Перед проголошенням Євангелія навколо Книги завжди запалюють свічки. Ще в четвертому столітті святий Єронім із захватом згадував про цей звичай: “Щоразу, коли зачитують Євангеліє, Східні Церкви запалюють свічки, частково, щоби показати свою радість від Доброї Новини, яку несе Євангеліє, і частково, щоби реально відтворити світло, про яке говорить псалмопівець: “Слово Твоє – світильник перед ногами в мене, світло на моїй стежці” (Проти Вігілантія, III).
Також люди суворо дотримуються звичаю уставати, щоби послухати Євангеліє. Святий Іван Золотоустий зауважує: “Якщо листи царя зачитують з помосту у великій тиші, то набагато більше годиться нам зосередитися й устати, уважно слухаючи, як листи не земного царя, а Господа ангелів читають для нас” (Перша гомілія на Євангеліє від Матвія). Апостольська Конституція стверджує, що “коли читають Євангеліє, то нехай священики і диякони, а також усі люди стоять у глибокій тиші” (Lib. II/vii.).
Святий Ісидор Пилусійський, єгипетський монах згадує звичай, який досі пильно практикують усі церковні служителі і люди в Східній Церкві: “Коли істинний Пастир з’являється при розкриванні святого Євангелія, то сам єпископ устає і відкладає всі символи своєї гідности й влади, таким способом показуючи, що присутній сам Господь, Засновник пастирського обов’язку, його Бог і Учитель” (Lib. І, ор. CXXXVI).
Проголошення святого Євангелія – це не тільки виявлення Царства, але й також його здійснення в спільноті: “Господь тут!” – і звершується парузія. Проголошенню святого Євангелія передують слова: “У той час”, що означає “священний час”, “тепер” Господа, перед яким розкривається вічність. Церква є пілігримом, а християнство дорогою, що завжди відкрита і спрямована до свого призначення.
Раннє християнство було настільки глибоко пройняте цим “парузійним” настроєм, що перемістило суботу з останнього дня тижня, який був днем відпочинку, його завершенням, на перший день, який мав звіщати нове начало. Цей яскравий, новий день став днем Господнім. Така модифікація вказує на зміну в поставі: від стану спочинку до великого походу назустріч парузії, назустріч Присутності.
Щоранку на утрені, на спогад про воскресення поміж людей урочисто виносять Євангеліє, щоб усі могли вклонитися йому. Це наче виявлення “теперішнього” у воскресінні Господа. Це прихід Вічного в теперішній час. На знак своєї безпеки й радости в Христі усі присутні підходять і цілують Книгу, вклоняючись їй, поки церковні дзвони виспівують радісними, переможними голосами.
Для того щоб послання Христа було більш дієвим і сповненим тайни життя, співають святе Євангеліє. Це не просте зачитування тексту, а проголошення послання. Євангеліє – це послання Божого спасення й любови, яке не потребує тлумача, а тільки могутнього проголошення у Святому Дусі. “Освяти їх у Твоїй істині: слово Твоє – істина”, – каже Господь. З цієї причини, читаючи Євангеліє, його не тримають у руках. Воно мусить лежати на спеціяльній підставці або на голові служителя чи парохіянина. Тоді його співають велично, мелодійно й урочисто. Читання Євангелія – це запрошення до спокою й задуми, до голоду і спраги! “Премудрість, прості, вислухаймо святого Євангелія. Мир всім” І люди відповідають: “І Духові Твоєму. Слава Тобі, Господи, слава Тобі!”
Євангеліє – це не текст. Це величчя і мудрість Божа та об’явлення Вічного слова. Це пришестя. Це Господь Ісус Христос у сучасності. Святий Іван Золотоустий зауважує, що після промови Імператора ми всі кажемо: “Слава Тобі, Господи”, але коли Господь Ісус Христос промовляє в Євангелію, ми повторюємо цю формулу двічі: “Слава Тобі, Господи, слава Тобі!”