1959 року совітські атеїсти та багато інших матеріялістів світу відзначали століття появи книги Чарльза Дарвіна «Походження видів природною селекцією», в якій англійський біолог виклав свою матеріялістичну теорію, відому сьогодні під назвою дарвінізму. Ця теорія – тільки одна з теорій матеріялізму, що намагається пояснити розвиток живих істот у світі без якогось доцільного творчого Божого акту та без жодного плану і доцільності, а тільки на основі випадку, про значення якого в матеріялістичному вченні ми говорили в попередньому нашому викладі «їх величність – випадок». Дарвінізм є досить поширеною теорією, тож матеріялісти, а головно атеїсти та комуністи, послуговуються нею в боротьбі з релігією, наприклад, київський журнал «Наука і життя», за листопад 1959 року, пише у своїй ювілейній статті, пера професора Платонова з Москви, таке: «Дарвінізм завдав нищівного удару по одній з головних догм релігійного світогляду, а саме: по догмі про божественне створення світу. Дарвін показав, що не Бог, а сама природа, насамперед закон природного добору, є причиною тієї багатоманітности тварин і рослин, що населяють земну кулю. Він довів, що всі види організмів є не результатом вигаданих церковниками актів божественного творення, а лише окремими ланками єдиного взаємопов’язаного цілого – природи, що саморозвивається». Так пише на кількох шпальтах Платонов, підсумовуючи однобічно «атеїстичне значення вчення Дарвіна». Та це, треба повторити, – лиш однобічні підсумки, бо ні сам Дарвін, ні тим більше його твори не підводять до таких категоричних широких висновків. Хто ж такий був Дарвін та чого він хотів?
Чарльз Дарвін був англійським біологом (1809-1882), що після довгих студіювань у своєму фаху біолога та після чотирьохлітніх подорожей по світі видав у 1859 році книгу під заголовком «Походження видів природною селекцією», де підсумував свої досліди та свій досвід. Тим часом здається, проти намірів навіть самого автора, майже від самих початків появи цієї книги вона почала служити зброєю в антирелігійній пропаганді, яку тоді розгортали раціоналісти, матеріялісти та передусім Маркс і згодом його послідовники. Чи взагалі була теорія Дарвіна такою, як її представляє, наприклад, щойно цитований Платонов?
Дарвін виходить із спостереження, що нащадки живих істот не є ніколи на стовідсотків такі самі, як їхні предки чи батьки. Внаслідок цілого ряду випадкових обставин постають деякі маленькі відмінності від батьків, наприклад, щодо ваги, барви, схильностей, інстинктів тощо. У багатьох випадках ці відмінності незначні, іноді вони змінюються на краще, частіше ж на гірше. На думку Дарвіна, істоти, що якоюсь мірою змінилися на краще, далеко успішніше можуть вийти із боротьби за життя, аніж усі інші. Істоти ж упосліджені в цій боротьбі, улягають та врешті-решт вимирають. Так поволі відбувається свого роду і природна селекція випадково упривілейованих істот силою набування позитивних відмінностей, що постали «випадком» протягом цілих мільйонів літ розвитку. Врешті, ці відмінності через оте нагромадження стають такі великі, що можна вже говорити про новий вид живої істоти. Так, без жодної доцільности можуть «випадково» виникати нові види істот. Ось загальна характеристика теорії Дарвіна. Що ж можна про неї сказати?
Треба розглянути в ній два питання, що їх часто плутають, або як слід не відрізняють одне від одного: 1) Чи такий розвиток видів відповідає об’єктивній дійсності? і 2) Чи виправдала себе теорія, на підставі якої Дарвін пояснює постання видів?
Щодо першого питання, то не можна розумно сумніватися, що розвиток видів відповідає дійсності, хоча непевним є, до якої міри. Наприклад, на островах Ґаляпаґос Дарвін знайшов 26 родів пташок, з яких 20 живуть тільки на цьому острові, хоч тісно вони споріднені з іншими птицями, що проживають у Південній Америці. З цього слушно можна зробити висновок, що птиці з острова Ґаляпаґос походять від птиць, які перебувають на південноамериканському суходолі. Тут біологія, щоправда, зробила помітні поступи, однак ще лежить перед нею розлоге поле дослідів, щоб застосувати це в практичному житті.
