Випадковість та закономірність у природі – це дві протилежні речі, які себе взаємно виключають. Те, що стається випадково, не має доцільности, а те, що простує до якоїсь цілі, і то за певним планом, не може бути результатом самого лише випадку. Ми вже бачили, що теорії про розвиток життя у світі не пояснюються ні випадком, ні еволюцією (дарвінізмом). Розвиток життя у світі здійснюється згідно із законами природи. Якщо це так, то чи не буде недоречністю покликатись на Бога як Творця світу? Власне матеріялісти кажуть: «Усе те, що діється в природі, відбувається на основі своїх законів та природних причин, законів природи. У світі немає нічого надприродного, тому признавати природні закони – значить, відкидати тези релігії». Так говорить письменник Баскін у своєму творі «Матеріялізм і релігія». Коли розгорнемо першу ліпшу книгу совітських комуністів, то знайдемо в ній повторюване на всі лади те саме твердження, тільки спрощене та зведене до ще більшого абсурду, до деклярації про експлуататорів та побудову соціялізму тощо. Також вони залюбки покликаються на природні закони й закони розвитку, які мав би значно розширити комунізм та діялектичний матеріялізм, осуджуючи в тому навіть так званих буржуазних матеріялістів та атеїстів.
І що ж можна сказати про ці «закони природи» та їхню роль у виникненні світу та життя в ньому? Що розуміють під так званими «законами природи»? Пізнання сенсу слів дає часто нагоду, щоб успішно відборонятись перед цілком безпідставними закидами, які походять із незрозуміння змісту якогось слова чи фрази. Отже, звичайною мовою кажучи, так званий «закон природи» – це ніщо інше, а лиш якась формулка, що виявляє певну регулярність, правильність у розвитку природи. Але якщо так розуміти «закон природи», то він, очевидно, не може бути причиною природних процесів. Бо все те, що діється в природі, діється не тому, що є предметом нашого пізнання та спостерігання, а чи наших формул, а якраз навпаки: ми встановлюємо формули та визначення, щоб виразити якось те, що відкрили в природі. Закон «природи» ми лише відкрили, а не встановили його. Тому треба йти далі та зрозуміти, що саме ми розуміємо під словами «закони природи»? Бо багато тих законів стверджують лиш те, що щось діється так, а не інакше, але не кажуть, чому воно так діється. Звичайно, це тільки опис якогось явища природи, що за тих чи інших умов завжди так само повторюється. Та це ще не відповідь на питання: чому воно завжди так само повторюється? Чому, якщо під так званим «законом природи» розуміти лиш оту правильність повторювання, що їх ми спостерегли, то ми доходимо ось до якого пустого висновку: «завжди так воно збувається, бо воно так збувається правильно», інакше кажучи: «масло масляне».
Тому, якщо так звані «закони природи» мають нам пояснювати щось із того, що діється у природі, то треба їх розуміти не як наші тільки формулки, а самі оті сили природи, що без перебоїв завжди прямують до однієї і незмінно тієї самої дії, і тому завжди дають вони такі самі результати. Християнська філософія говорить саме про такі природні закони, про оті внутрішні сили, закладені в самій природі, і тому може ними без суперечностей пояснювати ті природні процеси, що їх спостерігаємо в природі. Це дані в природі точно означені сили, що діють згідно з визначеними собі засадами та способами. Тому християнська філософія від тисячоліть навчає, що Бог діє у світі не безпосередньо, а власне через оті сили, які Він заклав у природу, щоб самочинно розвивалися. Твердити, мовляв, усе, що діється в природі, є безпосередньою дією Божою в природі – це нісенітниця. Незважаючи ж на оте тисячолітнє вчення християнства, теперішні атеїсти навіть сьогодні хочуть саме оту нісенітницю приписати і Церкві, і релігії, і християнській філософії. Цим вони бажали б осміяти не тільки християнську філософію, а й віру взагалі. Вони дуже добре знають, про що йдеться та чого вчить релігія. Але знають вони дуже добре також те, що багато людей цього не знає або знає недокладно, туманно. Тож легко їм гуляти на цьому незайманому полі, головно серед так званого трудящого класу, що через свою специфічну соціяльну позицію має небагато часу та нагод, щоб познайомитися з істинами християнського, філософського, богословського та релігійного вчення. Забули, що Біблія писана тисячі років тому, і то для людей, які не мали понять сучасного наукового світу. Біблія вживає певні образи. Хоча вони не відповідають науковим формулюванням наших днів, проте виражають істини, які лежать в основі сучасних формулювань. Сучасні совітські атеїсти говорять у своїх брошурах про те, немовби сьогоднішні церковники відмежувались від біблійних поглядів та понять. Тим часом забули, бідолахи, що це тільки вони щойно сьогодні нарешті пізнали те, що Церква та християнська філософія вчать уже тисячі років. Своє пізнання вони ставлять на карб якогось Церковного поступу та пристосування. Це немовби оті казкові перегони зайця з їжаком. Заставши їжака там, де швидкий заяць нібито прибіг з висолопленим язиком, йому здавалося, що власне туди щойно прибув і той їжак; насправді ж їжак там був уже давно. Раніше, ніж атеїстичний зайчик почав свої перегони. Що ж, вина тут не на боці релігії, коли атеїсти та матеріялісти щойно сьогодні довідалися, що церковники та Церква тлумачать Біблію і алегорично, і стосовно наукових тверджень принаймі уже тисяча років.
