Людина постійно подорожує, постійно перебуває в дорозі, але в такій предивній дорозі до Бога, в якій ціль подорожі весь час віддаляється. Якусь частину дороги ми вже подолали. Але й це не задовольняє подорожнього, бо виявляється ілюзією. У християнському богослов’ї внутрішнього життя символом цієї внутрішньої духовної дороги до Бога є мандрівка Авраама, тобто дорога вибраного народу через пустелю. Ця подорож, власне, триває упродовж усього нашого життя, бо людське життя і є дорогою. Такою самою, як дорога вибраного народу через пустелю, на якій йому не раз доводилося пережити голод, страх і втрати, чередування віроломства й навернень, довіри й бунту. Навперемінність блукань і повернень стає ніби образом внутрішньої боротьби людини, образом дороги.
Скруха, навернення – це довга дорога, і довжина цієї дороги вимірюється твердістю, спротивом і закам’янілістю ніколи невикорчовуваного поля, яким є людське серце для Бога. Сходження з п’єдесталу до становища свинопаса, може, стане для блудного сина лише початком цієї дороги, хоч і дуже важким і, здавалося б, неможливим. Але чи «зм’якло» це невикорчовуване поле в серці молодшого сина, коли він став свинопасом? Чи ця очищена ділянка, одягнена на бенкет у найкращу одежу й сандалі та прикрашена батьковим перснем, зазнала якоїсь істотної зміни? Чи позбулася хоча б частково властивої для неї твердости? Чи справді щось зламалося тоді в блудному синові?
Цього ми не знаємо. Але таємниче людське серце наче пошепки підказує нам, що трагічні помилки блудного сина на цьому не закінчуються. Адже він має руки, ноги й голову на плечах. Він не каліка, здоров’я не втратив, отож… Присутність на бенкеті в найкращому вбранні, у сандалях, з перснем на руці – це ще не кінець зворотного шляху. Це лише перше відкриття батькового обличчя. Адже відчуженість сина від батька була справжньою прірвою. Чи зникла вона? Чи зникли спокуси ілюзорних рішень? Чи не спокушають сина оманливі образи, не тягнуть його назад, до далекої країни, щоб цього разу краще (навчившись на власних помилках) використати свою частину спадку? Чи, зрештою, добре почувається син у батьківському домі? А може його виштовхують звідти неприязні або цікаві погляди? Може, в якусь хвилину він навіть подумає: краще бути свинопасом, ніж терпіти таке.
Його подальша доля залишиться таємницею. Проте загалом можна сказати, що світова історія містить у собі безліч безупинних відступів і повернень незліченних блудних синів. Можна лише спостерігати за розмаїттям варіянтів та обставин цих відступів і повернень. А що ж залишається сталим у цьому всьому? Людські серця, тверді, як невикорчовуване поле, і безмежне милосердя Батьківського серця – адже Батько невпинно йде по слідах блудного сина.
Особливість життєвого шляху християнина полягає ось у чому: що більшу відстань долає людина, то більше зростає її вразливість на вимоги свого сумління. У цьому сенсі можна сказати, що блудний син не мусить залишати батьківського дому і мандрувати в якусь далеку країну. Досить того, що в ньому поглибиться страх Божий, і тоді навіть незначні випадки зрадливости він сприйматиме як фактичні відступи. Бо він покинув батьківський дім, хоч наче сидить за столом поруч із батьком. Проте він таки пішов із дому через якісь незначні прояви віроломства, які він переживає дедалі драматичніше. Докори сумління посилюються в міру того, як він відкриває для себе батьківську делікатність і любов, і в міру розуміння, що він повинен відчувати прагнення батька. Брак усвідомлення цієї єдиної любови, з якою він сидів за батьківським столом, – цього досить, аби він відчув себе блудним сином, який знову змарнував незмінну батьківську любов.
Чи змінився він на краще? Напевно, ні. Але він уже пережив своє. Під час одного з цих повернень він відчує такі сильні муки, і, водночас, батько так здивує його, що син уже не помічатиме неприязних чи цікавих поглядів инших людей; він бачитиме лише батькове обличчя. Народиться щось на зразок синівської боязні. Посилюватиметься відчуття скрухи і вдячности, характерних і для шляху, яким розвивається внутрішнє життя, і для дороги, якою блудний син повертається до батьківського дому. Син збайдужіє до того, хто і як дивиться на нього – брат, решта родини чи слуги. Світ стане для нього ніби чужим; усю свою увагу син спрямує на батькове обличчя, яким він дедалі більше захоплюватиметься. Кожне повернення буде пов’язане з відкриттям ще однієї батькової риси. Вдивляючись у рідне обличчя, син поступово відкриватиме досі невідомий для себе континент. Усвідомлення того, що він може піти в будь-яку хвилину, усвідомлення власної слабкости ніби підштовхуватиме сина до зближення з батьком. Ти дуже мені потрібен – у всьому. Бо без тебе я знову піду з дому.
