Як ми вже бачили з наших розмов, релігія апелює до людини загалом, відповідає на її основні вимоги, випливає з її природи: тому вона є не лише виявом якогось почуття, як от, наприклад, страху, а й розумної людської природи. Тому треба також уважати докорінно фальшивою думку багатьох марксистів і немарксистів, що, мовляв, релігія – справа приватна. Бо коли релігія випливає з людської природи й апелює до цілої людини, то вона охоплює також людину, як громадське, соціяльне єство, тому що громадський характер людини випливає власне з її людської природи.
Дехто намагається виправдовувати факт відсунення релігії до приватних справ тим, що релігійні думки людей різняться між собою та чимало народів не погоджується між собою щодо релігійних істин. Тому, щоб не загострювати взаємовідносин та суперечок, кажуть вони, було б набагато вигідніше й краще відсунути релігію від життя публічного і зачинити її в чотирьох стінах приватних кімнат. До того ж, релігія належить до внутрішнього життя людини, тож не треба, мовляв, виносити її на яв, поза властиву їй площину діяльности.
Через те відсунення релігії в приватні закутки життя публічне життя людей стає чисто земним, потойбічним, мирським і втрачає щораз більше свої духовні вартості. Тим-то техніка, економіка, спорт та розваги сьогодні опановують життям міст та вже навіть і сіл; мистецтво стає без змісту, наука ж зупиняється перед найбільшими та найсуттєвішими питаннями людського життя та світу. А що людське життя сьогодні стає все більше публічним і суспільним, розгортаючись поза домом, то й з відсуненням релігії з публічного життя її вплив на людину, а з тим і знання про неї, щораз більше нидіє. Людина, засліплена блискучістю цивілізації та техніки, не має ні охоти, ні нагоди, ні часу займатися основними справами свого єства та своєї природи. А через те людина втрачає свою вартість, її ж життя – інтересність. І ця загроза існує не тільки там, де публічне життя налаштоване ворожо до релігії та її силоміць усуває геть, а й там, де релігію та внутрішні справи ігнорують та про них не згадують. У такому суспільному житті громадяни поводяться так, немовби Бога взагалі не було та й людської душі також.
Тим часом Бог хоче для Себе цілої людини, бо Він є Творцем цілої людини. Він створив людину єством товариським та громадським. Тому життя громадське повинно вказувати на Бога, повинно вести до Нього як до остаточної мети. Бог кермує не тільки окремими людським душами, а й громадами, передусім – клітиною всякої людської громади – сім’єю. Тому людина зобов’язана вдаватися до Бога публічно та віддавати Йому публічну шану. Занедбуючи це, людина занедбає поволі й свої приватні обов’язки супроти Бога.
Що більше, навіть держави зобов’язані віддавати Богові публічний культ та шану. Але тут трапляються перші поважні труднощі: існування різних віровизнань та релігійних переконань в одній і тій самій державі. Державна влада не є компетентна і не покликана вирішувати правдивість тої чи іншої релігії. Тому віддавати Богові публічну шану належить не до перших обов’язків держави, але до кожної релігійної спільноти, громади. Держава повинна обмежитися тільки тим, щоб охороняти релігію та запевнити їй свободу визнання і розвитку, запевнюючи їм водночас і можливість та свободу публічного культу й віровизнання. І не йдеться тут тільки про релігійні культи в найвужчому значенні цього слова, тобто про виконання тільки суто церковних обрядів, як це проповідує совітська держава. Йдеться тут також про свободу навчання та виховання в релігійних переконаннях, про свободу релігійної місії, свободу харитативної діяльности – відповідно до релігійних доктрин. Ідеться тут і про обов’язок та права вірних не лише брати участь у релігійних богослуженнях та обрядах, а й про свободу захищати свої релігійні переконання і засади, теж і в суспільному житті, у своєму громадському та професійному колі, про свободу та спроможність жити відповідно до Божих законів щодо релігійної моралі.
Та тут дехто закидає, що це може тільки загострити релігійні суперечки й боротьбу. Бо з приватного життя такі суперечки могли б вийти на публічну арену з великою шкодою для цілої громади. На це неважко відповісти. Відмітимо тут деякі речі, що вповні можуть розвіяти ці побоювання.
По-перше, справді релігійні люди шанують і не порушують жодного справжнього релігійного переконання, якби воно й було навіть частково неправдиве. Справжнє щире та дійсне прив’язання інаковіруючих до своєї релігії і намагання жити відповідно до вимог своїх релігійних переконань для людей справді релігійних – шани гідне і набагато краще і для одиниці, і для цілої громади, ніж повна релігійна байдужість. Це і є релігійна терпимість. Справді релігійна людина буде критично ставитися до самого фальшу, що противиться правді, яку вона приймає, але не буде нетерпима супроти людей доброї волі, які щиро переконані в правдивості своєї віри. Направду толерантна людина поборюватиме супротивника засобами переконання та повчання інших про неправильність їхніх поглядів, але ніколи не буде поборювати тих, які щиро в такі погляди вірують. Фанатизм і нетолерантність не є властиві справжній релігії та справжній релігійності. Тому немає причини страхатися якоїсь боротьби та релігійної війни.
По-друге, кожна справжня релігія старається передусім доносити своє вчення та засади між власними прихильниками та членами, що уникають суперечок з іншими. Тут ідеться насамперед про апостольство доброго прикладу, а не про «навертання вогнем і мечем» до свого вірування інаковіруючих. Очевидно, що кожна релігія намагається поширювати вчення також серед інаковіруючих, через цю суто природну засаду, що правда потребує визнання. І тут саме доходить до зустрічі з іншими віровизнаннями та релігіями, до обміну поглядів та думок, що виявляються суперечними. Та цей обмін не мусить відбуватися у формі боротьби, суперечок та нетерпимості, а коректно, не порушуючи любови до ближнього, любови до людини, не зранюючи щирих переконань інших людей. Сьогодні цей обмін думок і поглядів між різними релігіями та віровизнаннями відбувається коректніше й мирніше, аніж воно діється, наприклад, між політичними партіями і напрямками. Тож виглядає дивним, що якраз найбільш нетерпимі політичні партії та рухи хотіли б зіпхнути релігію до приватних кімнат, мовляв, в ім’я внутрішнього громадського миру та співжиття. Тут можна б повторити прислів’я: «Лікарю, вилікуй самого себе».
По-третє, в цьому світі – світі обмеженостей та недосконалостей – не можна буде уникнути різних суперечок та зіштовхувань усіляких поглядів, переконань, також і в духовних справах. Однак, для самої справи кращим буде суперечна та духовна боротьба, аніж спокійна байдужість, що спочиває лише на матеріяльних інтересах і так званому добробуті. Краще, здоровше, чистіше море під час бурі, ніж спокійне, заросле шуварами багно.
Релігія охоплює цілу людину, і не можна її обмежити до самих лише тихомирних, теоретичних розважань. Релігія вимагає від людини також діл, життя за вимогами пізнаної правди і виховання, навіть у суспільному житті, відповідно до вимог своїх релігійних переконань та віри. Тільки людина, що може жити й розвиватися під оглядом релігійним також і в суспільному житті й активності, буде цілісною людиною. Інакше грозить їй окалічіння не лише в її духовості, а й у цілому житті взагалі. Людина релігійна, зі свобідним виявом своєї релігійности в думках і ділах, є повнокровною людиною; людина ж, якій підв’язано духовні життєві теорії про релігію – як справу «приватну», є недокровним, анемічним євнухом-скопцем. Тому теорія про так звану приватність релігії робить людству дуже погану послугу.