки та зяті можуть почуватися втомленими, та загалом вони не ставляться до вашої присутности як до Божої кари. Їм прикро, що вам доводиться страждати. Опіка вами може бути нелегкою. Та клопоти зі здоров’ям раніше чи пізніше торкнуться кожного з нас. Діти також повинні бути більш організованими, від дечого їм доведеться відмовитися. І вони роблять це. Не ускладнюйте їхнього життя своїм наріканням та невдоволенням через хворобу. Краще подякуйте за те, що вони роблять і цінуйте це.
Я не намовляю, що потрібно обмежувати власні потреби, бо знаю, що ви і так це робите: ви просите лише необхідного мінімуму. А той, хто твердить, що цілий світ повинен зупинитися, бо він лежить у ліжку, нехай навчиться хворіти – це вміння допомагає ставати шляхетнішим і дає змогу відчути повноту людської природи.
Коли діти приходять вас відвідувати, не обтяжуйте їх докладними та драматичними звітами про ваші болячки, не розповідайте про кількість безсонних ночей, про кожен біль, який виник. Скажіть, наскільки вам приємно, що вони про вас дбають, що радієте гарному дню, що вам смакував їхній обід, і ви почуваєтеся трохи ліпше.
Вони знають, що ви хворієте, не треба цього постійно повторювати. Вони прийшли, щоб вас побачити і підтримати. Дайте їм відчути, що коло них – жива особа, а не вмираюча.
Часом у вас починається депресія. Так буває. Та маєте чимало причин, щоб її перемогти. Ви живете, маєте дітей, які про вас піклуються, внуків, які допитуються про ваше здоров’я, приятелів, які час до часу провідують вас. Ще не все втрачене. Це не ви вирішуєте власну долю.
Дійсно важка ситуація – це така, в якій діти просто у вічі кажуть вам, що ви для них – тягар, бо захворіли; коли бачите, що вони шукають претекст, щоб не займатися вами. Це нищівне відчуття – знати, що ти не потрібен. У цей момент я змушений визнати, що мені не вистачає слів, аби висловити вам своє співчуття. Є слова, з якими можна звернутися до ваших дітей, зятів та невісток, та мені видається, що їхня поведінка свідчить про те, що вони не знаються ані на людях, ані на житті, і не варто завдавати собі труду.
Існує закон відплати, згідно з яким той, хто погано ставиться до своїх хворих батьків, колись зіткнеться з таким самим ставленням власних дітей. Я не знаю, хто це придумав, не вірю в це і не раджу потішатися цим.
У таких ситуаціях кожне вирішення має смак відкинення, дискваліфікації та гіркоти. Також існують лицемірні вирішення, коли діти залишають батьків у будинках для престарілих, «бо вони добре там почуватимуться». На мою думку, це насмішка з батьків.
Це один із найсоромливіших аспектів нашої дійсности, і ми – його жертви. Я радів би, якби моя солідарність з вами та моє обурення щось змінили. Та, гадаю, з них буде мало користи. Сподіваюся, що ви зустрінете когось із волонтерів, який зрозуміє вашу драму і намагатиметься допомогти. Ніколи не втрачайте почуття власної гідности. Не відходьте в тінь. Будьте голосом, який рішуче оскаржує варварську модель життя, в якій значення мають не люди, а їхня продуктивність.
На жаль, не можна пояснити хвороби, болю, відкинення. Це одна з життєвих таємниць. Віруючі особи пояснюють, що на це була Божа воля, а Він добрий навіть тоді, коли життя складається не так, як нам цього хотілося б. Це не потішення, а один зі способів світосприйняття. У такому випадку потіхою буде молитва.
С: Діти найняли мені опікунку.
В: Опікунки – це нова професія, яка виросла з потреби суспільства, що старіється, бо має від’ємний демографічний приріст, і тому змушене боротися з наслідками цього факту у сфері послуг.