Проте зовсім інакше представляється річ, коли запитати: яку ж основу має теорія Дарвіна про походження видів? Очевидно, теорія Дарвіна опрацьовує багато цінних даних науки та біології зокрема, але їх треба докладно відділяти від висновків та припущень автора. Ніхто, наприклад, не буде заперечувати, що так званий «природний добір», чи селекція, може бути причиною певних позитивних відмінностей життя, які йому сприяють, та що вона може впливати й на «розвиток видів» живих істот. Однак є ще й інша доведена правда, що та селекція-добір – не єдина причина розвитку живих істот. Щоб це довести, не треба бути навіть експертами в біології, бо теорія Дарвіна оперує не тільки фактами біології, а також вміщає філософські міркування: як можна було б розумно і задовільно пояснити факт еволюції. Тому нематеріялісти, віруючі мають право також простежити, чи справді ця теорія щось пояснює, чи ні. А для цього вистачить трохи здорового розуму.
Зрозумілим є передусім, що дарвінізм не з’ясовує походження самого життя. Дарвін навіть не береться цього робити. Він ґрунтується на існуючій дійсності, і то лише на деякій кількості досліджуваних ним звірят різних видів та на їхній здатності множитися. Дарвін уже приймає життя та можливість його передавання з роду в рід. Він як біолог не ставить собі в блудному колі питання: що було раніше – яйце чи курка? Факт самого життя приймає він від інших наук, що займаються його виникненням на землі. З цими науками він не може бути в суперечності, тож і його висновки не торкаються тверджень цих наук. Зрештою, в його дослідженні про походження видів воно цілком зрозуміле, бо якби не було живих істот, скажімо звірят, не було б навіть мови і про їхню спроможність боротися за існування, про їхню здатність розмножуватися та плодити нове життя, що, завдяки якимсь окремим ознакам, устоюється в боротьбі за існування, тим часом як інше, менше здатне чи упосліджене, вимирає. Якби звірята не мали змоги множитися та передавати життя з покоління в покоління, то не можна було б говорити й про ті позитивні чи негативні відхилення нащадків від їхніх предків, а чи про набування нових рис, спроможних утворювати нові види після довгих мільйонів літ життя на землі. Тому під цим оглядом Дарвін не є авторитетом у боротьбі з релігією, яка подає точно означене вчення про походження життя на землі через створення.
У теорії Дарвіна йдеться також про те, що здобуті випадково прикмети можна у спадку передавати з покоління в покоління. Не думаємо дискутувати, до якої міри це відповідає дійсності. Важливе тут те, що Дарвін приймає факт спадковости. А спадковість не можна пояснити самим лише випадком. Бо випадок – це сліпа гра різних можливостей, а спадковість діє за точно визначеними законами природи, що уможливлюють відновлювання тотожного життя, хоча, може, й з малими випадковими відмінами. Спадковість – це законність, а випадок закону не знає. Тому спадковість неможливо пояснити випадковістю.
Але й у тих рамках, які приймає Дарвін, не можна пояснити всього випадком. Бо й сам він визнає, що оте повільне та довге набування малих відмінностей неспроможне пояснити виникнення деяких органів чи інстинктів. Дарвін намагається це пояснювати, але його доводи не є незадовільні. Новий якийсь член тіла чи орган лише тоді життєздатний, коли він повнотою розвинений та готовий.
Якщо, за теорією Дарвіна, крила птиць розвинулися завдяки малим відхиленням протягом мільйонів років з ніг ящурів та плазунів, то що ж сталося з тими мільярдами істот, які перебували на межі цього розвитку, коли їхні ноги вже перестали бути ногами, та ще не перетворились у крила? Та ж у такому стані це не були позитивні відхилення, а, радше, дивовижне каліцтво, ніяк не спроможне встоятися у життєвій боротьбі. Ще важче уявити собі таку еволюцію тих тваринних інстинктів, що потрібні для збереження життя: якщо живі істоти, скажімо звірі, вже втратили один інстинкт, а ще не набули іншого. Яким шляхом могло розвиватися життя тієї тварини, що внаслідок деяких відхилень від нормальної швидкості своїх ніг як засобу збереження життя в небезпеках уже її втратила, але ще не набула, наприклад, сили лева чи тигра, а чи гострих кігтів пантери? Дивним було б, якщо сліди всіх цих перехідних етапів не залишилися б у покладах землі, зваживши, що у розкопках знаходимо стільки вже готових, сформованих видів з органами, здатними для того чи іншого виду життя.
Тому такій селективній еволюції можна признати лише закріплення та вдосконалення певних органів чи вироблення інстинктів, але не їхнє виникнення. І в цьому треба шукати і заслуги, і межі Дарвінової теорії і більше нічого. Але не слід покликатися на нього у з’ясуванні питання не тільки про походження видів, а передусім про походження життя взагалі, як цього хочуть марксисти та матеріялісти. Дарвінізм не пояснює питання життя та його розвитку, як це робить логічно, розумно та доречно релігія, християнська ж зокрема.