Очікування та несподіванка. Саме так ми стаємо дідусями-бабусями. Впродовж тривалого часу ми мріємо про внуків, та коли побачимо новонародженого, то це незабутнє враження. Навіть найбільш скептичні тещі-свекрухи, тесті-свекри, ті, що люблять віджартовуватися: «Це ваші діти, от ви їх і виховуйте», не приховують свого захоплення, стоячи над колискою малюка. Як відомо, діти мають здатність об’єднувати родину: вони безпомилково відчувають, що тато і мама їм життєво необхідні, а дідусь і бабуся необхідні для повного щастя. Потреба мати дідусів-бабусь ніби закодована в ДНК дітей. Старші представники родин необхідні для дитячих потреб, мрій, радости життя. Та це вимагає зусиль.
Пам’ятайте ось про що. Те, що ви стали дідусями-бабусями, ви завдячуєте не своїм дітям, зятеві чи невістці. Це внуки довіряють вам місію бути дідусями-бабусями.
Справжніми дідусями-бабусями можна стати не внаслідок природного процесу, а завдяки покликанню. Відгукуватися на це покликання їх спонукають онуки. Дехто стверджує, що до такої місії кличе Бог. Цілком можливо, що саме так і є, адже Він має звичку втілюватися в будь-кому: у дітях, бідних, хворих… Ви ж може або відповісти на це покликання, або ж ні. Якщо наважитеся відповісти, то пам’ятайте, що необхідно поставити відповідне запитання. Не запитуйте: «Хто ти?» Цим шляхом ви нікуди не зайдете. Запитання, яке дасть вам змогу належно розпочати нову місію, звучить: «Де ти живеш?» І у відповідь ви почуєте захопливі слова: «Ходи і побачиш[1]».
Тож нам необхідно вийти з власного дому, на деякий час залишити свої справи, забути про клопоти і відвідати внука. Спочатку доведеться прямувати туди, «де» він є. А потім онук візьме вас за руку і заведе в те місце, де встає сонце, де воно заходить, покаже горизонт, бо саме туди він хоче дійти. Коли ви вже підведетеся з канапи тестів-свекрів, із тієї зручної канапи, на якій відпочивали після років праці, і попрямуєте туди, де живе внук, то вас уже ніщо не затримає. Ви почуєте нестримне бажання виконати свою місію.
У кожному покликанні закладена певна місія, подолання якогось шляху. Діти вже через декілька місяців починають самостійно рухатися і відкривати світ. І є чимало речей, які їм кортить «дослідити» та перевірити. Роль дідусів-бабусь полягає в тому, щоб відкрити внукам ширші горизонти, в іншому випадку вони зможуть пізнати лише те, що обов’язкове: школу, спортзал, дискотеку, роботу, дім (це останнє зі щораз більшими зусиллями та нехіттю: навіщо повертатися додому, якщо у світі стільки цікавого?) Присутність дідуся та бабусі створює внукам можливість пізнати різнобічне життя, скажімо, сад, казки, церкву, гори, море, пам’ятки минулого, дрібнички з іншого часу – часу вашої молодости, коли вас переповнювали мрії. Дідусі-бабусі – це для внуків гарантія чудової життєвої пригоди. Тому вони настільки потрібні, навіть необхідні.
Так, ви необхідні, та вважайте, щоб не анексувати[2] внука. Він не є вашою дитиною, це чадо своїх батьків. Належить собі самому. Хоче, щоб його акцептували, любили, цінували, хоче почуватися безпечно. Натомість не хоче, щоб ним маніпулювали з допомогою педіятричних, виховних, економічних засобів. Він уже став тим, ким мав стати. Підтримуйте його прагнення, не трактуйте внука як знаряддя для досягнення своїх цілей, до нічого не змушуйте. Діти люблять товариство дідусів-бабусь, бо в тих завжди є вільний час, який можна провести так, як хочеться.
