Досі в наших розмовах ми розглядали людину, аналізували її природу та її історичні прояви. Ми спостерегли, що людина за своєю природою – єство релігійне. Такою показалася вона рівно ж у цілій своїй історії аж до наших днів: в усіх часах її розвитку та життя на землі, за всіх обставин її життя, її політичного, економічного та культурного розвитку. Здійснюючи цей аналіз, головно ж історичних проявів людської релігійности, ми спостерегли певні негативні явища в цій площині. Природні релігійні заложення, замість повести людину до її Творця та Бога, дуже часто виникали під впливом різних психічних, соціяльних, суспільних та навіть політичних і економічних факторів. Можемо сказати, що історія і сучасність упродовж людського життя звертається до божественности, шукаючи в ній розв’язки свого початку та свого земного кінця, як, не менше, і розв’язки різних суперечностей людського життя, перш за все – співжиття між людьми. Багато поганських релігій не могло дати на ці питання належної та задовільної відповіді, бо їхні відповіді були неточні, а то й зовсім фальшиві, що в подальшому призвели до аномалій та великих неполадків. Дійшло до того, що людство, із старозавітнім пророком, піднявши руки вгору, кликало: «Відкрийтеся, небеса, і хмари нехай зросять Спасителя!» Пофальшувавши творчий Божий задум, людство дійшло до такої нерозберихи, що стало неспроможним розв’язати проблеми свого єства – його буття. Історія людства та історія релігій є цього видимим доказом. Треба було, щоб Бог Творець Сам подав руку та навів лад у цій суматосі. Протягом усієї історії Старого Завіту червоною ниткою тягнеться оте очікування Божої інтервенції в світі: очікування Спасителя. Божі обітниці, пригадування та передбачення пророків вказують на це. Та шляхи і часи Божі не є шляхами людськими: Божа міра є далеко більша, як маленька людська міра і задуми. І щойно коли «прийшла повнота часу», за тією Божою мірою, Господь зіслав Спасителя – Свого єдинородного Сина. Цим ми наближаємося до нашої християнської ери.
Християнство не є тільки подальшим кроком у релігійному розвитку людства, новою формою змагання людини за пізнання Бога, яку можна без решти вивести з заложень людської природи, пояснити її природними засобами. Християнство вносить новий елемент, вирішальний елемент в історію релігії людства: Бога, що промовляє до людини, Бога, що об’являє людині правди передовсім Божі, але навіть і людські, до яких людина не може легко дійти своїм розумом, ослабленим гріхом, та в яких може часто помилятися. Об’явлення Боже, що його принесло християнство, – це ніщо інше, як об’явлення Самим Богом правди людині, просвіченій у своєму розумі надзвичайною Божою ласкою. Об’явлення не вчиняє людського розуму непридатним ні не пред’являє йому до сприймання чогось такого, що його людському розумові чинило б опір. Об’являючись людям, Бог апелює до людського розуму, але не природного, а вдосконаленого Божим світлом. Боже об’явлення не вчиняє над людським розумом жодного насилля, не накидає йому те, що спротивлялося б природі людського розуму. Об’явлення не порушує людської розумности, а підносить її до вищого рівня, до рівня Божого розуму, Божої свідомости, Божого знання про Його справи. Батько – вчений, що об’являє малому синові якісь правди зі свого фаху, аж ніяк не навіює якогось насилля над розумом дитини, а якраз бере до уваги в ньому той розум, на який покладається, що він сприйме те, що є в його вченому розумі. Та це тільки маленьке людське порівняння, що унаочнює справу, але не пояснює її без решти. В Божому об’явленні не йдеться тільки про роз’яснення чогось, більш чи менш добре та успішне, то людина може сама збагнути своїм розумом, як та мала дитина, що через якийсь час та після довгих років науки може врешті дійти до такого самого знання про справи, як її дорослий вчений батько. Так думали про Боже об’явлення деякі філософи й богослови. Вони казали, що об’явлення