АТЕЇЗМ І ХРИСТОС

Атеїзм як теорія – це старе і давнє теоретичне явище, безплідна спекуляція людського розуму, що перебуває в світі власної людської обмежености. Атеїзм на практиці – як життєва історична постава – є можливий тільки на підставі факту існування правдивої релігії, правдивої та доведеної людським розумом віри в божество, в Бога Творця. Якби не було правдивої віри, то не було б і атеїзму, не було б потреби в ньому для людей. Правдива ж віра – це віра, принесена з висот, через Боже Об’явлення – християнство.

А рацією християнства є Христос, Бог і Людина: Богочоловік та Його вчення про Бога і про людину. Тому – прямо чи непрямо – ціла атеїстична акція наших днів звернена проти християнства та проти Христа. З іншими релігіями та вірами сьогоднішні люди, що називають себе атеїстами, дали б собі раду і могли б не журитися їхнім існуванням, бо ті релігії не висувають ніколи абсолютного постуляту про самовизнання, не вимагають абсолютної віри, будучи досягненням тільки більш чи менш геніяльних людей. Якщо змінюються люди, то й людські релігії змінюються, пристосовуючись відповідно до вимог часу.

Тільки Христос не визнає компромісів чи пристосувань, коректив чи поправок відповідно до людських потреб, а чи до людської панівної моралі та інтересів. Християнська мораль – це мораль релігійна. Вона набуває своєї сили й віри з християнського вчення, а не навпаки.

