«Через те, що багато-хто брались складати оповість про справи, які стались між нами, як нам ті розповіли, хто спочатку були самовидцями й слугами Слова, тому й я, все від першої хвилі докладно розвідавши, забажав описати за порядком для тебе, високодостойний Теофіле, щоб пізнав ти істоту науки, якої навчився.»
Уявіть собі кричущий заголовок у газеті: «Інопланетяни забрали мою дитину». Чи, можливо, такий: «Бабуся перепливає Атлантичний океан». І яка реакція людей? «Мабуть, це правда, раз це надруковано в газетах». «Я бачив це по телевізору». «Я чув це від того, хто розмовляв із самим очевидцем події».
Ми вже навчилися сміятися над подібними речами. Новини «готуються» з розрахунком на те, що ми хочемо почути. Телекамери часто обманюють нас. Та й оповідання від «приятеля мого приятеля» теж можуть бути вигаданими. Як нам дізнатися, чому варто вірити, а чому ні?
Лука починає своє Євангеліє просторовою і бездоганною з погляду граматики фразою, що нагадує масивний камінь біля входу у величезну будівлю. От, каже він, перед вами щось надійне і що заслуговує на довіру. У першому столітті письменники Середземномор’я досить часто починали свої тексти подібними вступними фразами; за ними читач міг здогадатися, що перед ним – серйозна праця, написана в результаті ретельних досліджень. Це не політ авторської уяви і не дозвільна вигадка. Зміст книги дозволяє її авторові з’явитися перед світом з високо піднятою головою.
«Звичайно, – скептично заперечимо ми, – хіба він міг сказати інакше?» Але розглянемо його домагання. Лука не просто закликає нас вірити йому на слово; він звертається до свідоцтв багатьох очевидців. Про ці події вже писали інші; за джерело він бере їх писання, у достовірності яких немає приводу сумніватися. Більше того, він спілкувався з очевидцями, які розповіли йому про те, що вони чули і бачили. І, мабуть, найважливіше, він чув оповідання авторитетних учителів у місцевих громадах. І от про цих людей нам слід тепер дещо сказати.
Уявіть собі село в древній Палестині. Там не було ні книг, ні газет, ні телебачення, ні радіо. Там були офіційні оповідачі. Наприклад, відбувається велика подія: землетрус, озброєне зіткнення чи відвідування імператора. Через пару днів оповідання про це ходять по всьому селу, і цим оповіданням надається типова форма. Події ці відомі кожному жителеві, але право розповідати признається за кращими в селі оповідачами.
Поведінка цих оповідачів цілком передбачувана. Вони не стануть міняти суть того, що розповідається; інакше люди помітять це і їх поправлятимуть. Це схоже на те, коли сьогодні в сім’ї розповідається історія або анекдот, і всі члени сім’ї наперед знають кожне слово. Так само ви не станете міняти слова вашого національного гімну чи пісень, які ви співали в дитинстві. Тому коли в другій половині I століття Лука обходив села Палестини і Сирії, слухаючи те, що розповідали авторитетні оповідачі, або «слуги Слова», як сам він їх називає, він прекрасно розумів, що має справу з надійними свідоцтвами, що безпосередньо сходять до минулих подій. За п’ятсот років до цього Платон сказав, що є небезпека в записуванні фактів; він вважав, що людська пам’ять є найкращий засіб для вірного осмислення фактів і їх передачі. Століття потому після Луки один з великих християнських учителів заявив, що віддає перевагу над текстами живим свідченням. Як виникла та чи інша книга, ви сказати не можете, але живому свідкові ви завжди можете подивитися в очі і вирішити для себе, чи варто довіряти його свідоцтву.
Тоді чому ж Лука все-таки записав факти? Хіба тим самим він не створив собі проблеми? Та й хто він такий, і коли він писав?
Безумовно, я хотів би знати, хто був автором цієї книги, але, на жаль, нам це невідомо. Ми називаємо його «Лукою», наслідуючи церковне передання, яке приписує йому Євангеліє і Дії Апостолів (з Дій 1:1 витікає, що Дії Апостолів і Євангеліє написані однією і тією ж людиною, в обох книгах є безліч аргументів на користь спільного автора). Цілком можливо, що він – той самий Лука, якого Павло згадує як свого супутника (див. Кол. 4:14; Филим. 1:24; 2Тим 4:11). Ймовірно, він писав у проміжку 50-90-і рр. Мав минути певний час після того, як «багато» інших написали і пустили в користування свої тексти, але немає особливих причин наполягати, що він писав пізніше за 80-й рік. Цілком можна припустити, що він дійсно був згаданим супутником Павла і що писав у 60-70-і рр.
Головний привід для створення ним свого Євангелія – той факт, що Блага звістка про Ісуса широко поширилася – далеко за межі первинних громад і місць, які відвідував сам Ісус. Петро, Павло та інші місіонери проголошували цю звістку всюди, і, поза сумнівом, існували плутані оповідання, які перекручували правду про те, ким був Ісус, що Він сказав і зробив, що з Ним насправді сталося. Луці відомі інші документи, автори яких постаралися зафіксувати на папері історію життя Христа, але його власна мета – звернення до ширшої аудиторії, до освічених, розумних, допитливих людей. Можливо, що «високодостойний Теофіл» – це реальна особа, римський губернатор або місцевий чиновник, з яким познайомився Лука; або ж автор використовує літературний прийом, звертаючись до того, хто чув про християнство і, можливо, «любить Бога» («Теофіл» у перекладі з грецької означає «той, хто любить Бога»). Він натякає на те, що «Теофіл» вже «пізнав… істоту науки» і знає про Ісуса і про те, що означає йти за Ним, так що Лука, можливо, має намір звернутися до новонавернених, бажаючих більше дізнатися про християнське вчення.
В усякому разі, якщо він писав наприкінці 60-х або початку 70-х рр., то ще одним приводом для створення Євангелія могла бути жахлива війна, що бушувала в той час у Палестині. У 66-му р. євреї повстали проти римських окупантів, а в 70-му, після тривалої облоги, Єрусалим був зруйнований римлянами. У багатьох містах і селах, де раніше ступала нога Ісуса, тепер страчували кожного десятого жителя. У результаті не лише було винищене старше покоління, але були розсіяні або зовсім знищені ті громади, які зберігали живу легенду про Ісусові справи. Оповіданням, призначеним для усної передачі в мирний і стабільний час, тепер погрожувало забуття. Якщо їх не записати, то Блага звістка не зможе бути передана наступним поколінням. І для Луки, який, подібно до всіх перших християн, вірив у доленосний характер подій, що сталися, було життєво важливо представити історичні факти максимально ясно і точно.
Таким чином, Лука як би зводить величні ворота у своє Євангеліє. Він запрошує нас увійти і розташовуватися тут як вдома. Тут ми набудемо упевненості і надійної основи для міцної віри.