Часто ми розповідаємо про Марію мовою побожної поезії, мовою образів і метафор. Позаяк Марія є звершенням цілої історії спасення, події і мотиви Старого Завіту часто оживають і переплітаються з її життям. Вона, наприклад, є справжньою донькою Старого Завіту, його останньою і найпрекраснішою квіткою. Авраам і Сара знову оживають у Йоакимі та Анні. Введення Самуїла в храм перегукується з Введенням Марії. Подробиці узяття на небо Еноха й Іллі вплетені в символізм успення (вознесення) Пресвятої Богородиці.
Марія – це нова Єва. Її послух замінює непослух Єви. Реальне значення цього порівняння полягає в тому факті, що як гріхопадіння людини почалося з відмови Єви, так і відкуплення має людське походження в добровільній згоді нової Єви з Божою волею. Єва була настільки смілива, що запропонувала Богові й людині розділитися; Марія чекала і прийняла запрошення Бога об’єднатися. Так як Єву спокусив ангел не послухати Бога, послання ангела спонукало Марію послухати його. І так само як діва прирекла людський рід до смерти через гріх, інша діва спасла його. “Смерть в Єві, життя в Марії. Світло вічного джерела лине до нас, коли в день Благовіщення ми чуємо тверде: “Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно з словом твоїм!” (Лк. 1:38). І справді, усе творіння, усе людство і кожен з нас визнає слова, що відображають нашу найпершу природу і сутність, нашу згоду стати Нареченою Божою, наші заручини з Тим, хто споконвіку полюбив нас”.[1]
Марію повсякчас називають Кивотом (Ковчегом) Божим. Кивот уперше переніс Ісус Навин, який вирушив урочистим походом до Єрихону. Збори народу Ізраїля – це прообраз Церкви, що входить в Обіцяну Землю. Друге і сповнене переможної радости перенесення кивоту сталося, коли його узяли до святого міста Єрусалиму (див. 2Сам. 6). Священики принесли кивот і поклали його у Святому Святих. І саме до цього останнього перенесення кивота звертаються наші літургійні книги, коли називають Марію Кивотом Завіту, який несуть із радісною процесією. У цьому контексті часто цитують Псалом 131:8-9: «Встань же Господи, йди до Свого відпочинку, Ти й ковчег сили Твоєї! Священики Твої хай зодягнуться в правду, і будуть співати Твої богобійні!».
Коли Мойсей пас свої отари на горі Синай, він побачив звичайну акацію (пустельне тернове дерево), що горіло і виблискувало вогняним полум’ям, але “не згорає” (Вих. 3:2). Коли він наблизився, то почув голос Божий, який наказав йому скинути взуття, бо ця земля свята. Марія подібна до цього вогненного куща:
- Мойсей узрів у воненному кущі Тайну твого чудесного материнства…
- О причино нашої радости, будь милостива до нас; Просвіти наш розум, щоби ми могли взивати до тебе, “Слався, о вогненний і неопалимий куще,
- Осяйна хмара здійнялася над вірними!” (Акафіст)
Вавилонський цар Навуходоносор дав наказ усій своїй імперії поклонятися ідолам. Троє юдейських дітей відмовилися скоритися цареві, і їх кинули у вогняну піч. Але вони не згоріли там, а пішли в саме нутро полум’я, вихваляючи, оспівуючи і благословляючи ім’я Господа. І так само Пресвята Богоматір вмістила у своїй утробі божественне Слово Боже, і Його безмежна велич і пишнота не спалили і не поглинули її. Навпаки, вона запалала радістю. Троє юнаків навіть співали про дива благодати, що звершаться в Марії: “Троє юнаків у печі провістили твоє материнство і описали його ясними словами, стоячи неушкодженими серед полум’я…” (Акафіст).
Коли Ізраїль поринув в ідолопоклонство та нечистоту і зазнав гніту через спустошливі набіги амалекитян, Бог послав Гедеона (див. Суд. 6:36-40) звільнити Свій народ. Вони не вірили в його завдання, поки Бог не дав йому особливий знак Своєї присутности й сили. Гедеон розстелив вовняне руно і сказав Господеві: “Якщо роса буде на самім руні, а на всій землі сухо, то я буду знати, що Ти спасеш Ізраїля“. І так сталося. Наступного ранку руно було росянисте, а земля навколо нього суха. Гедеон знову промовив Господеві: “Нехай буде сухо на самім руні, а на всій землі нехай буде роса“. І так сталося. Руно лишилося сухим, а навколо нього була роса.
Марія подібна до Гедеонового руна. Вона була єдиною істотою, збереженою від гріха та зіпсуття, які були в кожній людині; і її було сповнено благодаттю, коли людство прагнуло її:
Від тебе, о Діво, зійшла роса, яка знищила полум’я поганства, і тому ми взиваємо до тебе: Слався, о Діво, росянисте руно, яке Гедеон узрів у давні часи (Акафіст).
[1] Alexander Schmemann, For the Life of the World (St. Vladimir’s Seminary Press, 1973), p. 63.