«Коли ж вийшли на свято брати Його, тоді й Сам Він пішов, не відкрито, але ніби потай. А юдеї за свята шукали Його та питали: Де Він? І поголоска велика про Нього в народі була. Одні говорили: Він добрий, а інші казали: Ні, Він зводить з дороги народ… Та відкрито про Нього ніхто не казав, бо боялись юдеїв.
У половині вже свята Ісус у храм увійшов і навчав. І дивувались юдеї й казали: Як Він знає Писання, не вчившись? Відповів їм Ісус і сказав: Наука Моя не Моя, а Того, Хто послав Мене. Коли хоче хто волю чинити Його, той довідається про науку, чи від Бога вона, чи від Себе Самого кажу Я. Хто говорить від себе самого, той власної слави шукає, а Хто слави шукає Того, Хто послав Його, Той правдивий, і в Ньому неправди нема.»
«Коли по-справжньому захочеш, у тебе вийде!» Мати Джефа (далеко не вперше) намагалася навчити сина готувати. Схоже, кулінарні здібності в хлопчика відсутні зовсім. Начебто він дивиться на матір і намагається повторювати за нею, але коли намагається використовувати той же рецепт самостійно, щось забуває, кладе інгредієнти не в тому порядку, їжа в нього підгорає. Душу він не вкладає в готування, от у чому біда.
– Нічого, – каже мати, – скоро тобі доведеться самому про себе піклуватися, тут і навчишся.
Так воно буває – і не лише на кухні. Школярка терпіти не може уроки «мови», а на канікулах зустріне симпатичного іноземця – звідки і старанність у навчанні взялася! Хлопець, що пропускав заняття в басейні, терміново вчиться плавати, бо приятелі зібралися влітку поплавати під вітрилами, а його не візьмуть, якщо він не навчиться триматися на воді.
Як завжди, мої життєві приклади лише ілюструють сказане Ісусом, далеко не вичерпуючи сенс Його слів. Ключ до цього епізоду міститься у вірші 17: той, хто бажає виконувати Божу волю, зуміє розібратися, чи від Бога виходить вчення Ісуса або ж Він просто набиває Собі репутацію. Іншими словами, людина, яка щиро хоче виконати волю Божу, щойно вона їй відкриється, зуміє зрозуміти, що Ісус посланий Богом.
Біда в тому, що юдеї (як і слід було чекати) підходять до цього питання не з того боку. Спочатку вони бажають зважити і розібрати вчення Ісуса, а потім вже вирішать, від Бога Він чи ні. Воно б добре, якщо б вони хоч би могли дотримати неупередженість, але чи можлива така стриманість перед лицем пророцтва, національної кризи, заклику переглянути все своє життя? Перш, ніж зважити вчення Ісуса, багато хто свідомо вирішив, які речі Богові не слід говорити, і, коли Ісус від імені Божого говорив їм такі неприємні для слуху слова, вони просто поверталися до Нього спиною.
У цьому епізоді максимального напруження досягає суперечка про те, як слід приймати Ісуса, і далі ця тема розвиватиметься аж до розділу 12. Обидва варіанти чітко сформульовано у вірші 12: одні люди схвалюють вчення, інші вважають Ісуса шарлатаном і самозванцем.
Тоді це звинувачення звучало страшніше, ніж зараз. Вже Второзаконня 13 застерігає проти лжепророків і поганих учителів, які піднімуться в Ізраїлі і здійснюватимуть чудеса і знамення, щоб відвести Ізраїль з шляху істинного, цього народу Божого до шанування хибних богів. Покарання обманщикові також передбачене заздалегідь: людина, яка спокушає свій народ, має бути покарана смертю. І деякі юдеї визнали, що Ісус, Який велів каліці встати і нести свій матрац у суботу (як описано в розділі 5), – такий лжепророк, що порушує Закон і відводить Ізраїль від Бога.
Тут же Ісус вказує джерело Свого вчення. Зазвичай наставники юдаїзму спочатку самі вчилися в одного або декількох равві, роками удосконалювалися в знанні і щонайтоншому тлумаченні Закону. Ісус не відвідував подібних «університетів», але прекрасно знав Писання і міг представити його новою, свіжою і наочною мовою. Звідки ж такі знання і здібності?
Обидві проблеми зводяться до одного питання: Ісус говорить від Бога або діє власною владою? На це питання дана відповідь у віршах 16-18. У вірші 16 Ісус заявляє з усією відвертістю: вчення Його від Бога, а не винайдено Ним самим. Вірш 17 кидає слухачам виклик: можливо, ви не розпізнали в Його словах вчення Божого, але лише тому, що заздалегідь закрили свій розум і душу від усього, що Бог дійсно бажає сказати вам. Немов школяр, який не бажає освоювати новий предмет, ви повинні спершу зрозуміти, чи готові ви виконувати волю Божу, якою б вона не була і чого б вам це не коштувало. Якщо ви налаштуєтеся таким чином, Ісусові слова стануть для вас свіжим, прохолодним напоєм у жаркий день. У глибині душі ви зрозумієте, що Він і Його вчення – від Бога. Цей виклик голосно звучав у дні Ісуса, звучить він і до цього дня.
Вірш 18 поміщає все сказане вище в ширший контекст. Чию репутацію відстоює Ісус – Свою власну чи Господа? Його брати, як ми вже бачили, хотіли, щоб Він потурбувався про власну славу. Вони вимагали, щоб Ісус часто з’являвся на публіці, завоював широку популярність у країні. Проте Ісус працював не лише за іншим розкладом (в. 8), але і за іншою програмою. Він намагався примножити не Свою славу, але Божу. Навіщо б інакше Він здійснював вчинки, які наражали на небезпеку Його життя? Остаточну відповідь ми отримуємо, коли Ісус йде на смерть з вірної любові до Бога і самовідданої любові до Свого народу (13:1). Людина, яка думає тільки про свою репутацію, не стане жертвувати собою.
І цю ж відповідь ми дамо сьогодні тим, хто запитує християн про істинність їх звістки. Чи говоримо ми істину чи ж клопочемо про власний статус, багатство, престиж? В історії Церкви наставників і проповідників нерідко докоряли подібного роду клопотами, і часом ці звинувачення виявлялися справедливими. Не слід забувати про вірш 17: християн часто звинувачують у тому, що вони висувають власні ідеї, а не вчення Боже, але відбувається це тому, що люди не хочуть чути Боже вчення. Звинувачувати Церкву – чудовий спосіб вислизнути від суворих, майже нездійсненних вимог Божих. Але не лише сучасному світу – сьогоднішній Церкві також слід прислухатися до вірша 18. Якщо Церква несе світу жертовну любов Ісуса, любов до Бога і світу, то їй з усією очевидністю слід шукати не власної слави, але слави Того, хто призвав і послав її.