ХРИСТОВА ЦЕРКВА – БОЖЕ ТАЇНСТВО

Церква Христова в світі – велика історична дійсність минувшини, сучасности та майбутности. Про Церкву Христову пишеться і говориться багато в усі часи та в усіх обставинах життя, особистого і громадського, вже ось майже дві тисячі років. Про неї говорять та пишуть і вороги, і приятелі, і ті, що в ній, і ті, що поза нею, і ті, що її знають та шанують, а й ті, що про неї знають дуже мало та її зневажають. Виглядає так, немовби кожний почувався компетентним забирати слово про неї та її судити чи оправдувати, бажати їй успіху і гарних досягнень, а чи домагатися її знищення, лихословити її, начебто якесь всесвітнє зло. Може, і ми часто чули, наприклад, такі слова: «Христос – так, Церква – ні!» І таке саме наставлення є, можна б сказати, характерне для наших часів. Що більше, часто така постава не чужа навіть вірним. Цей розділ між Христом і Церквою є одною з великих небезпек наших часів, бо розвиває в людських душах почування байдужости, щоб не казати порожности супроти святої Христової віри взагалі.

Однак це зовсім не щось нове ані не передбачене в планах Божого Провидіння. Коли читаємо Святу Євангелію з-перед двох тисяч років, саме перші її сторінки, то пригадуємо собі подію в єрусалимській святині, коли Йосиф і Марія вперше принесли в храм Боже Дитя, щоб, за старозавітним законом, появити та виконати на ньому всі приписи. І тоді підійшов до них сивоглавий старець Симеон, ведений Духом Святим, узяв на свої руки Божу Дитину і, благодаривши Бога, що дозволив йому бачити спасіння вибраного народу, вирік між іншими слова, звернені до самої Божої Дитини: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання» (Лк. 2:34). Можна сказати, що воно якраз здійснюється раз у раз, по сьогоднішній день на Церкві Христовій, як колись було воно в житті Христа Господа, в Палестині. Церква поставлена на падіння та на підняття багатьох, також серед вибраного народу.

Святий Августин (IV століття), пише, що в перших віках християни сперечалися й дискутували між собою, де є правдива Церква. В часи так званого Відродження, десять століть після святого Августина, за епохи протестантизму, запитували: що таке Церква? Сьогодні це питання ставлять люди ось як: для чого потрібна Церква? – Причина цього лиха, можливо, лежить саме в надмірному індивідуалізмі сучасного людського суспільства. Треба тоді признати, що сучасна людина набагато чутливіша на вартості особисті, індивідуальні, ніж на оті збірні, спільні. Сьогоднішнє людство, хоча має вдосталь різних інституцій, не любить інституцій, товариств, громади, а бажає ізолюватися, навіть у справах віри, бажає сама людина ладнати свої справи особисто та немовби приватно з Богом.

Однак, хоча, може, таке ставлення і виправдане в інших ділянках людського життя та активности, то стосовно Церкви проблема є зовсім іншою. Багато говорять про Церкву, не знаючи її справжньої природи. Іноді ж трапляється, що багато людей, навіть вірних, твердять, що «Церква – це якесь явище історичне чи соціяльне, громадське, якась інституція, більш чи менш вдало створена людьми, в якій елементи правничі, організаційні переважають над елементами духовними». Для інших Церква – це інституція, що є перешкодою для віри та перешкоджає душам входити в прямий контакт з Христом. Але, з другого боку, є багато, і то щораз більше і більше, отих вірних, що захоплені містерією, таїнственністю явища, якому імення Церква Христова. Багато таких душ, для яких Церква є, на думку великого проповідника Боссюе, «Ісус Христос поширений, що вділяється людям».

Тому не без користи є для всіх часів та поколінь зглиблювати містерію Церкви Христової у світі та її значення для душ людських по всі часи. Тому і ми присвятимо декілька цих наших розмов саме цій проблемі Христової Церкви, щоб краще зрозуміти її Боже походження та Божу місію, яку не можна заступити жодними доктринами або чимось іншим. І якраз оцей наш перший виклад має на увазі те, щоби ввести нас у світ тайни і містерії, вилучити це поняття та цю дійсність з буденщини та поставити її на належне місце, яке вона має в Божих задумах.

