Атеїсти і матеріялісти, що заперечують існування Бога, намагаються всіма засобами виводити корені релігії від усяких недоліків первісної людини. Якщо походить вона від незнання первісної людини та браку вглядання в закони і явища природи, то вони кажуть, що релігія – це просто забобон, який сьогодні набрав тільки більше витонченого, субтельного вигляду. Тут є недоречність: віруючих чи атеїзму? Ми вже з’ясували це в попередньому нашому викладі.
Та тут виникає ще інше питання: якщо релігійність ґрунтується тільки на незнанні людини законів природи, то як пояснити те, що й у наші часи – часи, коли знання природи вже перемогло це незнання – релігія далі існує та процвітає? Щоб відповісти на це питання, на цей закид, марксисти вдаються до образливого для релігії пояснення. Вони твердять, що нібито експлуататорські класи суспільства, що при владі, надуживають та навмисне використовують релігію для своїх інтересів: влади та економічного зиску з трудящих. У тому значенні було викуване Марксом гасло: «Релігія – опій для народу». На думку Маркса, надія на небесне щастя допомагає людині зносити нелюдські умови життя, а погроза пекельних кар для тих, що бунтуються проти встановленого ладу й визиску, впливають на трудящих начебто наркоз, опій. Це вчиняє маси трудящих повільним та покірним знаряддям в руках експлуататорів. Таке твердження приймає як незбитий доказ, буцімто проповідники релігії навмисне силкуються держати трудящих у темноті та незнанні, щоб закривати перед ними поступ науки. Тому Маркс представляє релігію, як союзницю експлуататорів та твердить, що боротьба проти релігії є нерозривно злучена з боротьбою за визволення від усякого визиску – експлуатації.
Такий закид проти релігії є одним з найобразливіших і найнесправедливіших. Ми не заперечуємо, що деякі несовісні люди могли колись чи навіть тепер надуживати релігію для своїх матеріяльних інтересів. Проте Церква відкидає та осуджує таке ганебне зловжиття релігії. Вся історія Церкви є свідченням, що такий закид і звинувачення є незаслужене й несправедливе.
Якщо не брати до уваги інших релігій, то принаймні християнство, у своїх найкращих членах, було завжди підтримкою для слабких та пригноблених. Христос звертав Свої попередження і погрози не до бідолах і голодних, але до багачів та ситих (Лк. 6:20). А святий апостол Яків пригадує це несправедливим роботодавцям: «Ось голосить заплата, що ви затримали в робітників, які жали на ваших полях, і голосіння женців досягли вух Господа Саваота» (Як. 5:4).
Та дехто скаже, що такі заяви, мовляв, не є ніяким доводом, бо діла говорять про інше. Спочатку християнство було соціяльним рухом експлуатованого класу, але від Константина Великого стало державною релігією; тож класи, що були при владі, використовували і його як духовне знаряддя, щоб панувати над народом. Церква, мовляв, віддала себе до послуг сильних, і це триває до сьогодні.
Та не важко доказати, що такі твердження цілковито пофальшовують історію, зовсім не беручи до уваги фактів. Християнство від початку, і то насамперед, інтересувалося славою Божою та спасінням людських душ, а не соціяльними революціями чи розподілом матеріяльних дібр. Христос навіть не осуджував майна як такого, а лиш покладання на маєток, на багатство (Мр. 10:24) та служіння мамоні (Лк. 16:13). Христос не проповідував класової боротьби між бідними і багатими, але любов до ближнього як вищий принцип справедливости та розв’язки земних суперечок. Як же згодом християнство стало державною релігією, єпископи та церковна влада, в дусі Христа, не переставали брати в оборону й опіку бідних та упосліджених. Це якраз вони часто підносили свій голос, коли інші не мали відваги противитися земним володарям. Згадати б тут святого Амброзія, котрий імператорові Теодосієві пригадував його обов’язки, Івана Золотоустого, що оперся сваволі імператорки Евдоксїї та її дворян; він волів піти на каторгу, ніж поступитися перед несправедливістю та гнітом. Згадати б тут славні гомілії-проповіді св. Василія, архиєпископа Кесарійського, який немилосердно побивав ситих багачів, що байдуже споглядали на голод та потреби бідолах; він особисто організував допомогу потребуючим. А це тільки давніші приклади, саме з тих часів, про які марксисти говорять, нібито Церква пішла служити експлуататорським класам і багачам. А з новіших часів пригадаймо хоч би тільки отих кілька речень з катехизму, що сьогодні є здобутком усього християнського суспільства, про оті гріхи, які кличуть до Бога про помсту. Між ними є гніт убогих, зокрема сиріт та вдів. І ще – затримання плати робітникові. Цих найважчих гріхів Церква та християнство не закриває ні перед бідними, ні перед багачами. Згадати б ще й акцію Церкви з допомогою місіонерів на місіях у колишніх колоніяльних країнах. Скільки там було і є геройських виступів в обороні соціяльної та людської справедливости, скільки боротьби проти визиску, без уваги на всі гоніння, напасті й переслідування з боку експлуататорів і колоніялістів: в Африці, в Америці, в Азії. Всюди, де виникала потреба, там з’являвся християнський місіонер.
Якщо згадуємо про «релігію як опій для народу», варто пригадати слова, що описують стан робітничого класу саме в часи Маркса та Енґельса, фіктивних добродіїв робітництва. «Робітники залишились самітні та безборонні, як іграшка жажди гроша працедавців та нерозбірливої конкуренції.., а ненаситна лихва робить ще тяжчим це їхнє незавидне становище… Виробництво та торгівля стає майже монополістами… і так маленьке число багатіїв накладає на незліченні маси народу (пролетаріяту) ярмо мало що легше, як невільниче». А ці слова читаємо не в «маніфесті комуністичнім», як дехто міг би припустити, а в енцикліці Папи Льва XIII на тему робітничого питання («Рерум новарум»).
Церква не проповідує непримиренної боротьби класів, але наголошує на вимогах справедливости, і то з усім натиском своєї влади якраз на адресу заможних та багатих цього світу. Церква одночасно зважає і на реальності й нікому на цьому світі не обіцяє земного раю. І коли цієї людської справедливості під натиском людських пожадливостей і насилля не вдається багатьом досягнути, то вона має для всіх слова справжньої утіхи про вічну справедливість – Божу й вічну нагороду. Однак, проповідуючи справедливість Божу й заплату небесну, Церква ніколи не може спускати з ока і замовчувати разючу несправедливість уже тут, на землі. Церква знає також моральні загрози для людини, що живе в негідних та невідповідних життєвих умовах. Від більшості людей не можна вимагати геройської терпеливости на кожний день і на всі 365 днів у році. Нелюдське ставлення озлоблює і розлючує багатьох, пробуджуючи їх до гніву, ненависти і бажання помсти. Вся ота поведінка не відповідає правдивим засадам людського життя і заповідям Божим. Але й геройська терпеливість експлуатованих не може бути жодним чином заохотою та виправданням для експлуататорів й агресорів. Усі, кого з якої-будь причини пригнічують та переслідують, якщо на це дозволяють обставини, мають право себе захищати. Що більше, в багатьох випадках – це їхній моральний обов’язок та повинність. І все це, чи воно подобається чи ні, Церква, з Христового доручення, проповідує вже дві тисячі років: багатим і вбогим, малим і великим світу цього. А й цього вже вистачає, щоб показати, що твердження марксистів про «релігію як опій для народу» є нікчемним наклепом.