Християнська філософія не знайшла суперечностей між вірою в Бога і поясненням усього того, що діється в природі, на підставі так званих природних законів як виразників внутрішніх природних сил. Можна говорити про суперечності лише тоді, коли вважають ці сили та природні закони за першу та вирішальну причину всього, природу ж – за щось самовистачальне. Християнська філософія може ставити собі лиш таке питання: «Чи самими лише природними законами можна пояснити все, що діється? Чи й самі природні сили та закони не потребують ще якогось пояснення?»
Коли, отже, досліджувати життя світу, то можна сказати ось що: закони природи, як і сама природа, не існували споконвічно, бо, як ми і знаємо, життя на землі, порівнюючи з існуванням світу й інших планет, є відносно недавнім явищем. Тому, якщо воно у світі не є вічне, але має свій, можна сказати, недавній початок, то треба слушно та розумно поставити собі таке питання: «Звідки походить це життя та ті закони, що ними керують?»
На це питання ще ніхто з матеріялістів до сьогодні не дав задовільної відповіді. Ми вже чули і про еволюціонізм, і про випадковість, і про те, що їх покликають на свідка, хапаючись немов за волосинку, щоб не потонути у власних суперечностях і нісенітницях. Та це не є жодним поясненням, як ми вже довели. Ще далі йде діялектичний совітський матеріялізм, стверджуючи, що життя є чимось якісно вищим від звичайної неживої матерії, чимось зовсім новим, що виникло цілком несподівано від так званого «діялектичного стрибка», якого ніхто неспроможен пояснити зрозумілими словами. Але такі словесні дитячі пояснення не задовольняють людини. Людський розум хоче дійсного та ґрунтовного пояснення, а не словесних ігор. Він вічно ставить і ставитиме це питання: «Яка є остаточна причина життя? Як могли постати такі доцільні сотворіння, як звірята? Як могли постати такі природні закони життя, що є чудом доцільности?» Був час, що вони не існували, бо не було життя. Самих же законів без існування того, до чого закони стосуються, у природі немає. І хоча матеріялісти твердять, що вони розвинулися разом із життям поволі та поступово, то потрапляють у такі ж самі суперечності, як і тоді, коли пояснюють самовиникнення життя з неживої матерії. Біда в тому, що саме питання того «життя матерії» вони пояснюють без усяких природних законів, ба більше: проти всяких природних законів, беззаконно, цілком випадково. В основі, отже, природних законів матеріялістів лежить беззаконність, точніше – протизаконність. А це велика суперечність та немалий брак у розумному погляді на світ і життя. На противагу цим матеріялістичним суперечностям, християнська віра визнає природні закони не як формули з нашого людського тільки дослідження, а як справжні – внутрішні сили, дані природі її Творцем, що розвиваються за своїми природними законами чи за розумним задумом Творця, архітектора природи, тобто її Законодавця. І саме з існування цього Законодавця пояснює релігія природні закони та все те, що згідно з тими законами діється в світі. Тому розум та дух не є кінцевим результатом розвитку матерії, а стоїть на початку матерії та її розвитку. А це суттєва різниця. Покликуючись на закони природи, матеріялісти повинні б покликатися і на законодавця, і то розумного та доцільного законодавця. Тим часом вони покликуються на якесь космічне беззаконня та матеріяльний хаос. Тим-то й зараз, незважаючи на всю матеріялістичну премудрість, справедливими залишаються слова з Біблії: «На початку сотворив Бог небо і землю…» І доки матеріялісти не додадуть до цього чогось мудрішого, чогось достойнішого, що пояснювало б усе (а, цього ніколи не буде!), доти релігія та віра в Творця має право на своє буття як вимога та потреба розумного єства, передусім того розумного єства, яке свій розум не відкинуло десь на склад старого сміття, а вживає його, і то розумно вживає.