«І зараз звелів Своїм учням до човна сідати, і на той бік поплинути до Віфсаїди, раніше Його, поки Сам Він відпустить народ. І Він їх відпустив, та й пішов помолитись на гору. А як вечір настав, човен був серед моря, а Він Сам один на землі. Коли ж Він побачив, як вони веслуванням мордуються, бо вітер їм був супротивний, о четвертій сторожі вночі підійшов Він до них, по морю йдучи, і хотів їх минути. А вони, як побачили, що йде Він по морю, подумали, що то мара, та й стали кричати, бо Його всі побачили та налякались. А Він зараз до них обізвався й сказав їм: Будьте смілі, це Я, не лякайтесь! І ввійшов Він у човен до них, і вітер затих. А вони здивувалися дуже в собі, бо не зрозуміли чуда про хліби, бо серце їхнє було затверділе.
Перепливши ж вони, прибули в землю Генісаретську й причалили. І, як вони повиходили з човна, люди зараз пізнали Його, і порозбігались по всій тій околиці, і стали на ложах недужих приносити, де тільки прочули були, що Він є. І куди тільки Він прибував до сіл, чи до міст, чи до осель, клали недужих на майданах, і благали Його, щоб могли доторкнутись хоч краю одежі Його. І хто тільки до Нього доторкувався, той був уздоровлений!»
Учора ввечері я слухав органний концерт. Один з найкращих у світі музикантів грав на прекрасному інструменті, він грав Баха, Регера, Брукнера – прекрасні композитори, прекрасна музика, дійсно чарівний вечір. Але одну річ я почув вперше. Це був твір сучасного автора – потужна хвиля звуку, лейтмотив, і кожен акорд, і усі відступи і трелі спліталися воєдино, вражаючи слух драматичною, надихаючою гармонією. Раз у раз здавалося, що настала кульмінація – от до чого усе йшло – але за цією хвилею йшла нова. Приголомшливо!
І коли вже здавалося, що більше такої напруги не витримати, усередині цієї хвилі звуку почало виникати щось нове. Проступала повільна, неголосна мелодія – немов кіт, що спав у кутку, спочатку ніким не помічений, прокинувся і встав, витончено потягнувся і почав розгулювати кімнатою. Мелодія наростала, назбирувалася, змішувалася з тією першою гармонією і поступово брала гору над нею. І, нарешті, стався сліпучий вибух, і ми залишилися сидіти – змучені, блаженні.
У перших розділах свого Євангелія Марко будує таку стіну звуку. Євангельське оповідання немов зривається з місця і спрямовується вперед (пригадайте багатократні «зараз» перших двох розділів, і потім їх зустрічається немало). Ставки підвищуються: виганяються біси, утихомирюється буря. Потім слідує годування п’яти тисяч; і ще «грандіозніше» – ходіння по воді. Потім нові зцілення. Коли ж і чим це скінчиться? Що ще може статися? До чого все це веде?
Але тут усередині наполегливо наростаючою низкою вражаючих подій ми розрізняємо іншу, похмуру ноту, хорал у мінорному ключі, який віднині супроводжуватиме події до першої кульмінації в розділі 8. «Бо не зрозуміли чуда про хліби, бо серце їхнє було затверділе», – каже Марко про учнів. Уперше він каже про учнів так різко, але нам ще немало належить почути подібного.
Це зауваження стосується не лише учнів, це нагадування нам, читачам. Що ми зрозуміли з епізоду з помноження хлібів? Марко явно хотів би підготувати нас, щоб ми не так вже здивувалися, коли Ісус піде по воді, хоча важко собі уявити, як будь-яка людина в будь-який історичний період може не здригнутися від подиву при такому видовищі. Він всіляко підкреслює владу Ісуса над природними явищами. Розміркувавши над дивом хлібів і риб, учні вже могли б зрозуміти (так, мабуть, вважає Марко), що і вода Його не зупинить – хоча більше Ісус подібних чудес не здійснює.
У наростаючій мелодії ми розрізняємо дві основні теми: питання про те, хто ж насправді Ісус, і інше питання – чому учні так і не засвоїли урок, хоча чудеса відбувалися безпосередньо в них на очах. За торжествуючим співом органу – нескінченний потік хворих прямує до зцілення, невпинно збігаються здорові, які також потребують допомоги – ми чуємо звернений до нас голос євангеліста, який вимагає, щоб ми самі поставили собі це питання, щоб ми запитали, чи не поводимося ми подібно до учнів: можливо, і ми спостерігаємо дивні події, але не робимо жодних висновків. Чи злагідніли наші серця, чи відкрилися вірі в те небувале, що відбувається в нас на очах?
Зараз Марко почне розповідати нам про такі події, подібні до яких не було ні раніше, ні потім. І не потрібно квапитися з висновками. Багато поколінь перебували в упевненості, ніби ходіння по воді служило знаком «божественності» Ісуса (а відчуття голоду, спраги чи співчуття, навпаки, свідчило про Його «людську природу»), усе не так просто.
Коли в розділі 8 Марко зриває завісу (дозволимо собі заглянути трохи вперед), він пропонує нам висновок не про божественність Ісуса. Він називає Його Месією. Так, потім Марко вказує нам і на глибші істини, але поки що розповідь спрямовується саме до такого одкровення. Усі чудові справи, які творить Ісус, якимсь чином переконують Марка в його справжній людській природі: Він – Цар Ізраїлю, Який має бути володарем світу. Його влада над вітром і водою, над хлібом і рибами передбачає ту владу, яку, як сподівався Ізраїль, Месія набуде над всім світом. Коли новозавітні автори намагаються переконати нас у божественності Ісуса, вони не відділяють божественну природу з голоду, спраги, страху, скорботи і навіть смерті, але таємничим чином набувають її посеред усього цього. Людині була призначена влада над фізичним світом, але вона втратила цю владу, піддавшись гріху і смерті. В Ісусі ми бачимо справжню людську природу.
Здивування наше зрозуміле, проте не варто, як це нерідко бувало за останні два століття, перетворювати подив на критику, викреслюючи з нашого світу (а також зі світу Ісуса) усе, що порушує відомі нам «закони природи». З іншого боку, ми не повинні допускати щось «надприродне», як сторонню силу, що проникає в наш світ звідкись ззовні. Нам належить вникнути в незбагненну таємницю, у той вимір нашого світу, який зазвичай залишається прихованим, довгий час був мертвим, але ожив з Ісусом. Марко пред’являє нашим здивованим очам Ісуса – законного Царя всесвіту, царя, Який довгий час перебував у вигнанні, а тепер повертається на престол. «Останній Адам», кажучи словами Павла, він жив із звірами в пустелі (1:13), а тепер простує Своїм садом, наводячи в ньому лад.
На випадок, якщо ми не зуміємо або не побажаємо розгледіти це – і це притому, що ми вимушені раз у раз блимати від подиву і протирати очі – Марко утішає нас: не ми одні такі. Не думаю, щоб зауваження щодо сердець, що затверділи, було критичним випадом у бік учнів. Нічого іншого від них і не чекали. Марко попереджає нас усіх, що для досягнення істини знадобиться щось більше, ніж глядацька «згода вірити», немов ми заглянули на вечір у театр – знадобиться повна зміна серця. На щастя (як він пояснить нам з часом) саме таку переміну в серцях має намір здійснити Ісус. Наші думки, наша уява, наша молитва і наш тілесний орган – серце – переродяться, і усі ми попрямуємо радісним натовпом услід за Ісусом, щоб доторкнутися до краю Його одягу і зцілитися.