Як ми вже казали, не можна розумно пояснити походження світу без Бога Творця, навіть, якщо до цього прикласти оту магічну формулку матеріялістів про так звану «еволюцію», повільну та поступову, як твердять давніші матеріялісти, а чи й оту, через так звані «діялектичні стрибки», як її проповідують сьогоднішні матеріялісти-марксисти. Бо, поминаючи вже все інше, треба б таки довести, що в оцій простій неживій матерії замикаються такі невичерпні сили та спромоги, що з неї фактично могло б усе розвинутися з життям рослинним, тваринним та розумним-людським включно. З нічого – ніщо, а хто сам чогось не має, то й іншому не може того дати, як каже нам розум та підтверджує тисячолітній досвід людства, людського розуму і спостереження. І тут не допоможуть жодні фантастичні стрибки чи непередбачені переходи від нижчого роду до вищого. Наука займається справами докладними, стислими і такими, що їх можна довести. Природничі науки, принаймні сьогоднішні, не визнають ні фантазій, ні навіть філософій. Тому не повинні б вони вдаватися до всяких фантастичних стрибків, щоб на їхній недоказаній основі формувати якусь фантастичну філософію. І саме ці природничі науки занотовують, описують та аналізують цілий ряд, невичерпний ряд живих організмів у світі. Щоб далеко не йти, вистачить, якщо людина візьме за основу саму себе, своє тіло: око, наприклад. Це такий досконалий інструмент, що складається з великої кількости деталей і частин, досконало достосованих до свого завдання, цебто бачення, і, крім того, це живий інструмент, що родиться, розвивається, росте, згодом старіє, може нездужати, занепадати чи одужувати та знову функціонувати, і то не протягом якихось довгих століть чи мільйонів літ, а протягом коротких років людського життя. Це тільки один з найменших органів людського тіла, що не єдине в світі. Порівнюючи з цим живим інструментом усі, навіть найдосконаліші та найгеніяльніші машини, споруджені людиною, можна зробити висновок, що вони являють собою радше просту роботу якогось дроворуба. Та в цьому ще було б, скажемо, півбіди. Може, з часом людські діла стануть ще більше досконалі. Існує ще одна прикмета цього органу, а це – його життя. Незважаючи на всі змагання цілого людства від тисячоліть, людина не змогла створити штучно, засобами свого промислу та розуму, не тільки живого людського ока, а й взагалі нічого живого, чогось найпростішого, навіть однієї мікроскопічної живої клітини якогось організму, що була б здатна жити. Проте, здавалося б, воно таке просте: лиш наслідувати вже існуючі взірці та їх скопіювати. Однак усі спроби виявились даремними, хоч не бракувало і не бракує їх, головно серед матеріялістів. І ось, за їхнім ученням, все це чудо світу та життя, вся ця таїна, до якої не доріс і найбільший людський розум, мала постати отак сама собі з нічого чи радше розвинутись наосліп з неживої матерії, з якоїсь брили каміння, металу, з якихось плинів чи газів, без жодного розумного плану та без жодної означеної мети. Такий світогляд направду вимагає дуже великої відваги, але такої великої, що затирає всякі різниці між отією матеріялістичною відвагою та повною і невиліковною глупотою. І ми не можемо визначити меж, де закінчується ота відчайдушна сміливість матеріяліста і де починається клінічний випадок розумової недуги. Щоб виявити, якою дитинною може бути ця теорія та світогляд, побудований на ній, вистачить глянути довкола себе та спостерегти оті «таїни життя» в світі, що не тільки не пояснюються матеріялістичною теорією про «еволюцію» (розвиток), а її вповні засуджують та осміюють. Матеріялізм, що покликається залюбки на науку, зокрема ж на природничі науки, найкраще таки засуджується своїми власними свідками. Візьмімо для цього кілька прикладів.
Не хочемо говорити загально. Ось декілька дуже конкретних випадків. Французький дослідник комах Жан Анрі Фабр (помер 1915 р.) у своїх «Ентомологічних споминах», на підставі власних довголітніх обсервацій, ще минулого століття описав дещо з життя комах, що виглядало б неможливим, якби це не було підтверджено науковими дослідами. Існує один рід ос, що кормить власне потомство тільки так званими золотими жучками.