Ваша ситуація ідеальна, оскільки ви не мусите бути нав’язливими. Внук бере від дідуся і бабусі те, що йому необхідне. Не думайте, що ви краще, ніж він сам, знаєте чого він потребує. Всупереч думці батьків та дідусів-бабусь, які провадять споживацький стиль життя, дитині зовсім не треба багатьох речей. Натомість їй необхідно багато осіб, багато взірців, багато прикладів, багато справжніх життєвих історій, багато фантастичних оповідань.
Кожен місіонер є посланником, має передати добру новину. Він хоче щось сказати, хоче, щоб його вислухали, хоче чогось навчити. Мусить передати слова життя, слова спасіння. Батьки мають тенденцію вчити дітей конкретних слів, необхідних для того, щоб порозумітися, реалізувати свої прагнення, ставити запитання і відповідати на них, захищатися і порівнювати свої погляди з поглядами інших. Запас слів, яких вчать дитину батьки, практичний, функціональний, необхідний до життя. А дідусі-бабусі покликані навчити внуків слів довіри, ніжности, молитви. Діти настільки швидко вчаться довіряти дідусям-бабусям, наче «моляться» до них. Напевне, це тому, що їхні звернення, скеровані до батьків, не завжди знаходять очікуваний результат. Дідусі-бабусі також вчать онуків слів свободи та людської гідности. Вони можуть годинами щось розповідати, незважаючи на принципи ведення дискусії та закони логіки. Старші люди зважають лише на правила спонтанної, жвавої розмови і радіють, що можуть проводити час з онуками. Завдяки словам, які діти засвоюють від дідусів та бабусь, у дорослому житті вони почуваються не гостями, а головними героями.
Вам неабияк придасться ваш життєвий досвід, щоб виконати цю місію. Однак це досвід батьків, і ви мусите замислитися, як використати його в новій ситуації. У цьому вам не допоможе жодна школа, тому що професію дідусів-бабусь не здобувають у жодному навчальному закладі. Кожен онук – інший, і ще не вигадали універсальних способів, як утримати з ним добрий контакт. Зрештою, внуки не вимагають від дідусів-бабусь дотримуватися правил. Цього вони очікують від батьків, хоча батькам часто видається, що діти нічого не хочуть чути про правила. Внук просить дідуся про допомогу не тому, що сам не може з чимось впоратися, а щоб довідатися, чим є допомога, і чи вона може бути успішною. Внук просить, щоб його взяли на руки і так вчиться, що руки дані людині для того, щоб підносити інших. Він хоче посидіти на колінах у бабусі, щоб зрозуміти, що на коліна треба брати інших. Просить цукерку, щоб довідатися, що таке солодощі. Гладить бабусю по обличчі, щоб переконатися в тому, що шкіра потрібна для пестощів. У присутності дідуся та бабусі внук дозволяє собі трохи покапризувати, щоб перевірити, наскільки їм можна довіряти.
Дідусь та бабуся – це не тимчасова заміна тата і мами. Це також не кризовий штаб. Вони – неповторна нагода для внуків, родини, суспільства, щоб звільнитися з хибної позиції, яка наказує нам утішати дитину, яка переживає через те, що народилася, замість того, щоб переконати її в тому, що життя – це чудова пригода. Найкраще це завдання виконують дідусі та бабусі.
[1] Саме так почалося покликання та місія апостолів. Та зверніть увагу, що ми маємо справу з належним початком кожної місії та кожного покликання. Ісус та апостоли були дуже практичні в тому, що вміли ставити належні запитання і давати добрі відповіді. Також Бог-Отець запитував Адама не: «Хто ти?», а «Де ти?» Наша проблема у визначенні ідентичности виникає не з того, що ми не знаємо, ким є, а з того, що не вміємо визначити, де ми є. Почуваємося загубленими в цьому світі. Щоб віднайти себе, необхідно визначити місце свого перебування.
[2] Анексувати – насильно приєднувати. – Прим. пер.