У серії наших розмов про Боже і людське в житті людини підходимо до відповіді на питання: «Що таке релігія взагалі та яка в ній потреба для людини?» Ми вже розглядали зміст релігії – і з боку людини, і з боку Бога. Ми бачили це релігійне ставлення людини до Бога, його доречність і потребу, його логіку й гідність. Усе те ставлення Бога до людини й увесь зміст того ставлення ми окреслили словом «релігія». Визначивши так зміст цього поняття, ми ставимо собі тепер питання: «Що таке релігія як цілість, оскільки вона явище Боже і людське, історичне і сучасне?» Щоб відповісти на це питання та ствердити потребу релігійности для людини, мусимо насамперед з’ясувати деякі фальшиві поняття про релігію взагалі, щоби згодом сказати декілька слів і про те, чим вона не є. Щойно тоді перед нашими очима з’явиться виразний та безплямний образ релігії. Даємо найперше відповідь на твердження, досить поширене сьогодні в атеїстичному та матеріялістичному світі, мовляв, «релігія – це забобон примітивної людини». З цього відразу видно, що не говоримо тут лише про християнство як об’явлену релігію, але про релігію взагалі. Тому й не вживатимемо доказів про віру та Боже об’явлення, а передусім ті, взяті зі здорового людського розуму.
Сьогодні є чимало тих, що намагаються зобразити релігію та релігійність у житті людини як щось віджиле, щось, що вже проминуло, що вже неактуальне, нежиттєве. Воно було, мовляв, у житті людини за первісного стану її життя на землі, як плід її незнання сил природи, властивостей людського єства. Релігія – продукт безсилля і примітивізму первісної людини супроти сил і таємниць природи. Ті, що заперечують віру, вважають, що первісна людина не знала законів природи, тому все те, що спостерігала в природі, зокрема ж недосліджені ще явища, приписувала якимось невидимим вищим істотам, що ними народна фантазія заселила землю і так зване небо. Людина у своїй безсилості почувалася залежною від тих істот та їхньої ласки чи гніву, тож намагалася здобути собі їхню прихильність, складаючи різні дари, жертви, одягаючи це в шати обрядів і замовлянь. Так ото мала б постати релігія. Але сьогодні, коли наука, мовляв, відкрила закони природи та пояснила різні явища, розкриваючи їхні природні причини, релігія не має рації на існування, стає пережитком, належить минулому; якщо ж вона ще й сьогодні існує, то треба б її вважати хіба лише забобоном.
Ми вже не раз повторювали, що така відповідь – це дешевеньке спрощування проблеми, яка походить або з незнання речі, або зі злої волі, щоб таким чином закрити інші теми людського життя, щоб, як каже народ, не вилізло шило з мішка. Сьогодні, очевидно, немає між віруючими, в яких є якесь загальне поняття і знання природничих наук, тих, хто вважав би, що Бог, наприклад, кидає громи власною рукою. Примітивні совітські карикатури – і то навіть в журналах з солідними назвами: «Життя і наука» – це просто глузування з релігії, а не дискутування з цього приводу на основі реальних наукових даних. Сьогодні кожна віруюча людина слушно вважатиме поверховими твердження атеїста чи матеріяліста, що заявляє, ще й нібито в ім’я науки, що релігія – це абсурд, та висміює почуття віруючих. Бо власне тоді нерозум буде не на боці віруючих, а якраз на боці атеїстів. Вдумлива ж людина незмінно поставить собі питання: «Яке є джерело отих славнозвісних законів природи, з яких походять чудесні явища природи? Чому людина, незважаючи на все своє знання, вченість і досвід, ще досі не спромоглася наслідувати та створити щось таке, наприклад, як життя, хоч би й найпростішої форми?»
І все ж, сьогоднішній науковий атеїзм твердить, що релігія, навіть так звана очищена й одуховлена новітньою людиною, своєю суттю – це лише більшою мірою цивілізована форма давнього релігійного забобону, і власне отой нібито науковий атеїзм залюбки вишукує різні зовнішні подібності, наприклад, між християнськими обрядами і давніми поганськими, створюючи з них різні теорії та родоводи. На думку цих науковців, те, що сьогодні релігійність собою являє, вже й давніше було, хоча в інших, простіших формах відповідно до обставин, часу та місця людей. Вся їхня наука полягає в тому, що вони дошукуються несправжніх чи дійсних подібностей, щоб з цього зробити поспішні висновки, що в християнстві немає чогось нового, чогось Божого та об’явленого, але – нормальний природний розвиток забобонности первісної людини.
