Людина створена Богом. Богові завдячує вона вповні своє існування, своє життя – тіла і душі. Від Бога походять також усі здатності людського тіла, здібності людської душі й снаги та всі ті природні закони, що керують тими снагами. З їхньою допомогою Творець веде людей до тієї мети, яку Він визначив їм Своїм Божим творчим задумом.
Тож у людині об’являються такі закони як спадковість, діяння почуттів та їхнє удосконалення, розвиток спостереження, уяви тощо. Проте у своєму духовному житті єдино та виключно людина має той привілей, що може свобідно вирішувати те чи інше – однак у природою визначених межах – вирішувати чи навіть впливати на розвиток матеріяльного світу, – оте біблійне «володіння світом», панування над ним. І, як ми наочно бачимо з історії та щоденного досвіду, людина широко користується цими своїми спроможностями, а саме: творить свою історію, тобто вибирає такий, а не інший хід свого життя – і як одиниця, і як громада. Інші створіння не мають історії власне тому, що неспроможні діяти всупереч своїй природі.
І що саме означає ця свобода людської волі: вибирати та вирішувати? Свобідна воля людини означає, що людина не змушена ані власною природою, ані зовнішніми обставинами свого життя вирішувати щось так, а не інакше, як це, наприклад, у соняшника, який не може зробити іншого вибору, а лише той, що наказує природа: повертатися до сонця. Тільки людина, перебуваючи в однакових обставинах, спроможна вибирати між тим чи іншим способом поведінки, свобідно вирішувати, і то до тої міри, що як вибирає чи вирішує щось, то завжди має можливість вирішити та вибрати навіть щось протилежне. Усі згідні з тим, що нормальна людина має свобідну волю. Це визнають навіть ті, що теоретично заперечують свобідну волю людини. Якби людина не могла поводитись інакше, як поводиться насправді, то який глузд мало б приписувати їй за її вчинки якусь заслугу чи догану, хвалити чи картати її, нагороджувати чи карати. Якби людина насправді не мала свободи вибору, то вона була б не більше відповідальна за свої вчинки, добрі чи лихі, як божевільний, що діє під поштовхом своїх хворобливих прагнень. Людини ж у такому стані не годиться ані звинувачувати, ані карати. І це визнає все людство протягом своєї історії, дбайливо укладаючи та схвалюючи закони різних держав та народів. Людині, яка не має свободи вибору, треба хіба лише співчувати, лікувати її і навіть ізолювати для її власного добра та безпеки громади, але такої людини не годиться карати за її вчинки. Так само не можна було б карати здорових людей, якщо вони не мали б свобідної волі. Хто діє під примусом, не є відповідальний за свої вчинки. Тому примус, згідно з правом, уневажнює навіть невеликі зобов’язання перед Богом і людьми. Тим часом загально визнано, що звичайно людина є відповідальна за ті свої вчинки, які вона зробила свобідно, отже, могла їх не зробити чи зробити інакше. І саме в цьому є різниця між матеріялістами та ідеялістами, між християнами та комуністами, незалежно від того, звідки береться та свобода – від Бога чи від матерії. Це факт, і ледве чи розумно було б дискутувати через ці факти. Тим-то навіть атеїсти та комуністи його не критикують, а беруть до уваги в своїй поведінці. Цілий велетенський апарат пропаганди та впливу на маси різними засобами – пресою, усною мовою, образом – вказує те, що навіть совітські громадяни можуть свобідно вирішити це або те, зберігати, наприклад, так звані буржуазні пережитки чи закинути їх. І тут ми входимо в іншу, глибшу суть речей. Ідеться про мораль людських учинків.
Ми знаємо, що хоч людина теоретично й практично має свободу і природну спроможність діяти, проте в багатьох випадках не може йти за своїми примхами, а має обов’язок діяти згідно з певними вимогами. Кажемо, що й свобідне людське діяння і життя має свої закони, так звані моральні закони, які, однак, не змушують людини зберігати їх якимсь фізичним примусом чи потребою, а зобов’язують лише морально, чи пак, накладають на людину обов’язок робити так, а не інакше, хоча людина має фізичну спромогу не зробити так, а якраз навпаки, тобто порушити таке моральне зобов’язання – закон.
