Розмовляючи з вами з Ватиканської радіостанції про Боже і вічне, ми не робимо це випадково чи тільки внаслідок якогось сліпого розвитку матерії, мовляв: десь-колись, після мільйонів років сталось так само собою, що купа каміння, заліза та дротів злучились між собою та створили потужну Ватиканську радіостанцію з усією апаратурою, укладом й устаткуванням, до якої несподівано зайшла якась людина, що після мільярдів років розвинулася з матерії в розумне єство, яка випадково знає таку систему звуків, що зветься «українська мова», і, натиснувши якусь там кнопку, заговорила перед кавалком майстерно продірявленого заліза; й так само випадково, за тисячі кілометрів, якась інша випадкова матеріяльна людина покрутила іншу кнопку – і з якоїсь купи різних дротів та бляшок донісся до неї голос, який сприймається вухом як звук, зрозумілим же його учиняє та мозкова оболонка, в котрій, як кажуть матеріялісти, і полягає остаточно вся спромога мислення та пізнавання. Це було б пояснення отієї нашої розмови на тему матеріялістичного світогляду, якщо б ми хотіли його сприймати серйозно, щоб зрозуміти явища життя. Тим часом кожний, і то не надто освічений представник людського роду, скаже, що це байка, яка не є на рівні фантазування навіть примітивної людини чи дитини, що вони, хоч і які були б розумово відсталі, поставили б питання: «Чому воно так? Для чого воно так?» І кінець-кінцем таки зрозуміють, що наші радіостанції мають насамперед якесь завдання, мету та доцільність: спільне змагання, щоб засобами техніки зв’язувати значення і ґенезу життя взагалі, людського ж зокрема, як воно личить і годиться розумній істоті. Щоб, бува, не винесли колись, може за сотні років, наші нащадки про наш час ось якого висновку: «Були колись, у половині XX століття, люди, що міркували таке: на широких непрохідних степах Казахстану одного дня випадково стрінулася група двоногих, високорозвинутих нащадків орангутанга. В них були різні дуже розвинені члени організму: одні своїми руками вправно орудували різним знаряддям, в інших були такою мірою розвинені мозкові оболонки, що хутко робили всілякі обліки, ще інші виконували дуже складні чинності та функції. І позвозили вони випадково в ці степи і в те одне місце безліч усякого матеріялу, з якого виникли споруди, лабораторії, майстерні, рампи, в яких жили і виконували різні завдання люди: одні метушилися, інші лише дивилися вгору на зорі. Та ось одного дня із цієї купи матерії, на велику радість усім, випадково відірвалась невелика брилка заліза з різними прикріпленими коліщатками й дротиками, з якимись незрозумілими знаками, що виднілися на цьому залізі. Вона майнула з шаленою швидкістю в космічні простори, облетіла довкола супутника Землі – Місяця – та й почала направлятися кудись у простори. Тим часом у різних кутках нашої землі інші такі самі двоногі розвинуті мавпи сіли собі при маленьких скриньках й уважно почали прислухуватися до якогось «піпікання», потім дбайливо занотовували різні числа, знаки тощо. Однак випадково, а чи внаслідок якогось саморозвитку, еволюції відбувся запуск штучного супутника Землі – космічної ракети за нашої епохи, року Божого такого-то». Так могли б колись подумати про діла наших днів наші нащадки, прочитавши основні положення діялектичного матеріялізму.
А тим часом таке діло мало свої – ні не випадкові, ані не чисто еволюційні – причини. Це ж бо було результатом добровільної розумової діяльности людей, які поставили собі за мету – накреслити плани, зробити обліки, підготувати знаряддя, побудувати шини, звести споруди. Потім, після багатьох різних невдалих спроб, запустили ракети із супутниками. Таке розумне пояснення цього явища здорово думаючих людей, а не маячіння матеріялістів про випадки, еволюції, селекції, діялектичні стрибки тощо, аби лиш не визнати та й не бачити, що на початку всього існує в світі розумна духовна причина буття та життя.
