20 серпня 1892 р. широкими вулицями найстарішого німецького міста Тріра проходила велика похоронна процесія. У церквах жалібно били дзвони. Попереду домовини йшло численне духовенство, за домовиною – державні достойники та багато інших людей.
Прийшовши на цвинтар, всі співали «Вічную пам’ять», віддаючи тіло землі. По обличчях людей текли сльози жалю. Після закінчення похоронного обряду люди в молитві та тиші залишалися на цвинтарі. Кожен добрим словом згадував померлого. Через якийсь час спокійної задуми люди розходилися додому.
Хто ж був той чоловік, якому так велично віддавали честь мешканці міста? Це був Лаврентій Кельнер. За свою невтомну працю цей звичайний вчитель став таємним державним радником.
Він народився в містечку Кальтенберг у Саксонії. Тут його батько та дідусь були вчителями. Послухаймо, що він сам про себе розповідає:
«Зразу після смерті моєї мами я залишив рідний дім. Я хотів закінчити гімназію в Гільдесгаймі, а потім вступити в семінарію, адже давно відчував покликання до священичого стану. Оскільки мій батько не мав великої заробітної плати, то не міг оплачувати мого навчання; про це він нагадував мені в листах і це мене розчаровувало. Маленька кімната, в якій я жив, була досить убогою, але милою мені. Я навчився цінувати спокій та самоту. Коли вдалося заробити якийсь гріш, я не розтрачував його відразу, а відкладав, щоб придбати книжки для навчання. Два мої приятелі після закінчення гімназії вступили до педагогічних навчальних закладів, тоді я також покинув мрію стати священиком, а вирішив бути вчителем. Адже й на цьому полі праці можна послужити Богові та людям. Мій батько не чинив спротиву моєму рішенню. З тугою в серці я залишив Гільдесгайм та переїхав до Магдебурга. У товаристві нових приятелів туга швидко минула. Проминув рік мого навчання. На другому курсі я мав практику в міській школі, де, як винагороду, щоденно отримував обід. Деякі вчителі доручали мені проведення приватних уроків із дітьми в їхніх домівках, за що я отримував певну платню. Надмірна праця над собою та заняття з дітьми шкідливо вплинула на моє здоров’я. Прийшов час складання іспитів. Я отримав з усіх предметів відмінні оцінки. Тепер почалося для мене діяльне життя. “Сміливо брате вперед”, – сказав я сам собі.
Коли пізніше я оцінював своє життя в молодечі роки, то міг сміливо сказати, що відважно прокладав дорогу мого життя і без сторонньої допомоги досяг своєї мети».
Кельнер розпочав працю в школі міста Ерфурта. Щорічно отримував платню 200 талярів. У його класі було 70 учнів. Він сумлінно опікувався молоддю, яку йому довірили. Це не був вчитель на мить, які часто трапляються, бо навчають задля платні. В Ерфурті діти складають іспити перед Великодніми святами. Позитивні оцінки, які отримували учні, демонстрували сумлінну працю вчителя. Серед учнів були й байдужі до навчання, але й цих він старався заохотити.
Кельнер готувався до кожного уроку, постійно вдосконалював свої знання з фаху. Хоча є й такі люди, які після отримання диплома вважають вдосконалення непотрібним, проте це не про Кельнера. Він любив присвячувати свій вільний час читанню книжок.
Місцеве керівництво зауважило працю молодого вчителя. Невдовзі Кельнер став першим вчителем у школі Святого Лаврентія в Ерфурті. Йому було не так легко попрощатись із люблячою дітворою. На новій посаді він і далі ревно й невтомно продовжував працювати, щоб посіяти здорове зерно просвіти серед своїх учнів. Хоча праця в школі забирала в нього багато часу, він встигав писати та видавати свої статті, які схвально сприймали та цінували як у колі науковців зокрема, так і в суспільстві загалом.
У таких умовах минали щасливі роки в Ерфурті. Лаврентій Кельнер одружився. З часом його призначили на посаду куратора з питань шкільної освіти.
Про одну з подій, яку організували школи, розповідає молодий товариш Кельнера – вчитель Шмайдінґер:
«20 вересня назавжди залишиться в моїй пам’яті. У цей день я разом із моїм першим, найдорожчим учителем вирушив на прощу до плаща Ісуса Христа. Як гарно все відбувалось. Ми віддали поклін Тому, Хто був одягнений у цей одяг та велів приводити до Себе дітей, кажучи: «Дозвольте дітям приходити до Мене». Я радів, що можу представити Спасителеві чоловіка, який все своє життя наслідував Спасителя, пригортаючи до себе дітей. Мені стало жаль, коли я подумав, що вже невдовзі цей «добрий і вірний слуга» стане перед лицем Спасителя. Тримаючись мене, він тремтів від зворушення і тихою молитвою прославляв Всевишнього».
Коли дивимось на життя Кельнера, сповнене праці та посвяти Божим та людським справам, то не дивують нас слова спогадів вчителя Шмайдінґера:
«Він любив та шанував свою родину. Серед незгод сподівався на Бога. Досить скоро померла його дружина, та ця втрата не зламала його. Він знаходив розраду для себе в безнастанній праці для суспільного добра. У період культурної боротьби відомий прусський міністр Бісмарк прагнув підкорити Католицьку Церкву державній політиці. У цей неприємний час важливою втіхою була стійкість вчителів: у навчальних закладах вони дотримувалися християнських засад та вчення католицької церкви. Лаврентія Кельнера двічі було обрано послом до парламенту в Берліні. Коли він зрозумів, що ця нова посада не дозволяє йому виконувати вчительські обов’язки, то відмовився від неї».
Про результативність учительської праці Лаврентія Кельнера розповідав один із директорів школи: «Я бачив добрі школи, чудових учителів. Дух Лаврентія Кельнера все ще живе в них. Який добрий слід залишила по собі одна людина». Одного разу німецький міністр освіти Гослєр сказав про нього так: «Це найзнаменитіший католицький шкільний радник прусської держави».
Лаврентій Кельнер заслужив собі титул праведної людини та став достойним зразком для наслідування. Тому й не дивно, що вдячні міщани так чисельно віддали йому останні почесті під час похоронних урочистостей.