Та тут виникає питання: чи взагалі існує якийсь моральний закон? Якщо так, то звідки він походить, хто дає його, хто диктує людині це зобов’язання? Не можна розумно сумніватися, що існують певні зобов’язання, певний спосіб поведінки, що єдино відповідають людській природі, є властиві їй, немовби із неї розумно та логічно випливають. Так, наприклад, людина за своєю природою – це єство товариське, суспільне, потребує співжиття з собі подібними. Тому людина виступала б проти природи та устійненого природного ладу, якби відкидала, наприклад, всяке співжиття та спілкування з іншими людьми, відхиляючись від обов’язку стати конструктивним та корисним членом людської громади. Отже, тоді, незалежно від усякого людського закону, капіталістичного чи соціалістичного, є самою природою та її потребами визначений спосіб життя та поведінки людини, які домагаються саме таких, а не інакших рішень та вчинків.
І хто ж це такий, що поза людськими законами та приписами диктує людині, як вона має поводитися і як жити? – Як жити людині відповідно до її розумної природи? Ці вимоги об’являються в людській совісті та в її наказах зокрема тоді, коли вчинити те, що суперечне вимогам людської природи. Ми бачимо, наприклад, що якби навіть якась держава наказала своїми законами вбивати невинних людей, то здорова людська совість виступила б проти цього – чітко, голосно та рішуче. Навіть коли терор і насилля замкнули уста людині, щоб виявити почуття совісти, – жодна людська сила не може заглушити голосу людської совісти. Якже тоді хтось мовчить, то це ще не означає, що він погоджується з протиприродними вчинками. І тому завжди і всюди, наприклад, диктатури ставлять свої трони і сидять на вулканах отої збірної совісти людських громад, які лиш до якогось часу та до якихось меж можуть бути контрольовані засобами репресії. Усі насилля та протиприродні вчинки в історії відсуджувались та відпадали не силою іншої зброї, але морального засуду людських совістей.
Дехто з матеріялістів каже, що совість – це тільки певний сентимент, який зріс у нас на основі наших звичок, що говорить у нас тоді, коли вони бувають порушені чи відмінені. Та так воно не є. Совість – це голос природи, що бунтується проти всякого насилля. Людська природа, дана людині Творцем, і людина не може її змінити за своїм уподобанням чи бажанням інших. Тому людина неспроможна змінити і тих вимог, що з природи випливають. Як, отже, людська природа, так і оті її природні вимоги мають своє джерело в Бозі, Творцеві людської природи. Людина, одержавши всі природні задатки та сили свого єства, стає для життя на землі ще не цілком здатною, але з можливістю свідомо і добровільно розгортати всі людські природні спроможності, щоб осягнути їх здійснення та вдосконалення. Це шлях, визначений Богом, щоб людина дійшла до своєї мети. І Творець хоче, щоб людина пішла цим шляхом свідомо і свобідно, не під примусом чи насиллям. Людині шлях визначений, а совість людська – це немов живий дороговказ на ньому. Хто з цього шляху сходить на манівці, тоді той живий дороговказ його перестерігає: «Так не годиться! Ти не повинен цього робити!» Та це не якийсь фізичний бар’єр – захорона. Людина може піти в обраному напрямку, незважаючи на пересторогу голосу совісти, що є голосом людської розумної природи, та вчинити те, що суперечне природі, а з цим – і Богові, Творцеві тієї природи. І тоді виникає ще одне явище, наступна функція совісти: її докори, більш чи менш виразні й голосні. Це вже тоді не голос перестороги, голос судді, що оголошує присуд на людські вчинки, відповідно до природного кодексу людської природи. Це моральний закон, що діє в людині від самих початків її існування на землі; він даний людині разом з її життям та природою. І ось тут дальший міцний зв’язок між людиною і Богом – зв’язок моральний. Релігія і мораль – це два боки однієї і тієї самої медалі. Немає справжньої моралі без релігії ані справжньої релігії без моралі. Хто навчає інакше, обманює себе й інших.