Тому вся боротьба безбожників з віруючими йде сьогодні за Христа. І основним, вирішальним ударом проти Христа є намагання заперечити Його історичність, Його існування, щоб звести Його до більш чи менш обґрунтованого, а чи якогось оригінального міту. Письменник Ґвінєбер у своїй книзі «Ісус та модерна совість» твердить: «Не можна й уявити собі, як дуже залежить людям різного походження та культури на тому, щоб «довести», що Ісус Христос ніколи не існував. З усіх сторін присилають мені книжки особи, які, не маючи жодної підготовки, «досліджують» це; люди, несвідомі навіть тієї праці, котру треба докласти, щоб принаймні з якоюсь мірою здорового глузду могти братися за це питання, потратили своє життя на писанину і доводять, що постать Христа – це тільки ілюзія, і дуже дивуються з того, що такі люди, як Ґоґуель або наш президент (Райнах), або я особисто, відразу не кидають зброї з рук – віри в Христа. А втім ніхто з тих, що заперечують Христа, не зумів переконати інших». Ці слова, сказані до атеїстів та тих, що заперечують Христа, стовідсотково здійснюються на тих атеїстах, які сьогодні воюють під знаменами серпа і молота – марксизму. Це якраз оті абсолютно непідготовані й нездатні розглядати такі проблеми, бо непригожими до такого дослідження є й обставини сучасної совітської дійсности, де соціяльним побутом визначається свідомість людей, де теми вказуються, а тези, які треба негайно довести, заготовлюються заздалегідь, раніше, ніж їх науково доведено. Тому на просторах радянської дійсности важко простежувати питання існування чи неіснування Христа, коли там всевладно панує наказана партійними потребами теза такого, наприклад, змісту: «Зневіра пригнобленого населення Римської імперії у власні сили і була причиною виникнення християнської релігії з її божественним Месією – Спасителем, який визволить знедолених, покарає їх гнобителів» (В. Антоненко, 1958), або: «Християнство є своєрідним продуктом соціяльно-економічних відносин та ідеологічної боротьби в добу розкладу рабовласницького устрою» (Малінін, 1955). Розвінчавшись ось так догматично з Богом і об’явленим походженням християнства, совітські атеїсти, очевидно, не мають місця в такій релігії для історичного Христа, а вже аж ніяк для Богочоловіка. Тому для них Христос – це тільки продукт «Соціяльних та ідеологічних обставин доби» (Малінін), тобто, «сподівання на пришестя такого Месії (визволителя) послужило основою створення нового мітичного Бога-спасителя – Ісуса Христа» (В. Антоненко). Головним аргументом на доказ цього є таке голослівне твердження совітських авторів: «У наші часи історична наука беззаперечно доказала мітичність постаті Христа». Отже, для совітського громадянина не повинно бути більше сумнівів і хитань: історична наука, мовляв, встановила, довела вже все. Та, незважаючи на те, що зазвичай історична наука не цікавиться мітами, а історичними фактами та подіями, совітські вчені не дуже то впевнені, а совітські громадяни не дуже то приймають цю нову віру, і далі, як і увесь світ, вважають Христа за історичну постать. Коли б справді так легко було довести мітичність Христа, то це вже давно довели б ті численні люди, про яких говорив вище Ґвінєбер. Що більше, навіть деякі вірні під тиском високих моральних вимог підтвердили б цей доказ і таким чином були б воднораз і свої особисті, й народні труднощі щодо Христової віри та християнської моралі заперечили. Але тим часом історична наука доводить якраз протилежне. Сам факт, що вона цікавиться Христом та проблемою Його історичности, показує найперше, що не йдеться тут про мітологію, а про історичну дійсність. Бо ми сказали, що історія не послуговується мітами. Для цього призначена окрема наука – мітологія. Коли ж історія трактує ці справи, то це доводить, що вона знаходить тут історичний матеріял, більш чи менш обґрунтований історичними фактами й документами. Правдива, прагматична історія розглядає всі обставини конкретного досліджуваного періоду, намагаючись бачити цілість життєвого історичного процесу, не розділяючи його та не відсуваючи його заздалегідь на основі якихось світоглядних тез чи постулатів. А це робить совітська історіографія, що насправді береться доводити теоретичні тези і постулати Маркса чи Леніна та їхні історичні теорії, чи радше поезії. Авжеж, історіографія знає причини релятивної книжної мовчанки про Христа, бо відомий їй нелітературний непропагандистський характер тих часів, коли не тільки саме писання було мистецтвом і високим знанням, а навіть сама справа книжкового матеріялу, пергаменту чи папірусу була справою великої ваги та своєрідною першорядністю. І тому писав не кожний перший-ліпший писака, як сьогодні, наприклад, на державний наказ і за народну копійку, а писали люди, що мали що сказати, і те вважали вони за дуже важливе, тож брали на себе цей труд писання. А писали в одному чи кількох лише примірниках, а не мільйонними тиражами сьогоднішніх атеїстичних писак. Обставини життя гебрейського народу ніяк не сприяли літописанню життя і дій Христа Господа. А, крім того, перо було якраз у руках ворогів Христових. Як за життя намагалися вони зігнорувати й замовчати Христа, так і після Його смерти не було в їхньому земному інтересі записування чудесних подій Назорея. Колись за тисячу чи більше літ хтось міг би, скажімо, на підставі того, що немає нічого в совітській пресі про життя та страждання митрополита Галицького Йосифа Сліпого, зробити висновок, що це якась мітична постать, яку вигадали, мовляв, церковники 1950-х років, щоб знеславити совітську державу, яка запроторила його в Сибір та держала в нелюдських умовах в’язничного життя тільки за його віру. Все це правдива історіографія знає, а ота підтасована та заінтересована або грішить справжнім незнанням, або замовчує дійсність та робить потрібні висновки, бо їх і так нелегко контролювати звичайним совітським громадянам. Щоб пояснити те, що вже ніяк не можна замовчувати, наприклад, свідчення поган про Христа, совітська нібито наука каже, що все це християнські вставки. Наприклад, Малінін має відвагу писати в нашу добу ось що: «Християнські письменники і церква не лінувались численними фальсифікатами та вставками в різні твори стародавніх письменників дати щонайменше якесь прояснення правди євангельським розповідям» (Малінін). Та ж такі речі, товаришу, сьогодні можуть бути досліджені вже не тільки голим людським оком, а найсучаснішою апаратурою, що, під цим оглядом, не знає огріхів, бо функціонує за своїми природними законами, покладеними в природу на початку Всесвіту. Тому свідоцтво римського історика і письменника Светонія про Христа, свідоцтво римського історика Тацита, свідоцтво римського письменника Плінія Молодшого не визнані неправдивими ні християнами, ні атеїстами; це спадщина цілого цивілізованого людства, тож на сторожі її стоїть усе людство, незалежно від релігійного чи – передусім – від політичного і соціяльного «вірую». Та про те, що саме говорять ці свідки, а також свідки з єврейського середовища, ми приглянемося в іншій нашій лекції.

Попередній запис

АТЕЇЗМ У ДАВНИНУ

Наступний запис

ДОПОМОГА З ВИСОТ