«І вони вийшли звідти, і проходили по Галілеї. А Він не хотів, щоб довідався хто. Бо Він Своїх учнів навчав і казав їм: Людський Син буде виданий людям до рук, і вони Його вб’ють, але вбитий, воскресне Він третього дня! Вони ж не зрозуміли цього слова, та боялись Його запитати.
І прибули вони в Капернаум. А як був Він у домі, то їх запитав: Про що міркували в дорозі? І мовчали вони, сперечалися бо проміж себе в дорозі, хто найбільший. А як сів, то покликав Він Дванадцятьох, і промовив до них: Коли хто бути першим бажає, нехай буде найменшим із усіх і слуга всім! І взяв Він дитину, і поставив її серед них. І, обнявши її, Він промовив до них: Коли хто в Ім’я Моє прийме одне з дітей таких, той приймає Мене. Хто ж приймає Мене, не Мене він приймає, а Того, Хто послав Мене!»
Не знаю, чи розраховує Марко на те, що в цю хвилину ми пошкодуємо учнів, але особисто я їм співчуваю.
На початку Євангелія Ісус говорив натяками, і учні не розуміли Його. Притчі – таємні, зашифровані послання, які вони поступово вчилися тлумачити (наодинці з Ісусом, далеко від натовпу). Коли Ісус застерігав їх від розчини фарисейської та Іродової (8:15), учні подумали, ніби йдеться про господарський недогляд, оскільки вони забули узяти хліба. Вони всі намагалися звикнути до того, що слова Учителя можуть мати якесь зрозуміле зовнішнє значення, проте вимагається заглянути глибше за цю поверхню і знайти інший, прихований зміст.
Зараз Він говорить їм слова, які ми, читачі, сприймаємо буквально, бо знаємо, до чого йде справа, а учнів ці слова бентежать і вони марно намагаються знайти інший, прихований зміст. Те, що Він говорить, не призначене для натовпу, це глибока, таємна суть усього Його життєвого шляху і служіння, а інші розгледять цю суть лише тоді, коли усе здійсниться. На цьому етапі Ісус не прибігає до притч, кажучи про Свою долю. Перед самою подією Він ще зробить незрозумілі для учнів справи і скаже зовсім вже незрозумілі для них слова, але доки Він просто намагається розповісти їм про те, що Він бачить, що повинно статися. Його зрадять; Він буде убитий; Він воскресне.
Чому вони знову не розуміють? Головним чином через те, що це ніяк не укладається в їх плани, в їх уявлення про те, що може і має зробити Месія. Повернемося до футбольної метафори: уявимо собі, що кращий форвард перед головним матчем сезону заявив товаришам про свій намір вийти на поле із зв’язаними ногами. Напевно, не всі євреї в ту пору сподівалися на обіцяного Богом Месію, але нікому і на думку не спадало, що Месія – якщо Бог все-таки Його пошле – приречений на страждання і вже тим більше, що Він приречений померти.
Нерозуміння учнів тільки посилювалося від того, що словам, якими Ісус намагався розповісти їм про Свою долю, можна було приписати інший сенс. Більш за все, учні силилися розшифрувати Його речення, які цього разу були прямими і однозначними.
Тут ми знову зустрічаємо добре знайомий нам вираз «син людський». Очевидно, у даному контексті у вустах Ісуса цей вираз означає просто «Я» – такий намір Марка, хоча Марко теж чує відгомони великого пророцтва Дан. 7, де «ніби Син Людський» при правильному тлумаченні означає «народ святих, яку служать Всевишньому». Проте застосовувати цей оборот у значенні «Я» теж допустимо. У цьому значенні оборот був використаний і досить скоро представлений у 8:31, але навіть після різкого обміну репліками між Ісусом і Петром сенс Його передбачень так і не дійшов до учнів.
Як шифр могли вони сприйняти і слова «воскресне третього дня». Раніше (9:10) ми переконалися, що більшість євреїв вірили у воскресіння мертвих наприкінці віку нинішнього, проте не розраховували, що якась одна людина, нехай навіть виняткова, повстане, поки що триває цей вік. Вони дивувалися і дуже цікавилися – що, в ім’я святого (от саме, усього святого!), Він має на увазі?
І тут нам слід було б не лише пошкодувати учнів, але і запитати себе, чи сильно ми відрізняємося від них. Якщо Бог намагається нам щось сказати, чи чуємо ми Його? Чи немає чогось у Писанні, у проповіді, почутій у церкві, у тому, що відбувається навколо нас, що було б звернене до нас, було б словами Божими – а якщо є, чи відкриті ми для сприйняття? Чи готові відмовитися від колишнього способу розуміння і піти новим шляхом?
Якщо ми все ще заклопотані своїм статусом, подібно до учнів у наступному епізоді, якщо запитуємо, що ми з цього матимемо, на таке питання доведеться відповісти негативно. Якщо ми розраховуємо, йдучи за Ісусом, підвищити власний престиж, свою самооцінку (скільки носяться з цією самооцінкою нині, адже від неї прямий шлях до нарцисизму, упевненості, ніби головне завдання Євангелій – надати нам право вважати себе «хорошим»), або примножити рахунок у банку, справжніх слів Божих ми не розчуємо. Ще б Ісусу не гніватися і не засмучуватися, коли учні почали сперечатися про власний статус. От чим страшне часткове розуміння – тим більше, коли беруть лише приємну половину. Учнів влаштовувало вважати Ісуса Месією, і вони тут же почали вважати себе придворними прийдешнього Царя! Ще кілька розділів думки їх крутитимуться навколо цієї ідеї, поки страшна істина не обрушиться на їх голови.
Щоб вивести учнів з цього стану, Ісус (не востаннє) наводить їм у приклад дитину. У стародавньому світі дитину не занадто високо ставили (якщо не мати на увазі внутрішньо сімейних стосунків), діти не мали статусу і престижу. Ісус твердо каже учням: причетність до Нього не підвищить їх соціальний статус і не дасть якихось переваг, оскільки кожен, хто приймає дитя в ім’я Ісуса, приймає самого Ісуса і тим самим приймає того, «Хто послав Мене», – такий вираз стосовно Бога нагадує мова Євангелія від Івана. Іншими словами, кожен Ісусів прибічник безпосередньо спілкується з Царем і навіть з Богом, і жодної особливої заслуги учні не мають.
Цей урок повторюватиметься упродовж багатьох віків християнської історії – скільки людей розраховували виділитися своєю близькістю до Ісуса, невпинною працею в ім’я Його! Але ті, хто дійсно засвоїв Його урок, розуміє, що сенсу з цих зусиль не вийде. Ісус йде на хрест, перевертаючи з ніг на голову все, у що вірили Його учні, і всі наші уявлення, за які ми чіпляємося досі. І якщо нам шкода учнів в їх замішанні, потрібно б запитати самих себе: а ми що, хіба вже перестали плутатися?