Тим часом товариші атеїсти забувають, що певна кількість подібностей може й повинна існувати, вже хоч би з тієї простої причини, що йдеться про одну і ту саму людську природу, яка, незалежно від часів, країн і рас, має схильність до певних релігійних, головно обрядових виявів та те, що їх можна легко зрозуміти й пояснити, цілком не вдаючись до забобонів. Наприклад, зрозуміло та природно, що людина повторює деякі молитви, поклоняється на знак пошани та смирення щодо вищого, Божого єства. Всі ці релігійні символи, знаки й обряди відповідні людській природі, що складається як з душі, так і з тіла, – з видимого і невидимого. Тому через видимі знаки людина підноситься до невидимого світу. Очевидно, тут ховається та небезпека, що можна повторювати ті знаки, утративши притому відчутність їхнього властивого первісного змісту, тож тоді скоро заникне усвідомлення власних обрядових чинностей. Та це належить до цілости людського єства, до її природної обмежености. Тому не слід дивуватися, як іноді ця людська обмеженість у деяких випадках бере верх над справжньою релігійністю, навіть коли йдеться і про християнство. Але щось одне – засуджувати такі одиничні чи навіть групові явища, а чи й надужиття (а може бути, лише прості немочі), а щось інше – засуджувати всуціль і безвідклично всі зовнішні вияви внутрішньої людської релігійности. Тоді ми мали б справу зі звичайною фанатичною засліпленістю, хоч і називається вона науковим атеїзмом.
Що більше, можемо з певністю твердити, що не всі обряди чи поганські звичаї – це «загальні», загальнолюдські релігійні обрядові форми та що в них виявляється релігійна душа людини взагалі. Існують справжні і дійсні забобони, передовсім у сфері поганських релігій. І тому дивним є, що вороги релігії хочуть прищепити й ці – суто поганські специфічні забобони якогось часу та групи людей також усьому християнству, незважаючи на зовсім виразне вчення про щось протилежне. Тут потрібною була б обережність та й взагалі не так то вже легкодушно слід було б вживати цього слова «забобон», не усвідомивши насамперед зовсім виразно його змісту. Що ж це таке «забобон» у найширшому значенні цього слова? Це почитання фальшивих божеств чи ідолів, кумирів. І в цьому розумінні християнство не має нічого спільного із забобонами. Звичайно, під забобонністю розуміють якісь обряди або дії, з допомогою яких забобонна людина хоче осягнути точно визначені цілі, наприклад, вилікування якоїсь недуги засобами, що за своєю природою є власне недоцільні. Не слід називати справжньою забобонністю деякі обряди первісних людей, в яких діють звичайні сили природи, хоча людина їх не усвідомлює. Але коли хтось хоче осягнути якусь ціль, однак не за допомогою сил природи, а послуговуючись якимись таємничими надприродними силами, тоді це дійсно забобонність. Та тут хтось міг би зауважити, що й віруючий християнин молитвою хоче осягнути допомогу згори, з надприродного світу Бога і Святих. І це мала б бути також забобонність. Тим часом це зовсім щось інше. Поведінка віруючого і поведінка забобонного цілковито відрізняються. Віруючий молитвою виявляє свою віру в Божу силу та Його творчу спромогу. Він знає, що Бог може, але не мусить це зробити, не є зобов’язаний вислухати молитву, проте ж виявляє уповання на Божу доброту та мудрість. Тоді як забобонний намагається за допомогою своїх обрядів та заклинань приневолити якісь вищі надприродні сили, щоб з усією певністю осягнути свою ціль, незалежно навіть від волі такого «божества, божища». Забобонний хоче ввійти в контакт з надприродним світом, щоб його собі підкорити, взяти на службу своїм потребам та інтересам, послуговуючись якимись зовнішніми обрядами, замовляннями, знаками тощо. А це, очевидно, суттєва різниця. Щось одне – носити на шиї медалик Христа, Богородиці чи Святого як знак призивання, уповання та віри в їхнє заступництво, і зовсім інше – повісити собі на шию амулет із забобонним повір’ям, нібито ті амулети самі в собі мають силу охоронити від лиха, нещастя чи, навпаки, навести людину на якесь добро. Християнська молитва та призивання Божої помочі – це віра і розум, а поганський забобон – це автоматизм і незнання. Між першим і другим немає нічого спільного.