Найперше такі оси наносять цих жучків у відповідну дірку, окремо викопану та приготовлену, а тоді складають там свої яєчка і відлітають. І коли маленькі оси виклюються з яєчок, в отих жучках знаходять готовий, потрібний їм корм, щоб перетворитись у личинки. А як такій малій осі вполювати такого жучка, затягнути його в цю дірку і зробити його нешкідливим для личинки і притому залишити його при житті, щоб так найкраще законсервувати цей готовий корм, щоб був відповідний для осиної личинки? Якщо оса вб’є своїм жалом жучка, то його м’ясо зіпсується, зогниє і водночас знищить кубельця личинок. Якщо ж не вб’є його, то не зможе його затягнути в цю дірку, тож не було б чим прохарчувати личинок. Як розв’язати цю проблему? Де, може, розгубився б людський розум, там знаходить розв’язку сама оса. Вона своїм отруйним жалом проколює єдино доступне місце твердого панциря цього жучка, паралізуючи відповідне місце в центрі його нервової системи. Таким чином жучок зостається живим і водночас, хоч і не гине, але є вповні спаралізованим, цілковито безвладним. Це такий прецизний, немовби хірургічний захід, що паралізує його життєві функції і зберігає життя, отже, й свіжість корму для личинок. І все це відповідним уколом, у відповідне місце. Поясніть це, товариші матеріялісти, своєю еволюцією там, де людський розум просто відмовляється вірити, при всій своїй розлогій винахідливості?
Ще більше містерійно поводиться інший рід ос, що годують свої личинки стрибунцями. Тут осі не вистачає одного укола отруйного жала, щоб його спаралізувати, бо три нервові центри його трьох пар ніг є окремо разташовані й незалежні. Тому оса мусить вжалити його аж три рази в трьох різних місцях, і то три рази підряд, щоби стрибунець не втік. Перший раз на шиї, потім між двома передніми лопатками і, врешті, у задній частині тулуба. За кожним разом оса потрапляє точнісінько в нервові центри. Якби хтось хотів це зробити, то мусів би прекрасно знати анатомію, яку щойно лишень освоїла модерна людина. Тим часом оса – не людина, і навіть не модерна людина. Проте ж від віків виконує ці хірургічні заходи, щоб жити, розмножуватися.
Ще інші оси годують свої личинки саранчею. І ці оси також поводяться як найдосвідченіші та наймудріші хірурги мозку. Своїм жалом вони роблять маленький отвір на карку саранчі, потім встромляють туди жало єдино існуючим проходом аж до самої головки саранчі й там стискають мозкові залози і паралізують саранчу, не вбиваючи її, щоб мати свіжі харчі для своїх личинок. Вчений Фабр робив сотні спроб, щоб осягнути те саме, але за кожним разом це саранчу вмертвляло.
Тут оса виявилася кращим хірургом, досвідченішим від великого вченого та знавця природничих наук. Спитаємо: чому й тут оса не вживає своєї отрути, а натомість фізично стискає мозкові залози саранчі? А тому, – відповідає вчений, – що отрута цієї оси відразу вбила б цю саранчу, проникнувши в її мозок, тож не могла б осягнути своєї мети: свіжого корму для своїх личинок. Одне слово, ці оси діють, сказати б, з науковим підходом. А цього не можна пояснити без існування розуму. Та зрозуміло, що оса не має відповідного для цього розуму, а лише природні інстинкти, які, однак, і собі домагаються такого самого розумового пояснення. Бо ці оси не від самого початку свого існування виконують такі хірургічні операції з найбільшою докладністю та певністю, не навчившись цього ні від кого, бо їхні батьки залишили личинку й полетіли собі геть або десь загинули. Лише в одному оса – майстер без учителя. Коли ми визначили б осі якесь інше завдання, вона стане зовсім глупа і безпорадна, навіть у такій простій справі, як вилетіти з кімнати на волю. Вчений Фабр саме на цих осах зробив кілька інших дослідів, щоб випробувати їхню «мудрість», але вони виявили повну відсутність такого «розуму»: діяли завжди без будь-якої рефлексії, за поштовхом звичайних інстинктів. Тому і в цих «операціях» своєї осиної хірургії вони тільки виконували інстинктивні, хоч самі в собі розумні життєві дії, слухаючись не свого розуму, але Того, Хто створив ті інстинкти й дав їх різним звірятам чи комахам. А ним очевидно не могла бути і не є якась сліпа «еволюція», а Творець, що покликав усе неживе до життя, і все, що Він створив, як пише Святе Писання, «було добре», отже й розумне, і доцільне, і життєздатне. Цим Своїм ділом Творець виявив найбільшу мудрість, що є предметом подиву для людського розуму. Та цю мудрість не вдалось людині навіть дуже невеликою мірою наслідувати чи відтворити. Досі здолала вона хіба привідкрити дещо з тієї безмежної мудрості, що є у видимому світі, і описати явища. І ще довго, здається, трудитиметься вона, бо перед нею щойно відкрився крайчик того зоряного світу, де живуть ще більші таїни.