У наших розмовах ми вже розглянули різні можливості та різні теорії про постання світу та про виникнення життя. Ми відкинули різні фальшиві чи несерйозні теорії – без початку та без кінця. Ми також дійшли до ствердження, що життя справді розвивається, проте ж воно діється не навмання, а на основі природних законів, що є внутрішньою силою, даною створінню, яка діє в точно означених напрямках та звертається до точно визначеного завдання, мети. Це доцільність діяння законів природи. Вона вимагає розуму, думки розумного єства, що укладає такий план, що добирає засоби, щоб це виконати, втілити в життя, осягнути передбачену мету. Інакше перед людиною виникне потреба приймати все як лише випадок, як діяння сліпих сил природи. А воно не пояснює дійсности ані не приносить чести людському розумові.
Ці роздумування мають вирішальне значення для того, щоб зрозуміти світ та життя в ньому, вони виявляють, що погляди матеріялізму є фальшиві й незадовільні. На думку матеріялістів, навіть діялектичних, дух чи думка появляється у Всесвіті щойно під кінець довгої еволюції живих істот – в людині. Тим часом ми дійшли до висновку, що дух діє доцільно, тому він мусить існувати й на початку, а не в кінці усякої еволюції, зокрема ж світу. Діялектичні матеріялісти називають усіх тих, що ставлять існування духа на початок усякої еволюції матерії чи життя «ідеалістами». Вони намагаються представити вчення ідеалістів так, немовби вони навчали, що духовий принцип світу означає існування світу лише в думці, в ідеї, у фантазії свого духовного творця. Тим часом вони замовчують те, що духовий принцип світу ніяк не виключає існування матеріяльного світу так, як діла техніки не виключають, а якраз потребують людської думки. Тому й діла Творця світу не існують лиш у самих думках чи плани в Його творчому дусі, бо йдеться тут про задуми та ідеї, здійснені Божою силою в матерії, сконкретизовані, зматеріялізовані.
Ми ще не сказали нічого про Самого Творця, який Він? Але вже з самого оглядання Його діл ми робимо висновок, що йдеться про Єство, котре безмірно перевищує ввесь людський розум. Бо після довгих тисячоліть дослідів та змагань ми нашим людським розумом не те, що не здолали створити щось подібного до Божих творів, а навіть не змогли відчитати вповні Його задумів щодо життя, тайну життя. А й таке, здавалось би, легке: та ж перед нами мільйони живих істот, що підлягають нашим спостереженням та дослідам. Тільки бери та розкривай задум Того, Хто створив життя, покладені в нього закони. А це ж далеко легше, аніж обмірковувати оті плани та здійснювати їх, щоб виникли скомпліковані та доцільні організми. Ми ж тільки відкриваємо закони природи, як їх здійснено в конкретних речах, а Творець є винахідник та реалізатор тих законів. Тому Його діяння і наші розумні дії є цілком відмінного порядку і щодо природи, і щодо спроможності. Ми пізнаємо, залежно від матерії, оглядаючи та пізнаючи за допомогою почуттів, і щойно тоді нашим розумом робимо висновки. Боже пізнання було раніше, ніж матерія, і Його творча дія є суто духовна, тобто вповні незалежна від матерії. Творець світу – це Дух, чистий Дух; отже, Він не є якоюсь душею світу, для незалежних від світу, – а понад світом і матерією. На жаль, наша фантазія, яка оперує образами, сприйнятими з матеріяльного світу, не дозволяє нам уявити собі «чистого Духа». Це не якась субтельна, невловима міжпростірна чи міжпланетарна матерія. Чистого Духа не можна собі уявити чи збагнути нашим розумом, що обмежений та зумовлений образами, взятими з матеріяльної дійсности. Нашим розумом ми спроможні ствердити Його існування, хоч неможливо нам вповні наслідувати Його в творчому пізнанні та діянні.
Творець життя – це Дух, чистий Дух, цілком відмінний від матерії, але Він діє в матерії, визначаючи її розвиток. Будучи на початку всього матеріяльного світу, не може Він бути зв’язаний з матерією чи з її законами, які мають у Ньому своє джерело. А ці закони вказують на Його всемогутність. Це перша ознака, яку розкриває нам світ та життя в ньому про свого Творця: Він – премудрий і всемогутній Дух.