полягає тільки в тому, що під впливом Божої ласки, якогось окремого Божого поштовху, в людині починається природний процес розвитку покладених у неї вже з народження зародків Божої правди. Між Богом і людиною, між Божою дійсністю і людською дійсністю існує нездоланна віддаль, відстань, яка існує між скінченним і безконечним, між обмеженим і необмеженим. Те провалля, оту відстань може пройти тільки Бог, щоб наблизити Свою Божу дійсність до людини, показати її людині принаймні частково, об’явити людині Своє Боже життя в такій мірі, в якій людина спроможна його пізнати, в цьому новому Божому освітленні. І тому, коли Бог у Своїй недослідимій доброті та суверенній величі зволив об’явити людині дещо про Своє життя та його форми, це не могло статись інакше, як тільки через об’явлення. І вже задовго перед приходом Христа Господа Бог почав розкривати, відслонювати людям деякі сторінки свого життя, немовби в загальних рисах, начебто в тіні, коли бачиться існування якогось предмету, але не можна ще спростерегти його детальніших рис. Щойно світло Христове прогнало рештки тих сутінків, і перед нами стала ясною християнська істина, об’явлення Боже, Євангеліє Христове, що зберігається в Церкві Христовій у депозиті, з наказом навчати людство цієї правди аж до кінця віків.
Тому в світлі таких широких вселюдських горизонтів, небозводів справді нужденним блуканням є спроба сьогоднішніх атеїстів-марксистів звести проблему християнства та Євангелії, справу Божого об’явлення до якогось результату експлуатованих мас рабовласницького суспільства Римської імперії, як це подають за священні істини теоретики та практики марксизму та його експозитури – совітського атеїзму. Наприклад, В. Антоненко в 1958 р. християнської ери наважується без засоромлення твердити, що «християнство виникло у І ст. нашої ери (яку він навіть не хоче назвати християнською) у рабовласницькій Римській імперії», і то ніби по довгих змаганнях рабів визволитися від користання та поневолення панівних класів. Він каже: «Експлуататори нещадно винищували учасників повстань рабів. Поразки, жорстокі розправи породжували серед рабів настрої відчаю, зневіри в можливість власними силами звільнитися від пут рабства. Такі самі настрої були поширені і серед політично та економічно залежних, обтяжених непосильними податками народів провінцій Римської імперії… Тому зневіра пригнобленого населення Римської імперії у власні сили була причиною виникнення християнської релігії з її божественним Месією Спасителем, який визволить знедолених, покарає їхніх гнобителів. Сподівання на пришестя такого Месії і слугувало основою створення нового мітичного Бога Спасителя і Ісуса Христа. Джерелом формування міту про Христа стали східні культи вмираючих і воскресаючих богів, ідеялістичні філософські вчення, які існували задовго до виникнення християнства». Ось так представлено в найкоротшому формулюванні тези нібито наукового атеїзму про виникнення християнства. Вже не кажемо і того, що вони історією та різними історичними добами оперують немовби довільною поемою, відповідно до потреби та замовлення, не дотримуючись узагалі доведених історичних фактів, над якими і дискусії не може бути. Вони перекручують та переплутують причини з наслідками. Що більше – не знають навіть добре змісту ні Святого Письма Старого Заповіту, ні Христової Євангелії та її головних положень, її основних правд. Така спрощена концепція християнства, очевидно, побудована на власній інтерпретації історії, є такою мізерною, що просто не хочеться брати її до уваги, якщо б не факт болючої її присутности серед українського народу не велів нам нею отут займатися. Такою теорією ми ввійшли до якоїсь кам’яної доби розвитку людського розуму та культури. Тому знову треба привернути совітській людині увагу до релігійної проблеми взагалі, а християнського об’явлення зокрема. До того змірятимуть і оті наші подальші виклади про християнство та Церкву.