Дехто вважає, що бути святим означає бути досконалим. Насправді ж усе навпаки: святий бачить, що він – суцільний попіл, суцільний гріх. Святі доходять до повного пізнання власної убогости й мають перед собою виразний образ Ісуса, Який страждає від їхніх гріхів. Святий бачить страждаючого Ісуса і вважає себе найбільшим грішником, єдиним, хто заподіяв усі Його рани. Святий знає, що якби лише він один жив на світі, то Ісусові довелося б страждати так само. На своїй дорозі до святости ти теж бачитимеш дедалі виразніше, Хто тебе любить, і яким тебе любить. На цій дорозі немає жодних перспектив, що колись ти зможеш визнати себе досконалим. Навпаки, ти переконаєшся, що якби Господь не прикривав перед людьми правди про тебе, то всі відвернулися б від тебе – від твоєї убогости й браку віри. Лише коли щось із цього почне до тебе доходити, ти краще побачиш, яка незвичайна ця любов, що переслідує тебе, – єдина Любов, на яку ти можеш розраховувати, твоя єдина опора.
Дещо з цієї правди можна побачити в одній історії. Чи справжній? Хто зна. Може, вона народилася десь у глибині зраненого людського серця. Серця, що так прагне постійної беззастережної любови. Ця історія сталася в одному з костелів давньої Іспанії. Костел як костел. А от Розп’яття! Воно справді було незвичайне. Лише одна рука різьбленої постаті натуральної величини була прибита до хреста. Поруч із незвичайним Розп’яттям стояв конфесіонал, в якому сповідав один дуже побожний священик. Певного дня він побачив, як до конфесіоналу наближається відомий злочинець, гріхи якого здавна викликали в околиці жах і обурення.
«Він знову тут?» У подиві священика відчувалося небажання виявити Боже милосердя. Коли грішник уклякнув перед конфесіоналом і визнав свої провини, з-за решітки йому відповіло гнітюче мовчання. Священик був приголомшений. Те, що він почув, було таким неприхованим проявом людської підступности, що священик засумнівався, чи зможе він розрішити прибульця. Священик уже збирався сказати про це тому, хто стояв на колінах перед сповідальницею, коли раптом йому здалося, що з Розп’яттям щось відбувається. Невже постать розіп’ятого ожила? Здавалося, ніби Христос витягнув руку, долаючи опір цвяха, і зробив над похиленою головою бідолахи жест розрішення. Священикові дедалі виразніше почулися слова: Чи знаєш, чому ти не наважуєшся пробачити йому? Бо ти за нього не вмирав!
І раптом серце священика заговорило: «Адже це я повинен молитися про скруху для нього, про скруху для себе». Здавалося, що людське тіло, яке звивалося біля конфесіоналу, волає до священика про допомогу, про молитву. Оскільки Ти вмер за нього, то тепер змішуйся наді мною і над ним. Він приходить сюди вже вдруге чи втрете, а потім знову тяжко грішить. Але ж Ти все можеш: можеш скрутити і моє серце, щоб воно дужче прагнуло пробачати, і серце цього грішника. Адже Ти прийшов заради таких, а не заради праведних.
І тут почувся шепіт людини, що припала до стін сповідальниці:
– Чому ви плачете, отче?
– Я плачу, бо ти не плачеш… Бо Його рука, відірвана від хреста, весь час показує, що Він помер і за тебе, і за мене. Але чи це є живою сутністю для нас обох… Ти чуєш? Ісус каже, що Він помер за тебе.
– Як це помер?
– Поклав Своє життя, ніби заслонив тебе і врятував.
І раптом людська тінь, зсутулена перед сповідальницею, ніби ще більше зіщулилась, і покотилася лавина слів:
– Так, я пам’ятаю… Це було давно. Котрийсь із них летів на мене з ножем. «Кінець», – промайнула думка. І тоді хтось заслонив мене власним тілом. Удар припав на нього. Я живу якимось подарованим життям. Щоразу, як згадаю, мимоволі щось відчуваю… Може, вдячність. Це єдина людина, про яку я так думаю. Я б хотів, щоб тільки вона була на моєму похороні. Тільки з цією людиною я поділився б тими прихованими думками, що так мені дошкуляють. У мені відбувся злам. Я вперше побачив, що комусь потрібний. Такий потрібний, що він ладен заслонити мене собою. Врятувати. Це був перший проблиск у моєму житті. Адже хтось бажав мені добра. До такої міри.
– Але чи знаєш ти? Чи знаєш, хто був той чоловік? То був Христос. Це Він став між тобою і бандитом. Він здатен жити в иншій людині, щоб тебе зберегти, щоб у ній бути для тебе долонею, що рятує, пробачає. Це Він помер за тебе, щоб ти жив.
І священик, підкоряючись дивному духовному імпульсові, розповідав далі історію про Спасителя, розіп’ятого за грішника, саме за цього чоловіка.
– Хіба тобі не страшно, що ти за це не дякуєш?!
– Христос… за мене… заслонив мене… помер за мене?.. Якщо так, то я, напевно, хотів би подякувати.
– А твоя невдячність поранила Його. Твої гріхи поранили Його. Ти заколов Його. Заколов Того, хто заслонив тебе від ножа. Спробуй випросити в Нього прощення, коли Він так тебе полюбив… Трудно каятись перед кимсь. Але ти можеш просити Його, щоб Він каявся в тобі, щоб став у тобі благодаттю каяття, благодаттю скрухи. З твоєї вдячности за врятування народиться каяття. Ти станеш иншою людиною. Твоя вдячність спасе тебе, бо породить у тобі скруху. Ти підеш із прощенням, бо Господь зніме з тебе величезний тягар гріхів. А той проблиск, що відкрився перед тобою в молодості, засяє на повну силу. Ти зрозумієш, що ніколи не залишаєшся сам, що хтось тебе любить. Більше, ніж життя. Не забувай про свою убогість і дякуй повсякчас. Тоді зустрінешся з Ним.
Що було далі? Це залишиться таємницею. Та коли він пішов у глибокій скрусі й глибоко вдячний… Може, це був той рідкісний випадок, який трапився з Савлом, коли він одразу одержав благодать великої скрухи. Але це означає, що Божий вогонь ще раніше почав просвітлювати його, випалювати й пригортати до себе[1].
Немає значення, чи ця історія правдива, чи ні. Для нас важлива правда, пов’язана з нею, про те, що Богові не властива ні людська демократичність, ні людська справедливість, бо тим, що попрацювали тільки годину в кінці дня, Він теж дав по динарію. «Хіба око твоє заздре від того, що я добрий?» (Мт. 20:15). Для нас важлива правда, пов’язана з цією історією – що, хоча скруха, зазвичай, веде до вдячности, безмежно милосердний Бог може змінити цю послідовність. Ти можеш пересвідчитись, що лише дотик Бога зродить у тобі початки вдячности, яка приведе до першої опори – скрухи.
Благодать ми знаходимо в усьому. І вибоїста дорога до Бога, і дар обох опор, і твої численні відкриття діянь Того, хто полюбив тебе більше, ніж життя, – усе це благодать. Ці діяння такі несподівані, такі вражаючі.
[1] Пор. Sw. Jan od Krzyza. Noc ciemna, 11,10, 1