Коли блудний син (Лк. 15:11-13) залишає батьківський дім, ми бачимо в цій людині виразний потяг до незалежности й повної свободи. Блудний син вірить у себе і тільки в себе. Перш ніж піти, він ще ніби визнає батька, хоча й поділив маєток раніше, ніж було заведено. А тепер хоче сам давати собі раду. Він намагається сам бути собі паном і влаштувати своє життя згідно з власним ідеалом, в якому поки що немає місця для гріха. Ми не маємо відомостей про те, що блудний син збирався одразу стати на стежку гріха. Він хоче лише керуватися власною волею: він – майстер ілюзії, творець ілюзорних опор. Він хоче створити власний світ, знайти себе. А Бог постійно нагадує: «В дверях гріх підстерігає» (Бут. 4:7).
Людина, кожна людина, – це блудний син, а спокуса вірити в себе з’являється як постійна загроза вірі блудного сина, який, створивши у своїй уяві міцну, хоча насправді ілюзорну, будівлю, цілком спокійний за себе. Ця віра спокушає, але лише на певному етапі життя людини – поки будівля ілюзії не розвалиться, відкривши всередині справжню прірву слабкости й зла. Адже віра в себе, зіткнувшись із дійсністю, повинна зрештою розвалитися. Важко опиратися переконанню, що вірити в те, що ти сильний і добрий, – це просто нісенітниця. Віра в себе становить постійну загрозу для віри в Бога. І хоч так не може тривати все людське життя, ця віра здатна дуже зранити людину. Але коли тебе зранить віра у власні сили й доброту, власну велич, коли всі твої ілюзорні будівлі розваляться, тоді, може, ти відкриєш для себе світло, яке закликає до шукання Бога, шукання благодати. Тоді ти знайдеш благодать. І тоді повинна народитися вдячність.
Людина, кожна людина, – це той самий старший брат. Старший син переконаний, що він добре служить батькові, зберігає йому вірність, тож хоче до кінця йти цією дорогою добре виконаного обов’язку, вірного виконання батьківських доручень. Але все це робиться не в дусі синівської любови. Старший син чимось нагадує найманця. Те, що він робить, радше слугує одержанню похвал, визнанню якихось заслуг, ніж зміцненню синівських стосунків із батьком. Ця фарисейська будівля також мусить розвалитися. Бунт старшого сина виразно доводить, чого була варта його «вірність» батькові, яка, врешті, показала всю свою ілюзорність.
Бог хотів би вберегти людину від цих поразок, болісних, як рани, як лахміття й поневіряння молодшого сина чи як пекуча гіркота конфлікту між старшим сином і батьком. Усе це – людські рани, від яких Бог хотів би нас уберегти. Але їх неможливо уникнути, якщо людина дозволить, аби спокуса свавілля взяла в ній верх. Проте через ці зранення людина одержує можливість пізнати милосердя, відкрити в цих ранах дар Божий, Його благодать. Бо в міру того, як у людині зникає віра в себе, може виникнути щораз більша потреба в зцілювальній благодаті, постійно зцілювальному дарові.
Фарисейство, яке ми бачимо в постаті старшого брата, – це явище не тільки історичне. Воно довго впливатиме й на нас, і нам доведеться довго з ним боротися, бо воно постійно відроджуватиметься так само, як людська пиха. І те, й инше безнастанно відновлюватиметься, аж поки ми нарешті не дозволимо Ісусові жити в нас.