«Того часу прийшли були дехто, та й розповіли Йому про галілеян, що їхню кров Пилат змішав був із їхніми жертвами. Ісус же сказав їм у відповідь: Чи ви думаєте, що оці галілеяни, що так постраждали, грішніші були від усіх галілеян? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так! Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так!
І Він розповів оцю притчу: Один чоловік у своїм винограднику мав посаджене фіґове дерево. І прийшов він шукати на ньому плоду, але не знайшов. І сказав винареві: Оце третій рік, відколи приходжу шукати плоду на цім фіґовім дереві, але не знаходжу; зрубай його, нащо й землю марнує воно? А той йому в відповідь каже: Позостав його, пане, і на цей рік, аж поки його обкопаю довкола, і обкладу його гноєм, чи року наступного плоду не вродить воно. Коли ж ні, то зрубаєш його.»
Якби Новий Заповіт так і не був би написаний, ми все ж знали б про те, що римський намісник Юдеї Понтій Пилат був неприємною і непопулярною в народі особою. Єврейський історик Йосип Флавій перераховує деякі Пилатові справи, що викликали сильне роздратування в місцевого населення. Іноді здавалося, ніби Пилат навмисно намагається роздратувати юдеїв. Він зневажав їх релігійні почуття; одного разу він спробував поставити в Єрусалимі римські штандарти (військові прапори) з їх язичницькою символікою. Він глумився над юдейськими законами і умовностями; одного разу він скористався грошима з храмової скарбниці, щоб побудувати акведук, а потім жорстоко подавив бунт, спровокований цим вчинком. Про подібні інциденти ми дізнаємося не з Нового Заповіту, і вони допомагають нам зрозуміти, що за людиною був Понтій Пилат.
Тому цілком правдоподібно виглядають повідомлення Луки про інші Пилатові звірства. Коли якісь паломники з Галілеї звершували жертвопринесення в Храмі, Пилат ввів туди війська, можливо побоюючись повстання, і влаштував масову бійню. У нашому фрагменті говориться лише, що кров цих галілеян була перемішана у дворі Храму з кров’ю принесених ними жертв. Безумовно, це було оскверненням святого місця, верхом безумства і жорстокості. Це було все одно, начебто сьогодні на Різдво Христове в церкву увірвалися б бандити і нещадно зарізали б усіх людей, що прийшли помолитися.
Згадайте, в якому моменті розповіді Луки ми знаходимося. Ісус вирішив йти в Єрусалим на чолі групи паломників з Галілеї. Якщо я сьогодні зібрався б у місто, окуповане ворогом, і по дорозі мене б повідомили, що тамтешній правитель має звичай вбивати англійських священиків, що відвідують місто, підозрюю, що я вибрав би для візиту безпечніше місце.
Отже ці люди не просто принесли Ісусу відомості. Коли вони розповідали Йому свої жахливі новини, напрошувалися два питання. Перше: чи дійсно Ісус продовжить Свій шлях? Чи не боїться Він того, що може там з Ним статися? І друге: що ця історія означає? Чи не початок це чогось ще гіршого? Оскільки Ісус попереджав про нещастя, які спіткають тих, хто відмовився прийняти Його звістку, то чи не знак це, що ті галілеяни вже покарані?
Ісус відповідає на друге питання. Перше залишається без відповіді упродовж усього розділу, аж до тієї миті (13:31-35), коли ми чуємо відповідь: Ірод має намір убити Ісуса в Галілеї, Ісус же переконаний, що повинен йти в Єрусалим. Віднині Він ніде не буде в безпеці. Так, Пилат убив галілейських паломників в Єрусалимі; але вони були не більш грішними, ніж будь-які інші галілейські паломники. Мораль, на якій Він наполягає, така: якщо не покаятися, усі подібним чином загинете.
Подібним чином? У цьому вся суть справи. Ісус говорить не про те, що трапиться з ними після їх смерті. Багато хто, прочитавши цей уривок, вирішував, що в ньому міститься попередження про загибель у пеклі після смерті, але це абсолютно невірно. Згідно з висловленими раніше попередженнями і тим, що Він висловлюватиме аж до Голгофи, Ісус ясно дає зрозуміти, що тих, хто відкине Його заклик змінити напрям і відмовитися від безумної ідеї народного повстання проти Риму, спіткають відповідні наслідки. Хто узяв меча, від меча і загине.
А якщо не від меча, то загинуть у власних будинках під час облоги Єрусалиму. Сілоам – це невеликий район Єрусалиму, що знаходиться неподалік від центру Старого Міста, на південь від Храму. Іноді трапляються обвалення будівель; але якщо жителі Єрусалиму не приймуть заклику Божого Царства покаятися, навернутися від своїх злих справ, то ті, хто уникне римських мечів, побачить, як прямо на них рушаться стіни під ударами ворожої армії.
Це застереження про політичні і військові наслідки, якими може обернутися зневага Ісусового заклику, що повергає в жах, набуває перебільшеної форми зовні гумористичної, але, по суті, зловісної притчі про фігове дерево у винограднику. (Люди часто саджали фігові дерева у виноградниках; винограду це йшло на користь.) За цією забавною розмовою хазяїна винограднику з садівником ми уловлюємо прямий коментар до власного служіння Ісуса, а також відповідь на питання, що станеться, коли Він досягне Єрусалиму.
Є два способи уявити цю притчу, і обидва вони дуже важливі і ведуть до одного і того ж висновку. Самого Ісуса можна розглядати як хазяїна винограднику. Упродовж усього Свого служіння Він заходить у сад Господній, шукаючи плоди покаяння. («Три роки» в 13:7 ми можемо розуміти як вказівку на термін Його служіння, але вірогідніше, що цей час заданий логікою самої притчі.) Досі, не беручи до уваги небагато послідовників, які самі збентежені, в Ісуса нікого немає: жодного покаяння – навіть у тих містах, де Він повною мірою явив Свою силу (10:13-15). І от Він готовий дати Ізраїлю і передусім Єрусалиму, Храму і правлячим священикам останній шанс. Якщо вони все-таки відмовляться, доля їх вирішена наперед.
Чи, можливо, це сам Бог відвідував Ізраїль от вже багато років у пошуках плоду? Можливо, Ісус – це садівник, служитель, який тепер намагається, оскільки терпінню хазяїна саду приходить кінець, обкопати і удобрити старе насадження і вдихнути в нього нове життя і силу перш, ніж вирок прийде у виконання? У будь-якому випадку кінцевий результат один і той же: «Коли ж ні, то зрубаєш його». Послідовність подій у Луки (починаючи з 10-го розділу і далі) не залишає в нас жодних сумнівів у тому, як він розумів те, що відбувається: падіння Єрусалиму в 70 р. Р.Х. було прямим наслідком відмови слідувати тим шляхом миру, на якому Ісус наполягав впродовж усього Свого служіння.
Цей уривок має подвійну напругу. Чи покається Єрусалим і чи буде тому врятований? І якщо Ісус передбачає Свою смерть в Єрусалимі, то як співвідносяться один з одним Його доля і доля міста? Що вирішить Бог? І якщо ми почнемо роздумувати про ці питання, перед нами виникнуть інші. Що вирішить Бог відносно нашого сьогоднішнього світу? Відносно наших життів? Чи приносимо ми плід заради Божого Царства?