Син поступово здогадується, що батько має лише одне бажання – щоб разом вони становили одне ціле. Вдивлятися в обличчя, що постійно прощає, так незвично. Як і відкривати батькові прагнення, поєднувати свої бажання з батьковими так, щоб ніби один пульс був у руках обох – батька й сина. З часом син відкриє, чого насправді хоче батько – щоб і синова рука, і серце підкорились йому в усьому.
Ти хочеш щось для мене зробити, щось збудувати… Але я цього не потребую, це мене не тішить. Я потребую тільки нашої єдности. Поклади одну руку на моє серце, а другу – на своє. Чи однакове їхнє биття? Ти сам відчуваєш, що ні. Бо твій світ ще й досі не став моїм, тебе й далі кудись тягне. Твоє віддалення від мене не стаю об’єктом достатньої скрухи, а моя любов, яку ти відкриваєш, не стала справжнім об’єктом твоєї вдячности. Я не єдиний у тебе, і в цьому сенсі ти постійно віддаляєшся, марнуєш мою любов. Так, мій любий блудний сину… Я беру тебе за руку, але вона не згинається, не піддається. Розслаб її. Дозволь натискати твоєю рукою там, де я хочу, і так, як я хочу. Бо наша єдність полягає в тому, щоб мати не дві руки, а лише одну. Мою руку, яка одночасно рухала б твоєю.
Отож, син постійно подумки йде з дому. Він хоч і сидить за столом разом із батьком, але думає про щось инше. Чи не стає він у таку хвилину свинопасом? Адже батько так близько, а син подумки знову серед своїх друзів – розважається, розтринькує маєток. От він і знову зрадив батька. Віддаляється швидко, блискавично, на короткий час. Але досить йому поглянути батькові в очі й побачити в них заохочення до повернення, щоб це повернення блискавично стало фактом. Син знову думкою й серцем опиняється поруч із батьком, сокрушений і вдячний. Величина цього віддалення визначається мірою відкриття любови, яку уособлює батько, і ступенем зранення батька при кожному, здавалося б короткотривалому, незначному віддаленні. Мірилом віддалення є батьків біль. Якщо батька дуже заболіло, то й віддалення є значним. А що ближчий син до батька, то більша можливість зранити його серце. Вимоги до синової любови підвищуються. Постійно. І син знає, що він не став кращим, хоча щоразу відходить на коротшу відстань, якщо можливо просторово визначити відстань до далекої країни.
Віддалятися синові щораз складніше, бо вимоги того, хто любить, дедалі підвищуються. Він ніби каже синові: Розумієш, я маю лише тебе. А ти маєш тільки мене. Бо тільки я тебе не зраджу і завжди любитиму. Ти переконався, що покладатися не можна ні на кого, що кожен, на кого ти робитимеш ставку, врешті зранить тебе. Я ж маю тільки тебе і люблю тільки тебе, а ти маєш лише мене. Та чи любиш ти мене? Я знаю, щo ти на це не здатний. Але досить того, що ти заміниш свою безпорадність і нездатність полюбити мене дедалі глибшим каяттям і скрухою. Мені цього вистачить, твої сокрушені руки звільняють місце для моєї любови, яка може розлитися над ними, а то й огорнути тебе всього. Твоєю любов’ю має бути скруха. Скруха, що приймає мою любов. І вдячність, яка є зворотною стороною скрухи й любови. Вдячність за всі твої повернення, що я їх тобі уможливив, за мою безкінечну терпеливість. Вдячність за те, що ти – єдиний скарб мого серця, хоч і завдав мені такого болю. Але я цього не пам’ятатиму. Мені досить твоєї глибокої скрухи, завдяки якій полум’я моєї любови огорне тебе цілком, розпалить, замінить тебе собою і зробить таким прекрасним, як вогонь. І не дозволить тобі піти з дому. Ніколи.