Опікунка – це добре розв’язання проблеми, тому що є змога не віддавати батьків до будинку для престарілих, а залишитися особі похилого віку з родиною. Однак це часткове вирішення, бо воно означає, що в дім потрібно впустити особу, чужу з огляду на ментальність та звичаї. Опікунка займається своїми обов’язками, бо хоче заробити на життя. Не варто сподіватися, що вона назавжди залишиться в родині. Її спосіб життя та погляди на життя та родину відрізнятимуться від ваших. Ця присутність може бути джерелом приємних і не дуже несподіванок.
Насамперед будуть відрізнятися ваші очікування. Ви очікуєте від неї добросовісної роботи, вірности, делікатности, самопожертви, вона – грошей, які дадуть їй змогу прожити. Звичайно, все це можна узгодити, та це не означає, що обидві сторони будуть всім задоволені. Доведеться шукати компроміси та відповідний підхід.
Варто пам’ятати про універсальний принцип: щоб здобути чиюсь довіру, треба цю особу обдарувати довірою. Це означає, що треба ризикнути, та без цього отримання послуг буде неможливим. Ви опинилися в позиції потребуючої особи, яка оплачує певні послуги. Тож не повинні ані погоджуватися на будь-кого, ані зловживати своїм становищем та владою. В обох випадках наслідки будуть плачевними.
Є ще один аспект. Старші особи, такі, як ви, нелегко погоджуються на те, що ними опікуватиметься чужа особа. Вони хочуть (або вдають, що хочуть) бути під опікою дітей, родичів, тобто людей, які чимало від них отримали. А з іншого боку, саме ці люди часто не вміють відповісти взаємністю. Ви добре знаєте, що в родині принцип зрівняння рахунку не діє. Не варто очікувати від інших стільки, скільки вони отримали. Такий принцип діє в бізнесі, а не в родинних стосунках. Іншими словами, вашим дітям ніколи не вдасться дати вам стільки, скільки вони отримали від вас.
Ми живемо в час, коли родина є приватною справою кожної людини, а суспільство не дає засобів, які необхідні для виховання дітей чи опіки над батьками похилого віку. Такий тип мислення, зосереджений на приватності, – помилковий та шкідливий. Він побудований на принципі, згідно з яким кожен самостійно вирішує свої справи, турбується про себе, свою родину, роботу, інтереси. У ньому немає місця для справжньої солідарности. Цілком можливо, що ви також жили згідно з цим принципом, за винятком того, що у ваш час суспільство все-таки прив’язувало більшу увагу до інституту родини. Тоді філософія приватности ще не завдала стільки шкоди родині та суспільству, які виразно помітні щойно тепер.
Те, що батьки постаріли, може бути несподіваним для кожної людини. У цій сфері в нас немає майже ніяких родинних традицій. Ще кількадесят років тому покоління змінювалися легко, в небагатьох родинах можна було побачити старших батьків. Тоді вони були рідкістю, тепер їх – більшість. Така правда.
У таких нових умовах життя дехто з вас може відчувати розчарування. Не варто. Краще уважно придивіться до власної ситуації, поставтеся до неї як до чергового життєвого досвіду, який може надати вашому життю нового сенсу, нового напрямку. Ніхто не стверджує, що ви з допомогою опікунки дійшли до кінцевої зупинки на шляху, що називається життям. Ідіть уперед, по-іншому сприйміть своїх дітей, онуків, людей, що вас оточують. Не розчаровуйтеся, не втрачайте зацікавлення життям.
Вам видається, що причини, з яких діти найняли опікунку, банальні? Спробуйте поглянути на справу з іншого боку. На мить забудьте про свою ситуацію і подумайте про ту жінку. Вона прийшла до вас, щоб заробити. Можливо, її батьки вашого віку, та вона не може їх доглядати. Вона не знає ваших звичаїв. А якщо ви запропонуєте їй доброзичливість, прихильність, зрозуміння? Їй необхідне людське тепло і вдячність так само, як і вам. Замість зосереджуватися на песимістичних думках та жаліти себе («я – тягар власних дітей, я – жертва»), краще спробуйте використати власний досвід, вразливість та бажання жити. Якщо ви сприймете життя саме так, то воно, безперечно, віддячить вам приємною несподіванкою та душевним миром.