Таїнство ваємничення (хрещення) виводить людину на дорогу до Бога, робить її дитиною Отця. Миропомазання оживляє і “опечатує” її даром Святого Духа. У Святому Причасті Христос цілковито запановує над особою. Через цей троїстий перехід вона підноситься до життя Трьох Божих Осіб. Любов, яка плине від Отця до Сина у Святому Дусі, виливається на неї. “Любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам” (Рим. 5:5). Ми обожені. Практично більше немає нічого в думках, словах, ділах чи бажаннях охрещених, що би не походило від Бога чи врешті-решт не належало би Богові.
Коли особа тісно злучена з Богом, ніщо не може відокремити її від любови Бога в Христі (див. Рим. 8:39). Особисте зобов’язання “одягнутися в Христа” допомагає їй усвідомити, що Бог дав їй унікальне буття, особистість, навічно й сокровенно пов’язану з Богом. Тайна того, “хто Він”, мусить повсякчасно виявлятися чимраз більше: “Бож ви вмерли, а життя ваше сховане в Бозі з Христом. Коли з’явиться Христос, наше життя, тоді з’явитеся з Ним у славі і ви” (Кол. 3:3-4).
Виявлення “у славі” присутности Христа в християнині тепер зростає завдяки його мовчазній відкритости для діяльности Святого Духа в молитві. Віра, що струменить із божественної природи, – це не просто ідея чи нова інформація. Це, по суті, сильніше прагнення до Бога і невситиме жадання Христа. Справді, віра не відстає від любови. Саме в молитві віра й любов позбавляють розум і серце обмежености і дозволяють прийняти повноту Божої любови й життя, відкриваючи наше єство для чудес творіння.
ПРОНИКНЕННЯ В НЕВИДИМЕ
Жодну теорію чи пояснення годі застосувати до самої молитви. Отці скажуть нам, як постити і стримувати себе чи як декламувати і співати псалми. Вони можуть дати нам настанови душі, яка прагне торкнутися Господа. Однак вони знають, що молитва, по суті, є лише особистим зв’язком, досвідом, де знання оживає, де душа жадає наблизитися до глибшого Життя. Вони знають, що, передусім, Бог, і тільки Бог навчає нас молитви. Благання апостолів: “Господи, навчи нас молитись”, – це не бажання опанувати новий метод. Радше, це фундаментальне поривання людини до особистих взаємин і зустрічі з Богом.
У молитві людина не губиться в Бозі або в творінні; вона знаходить себе і творіння в Бозі. Ніл Сінайський описує молитву як “розмову душі з Богом, солодку віть звільнення від зла”. Це зовнішній вияв радости і вдячности, з якими ми стикаємося в особистому зв’язку. Це піднесення душі, що прагне діткнутися живого Бога, є спізнанням Бога. Не знанням про Бога, а шуканням Бога і зустріччю з Ним. Молитва – це знання про Бога, спізнання Божої любові у власному єстві. Ніл говорить далі: “Молитва – це сокровенна і довірлива бесіда з Богом, де Бог віддає себе, а людина знаходить себе в океані Божої люблячої доброти”.
Майстри духовности, на взір Максима Ісповідника і Івана Ліствичника, наполягають, що діяльність душі в молитві – це, по суті, зосередження на Божій Особі і самозречення, яке має на меті злучитися й ототожнитися з Нею. Звідси й відомий вислів: “Якщо ви богослов, то ви молитеся правдиво, і якщо ви молитеся правдиво, то ви богослов”. Молитва – це найповніша форма богослов’я. Це богослов’я в його найповнішому вияві.
Прості слова і думки – це ще не молитва. Слова і мислення – це лише фундамент. Життя найкраще спізнавати і звіщати в тиші діялогу або радше в діялозі тиші, коли ніби “Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями” (Рим. 8:26). У реальній молитві усі процеси мислення мають завмерти, зупинитися в чимраз більшій тиші серця, звільнитися від думок, для того щоб “мир з висот”, мир живої Особи мав безперешкодний доступ до нашої душі.
Отже, молитва, це особиста зустріч з Богом і Його видіння, видіння без образу, способом, що дозволяє спізнати Божу присутність. Тому молитися означає відчувати особливу свободу, коли людину не обмежує вузький світ простору й часу. Молитися означає стверджувати, що людина належить до реальности набагато ширшої, ніж здатна уявити. Збудження, розлади і тривоги еготизму стають причиною відокремлення і зачиняють єство людини перед Іншим. Душа мусить бути відкритою, спокійною, незворушною, для того щоб зустрітися з Іншим. Вона мусить бути вільна.
Цю незворушність у свободі Отці називають apatheia. Іван Ліствичник визначає apatheia як “стан душі, очищений від плоті, будь-якої плями, що підніс серце високо над усіма створіннями і підкорив всі чуття розумові. Воно зостається в присутності Божій” (трактат “Про молитву серця”). Той, хто досягає цього стану, звільняє себе. Він посідає Бога, Який перебуває в ньому і керує його думками, словами й діями. Бог дарує йому внутрішнє світло, звіщає Свою волю і діє в ньому. Отже, apatheia описує стан того, хто вже не живе своїм життям, а “Христом у ньому” (див. Гал. 2:20). Аpatheia – це плід любови і повнота миру, що веде любов до досконалости.
Аpatheia – це не те, що деякі коментатори називають апатією, “байдужістю”, “відсутністю сили й енергії”. І ще менше це стоїчний стан “нечулости”. Радше це стан, в якому любов Бога така діяльна й палка, що вона не лишає місця для самолюбства й егоїзму. Це пишне цвітіння любови, де людина перестає бути знаряддям своїх інстинктів і дістає змогу впорядкувати ціле своє життя за допомогою нової життєдайної сили, закладеної в неї, “розуму Христового” (1Кор. 2:16), якому вона склала присягу під час хрещення. Як розповідають молитви цього таїнства, “вона вже не дитя цього світу” (Лк. 16:8), а стає “дитям царства” (Мт. 8:12). Діодор Фотікійський називав apatheia “вогнем”. Іван Ліствичник згадує її як “полум’я любови”. Щоби бути вогнем і полум’ям, вона мусить мати велику кількість духовної енергії і повсякчасну пильність. І улюбленим висловом ісихастів, які практикували і шукали способів досконалої молитви, було: “Утікай! Мовчи! Перебувай у мирі!”