Усі ми погоджуємося з тим, що Церква є великою та важливою дійсністю цього нашого світу в минулому, сучасному і в майбутньому. Це визнають і вороги Церкви, тож силкуються цю дійсність принаймні затемнити в поняттях людей, неспроможних цю дійсність усунути та її знищити. Події, як, наприклад, смерть папи Івана XXIII, що розбудили увагу цілого світу, католицького і некатолицького, християнського і нехристиянського, навіть поганського та ворожого всякій релігійності, виявили, якою великою та незамінною дійсністю стала Церква в житті людства. Один із журналістів-ветеранів, що цими днями перебували у Римі при смерті Папи та виборі його наступника Павла VI, сказав такі слова: «За всю мою довгу журналістську кар’єру не бачив я чогось подібного». Значення та важливість Церкви в історії та сучасності, її незаперечна актуальність у наші дні, її вплив на розвиток і долю людства можуть наводити думки тільки про оцей зовнішний бік справи як один із факторів культури тощо. Та цього замало, щоб зглибити саму суть – Божу містерію Церкви Христової. Слід приглянутися до неї уважніше та глибше і не зупинятися на зовнішніх уявностях. А можна легко вказати три роди та способи, як дивитися на Церкву Христову; ці три підходи застосовувано й до самого Христа Господа під час Його життя на землі.

Багато людей, які зустрічалися з Христом на галилейських чи юдейських шляхах Палестини, не бачили в Ньому нічого більше, як тільки людину, одного з багатьох. Пригадаймо слова Євангелії: «Чи ж Він не син теслі?.. Звідки ж Йому все оте?» (Мт. 13:55-56). Або і ті слова, де говориться, що Христос проганяє бісів та робить чуда в ім’я біса-велзевула. Коли вони подивляли Його діла та дивувались незвичайності знаків, що їх Він давав їм, то вони, у кращому випадку, вважали Його ясновидцем та політичним революціонером, і, відповідно, вирішували про Його життя і смерть. Ті люди залишились хіба на поверхні життя, на уявностях, але не пішли глибше, тим-то й утратили свою історичну нагоду, щоб направду зустрітися з Богом. Багато є і сьогодні таких людей, що в своїх поглядах на Церкву залишаються на такій самій площині та трактують її тільки, як більш чи менш корисну чи культурну установу або й політичну потугу на служінні суто людських махінацій. І тому вони тієї ж миті, коли це виглядає їм вигідним і корисним, вирішують про неї, як колись Каяфа разом з синедріоном: «Краще для вас, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь народ мав загинути» (Ів. 11:50), – і починають закиди на Церкву та її служителів.

Крім цього погляду про Христа, були інші, котрі йшли дещо глибше, їхні носії вміли добачати в Христі Господі якості та прикмети незвичайні, виняткові: у святості та силі Його діл вони змогли побачити те, що перевищує людські риси. Вони думали про Христа як про якогось пророка, наступника тих велетнів духа Старого Завіту, про яких сповіщає євангелист Матей: «Одні кажуть, що Ти Іван Хреститель, інші – що Ілля, а ще інші – що Єремія або один з пророків». Вони бачили чуда Христові, але не зрозуміли Таїн Христа. Ставили Його понад людей, але не на площині Божій. Так і щодо Христової Церкви: повторюється та сама історія вже дві тисячі років. Є багато в світі таких людей, котрі бачать у Церкві Христовій хіба що заслужену для людства організацію на площині культурній, виховній і, навіть, цивілізаційній чи політичній, громадській. Але на тому й закінчується їхня оцінка. Глибше вони не заглянули, тож не бачать у Церкві Божого елементу – не бачать у ній Христа. Вони шанують її, зважають на неї, навіть наслідують її, але не усвідомлюють глибини таємниці її успіху. Вони приймають цей успіх як результат надзвичайно сприятливих обставин чи добрих організаційних засад Церкви, а не те, що в Церкві діє Христос, Бог.

А сучасники Христа бачили в Ньому очима віри саме таїнство Христа. Вони повірили, що Христос – Слово Боже, Бог, котрий став людиною та перебував між людьми, аби спасти людину, і тому кликали разом з Петром-апостолом: «Ти Христос, Син Бога Живого!» – «До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного.», або зі святим апостолом Томою: «Господь мій і Бог мій!» І цей підхід є сьогодні і до Церкви Христової як до Божого твору, сила якої всередині її, і це – сила Божа, її бо цілі переростають усяку соціологію, історія ж її у світі – це не тільки предмет науки історії релігій, що її формула не вичерпується жодною організаційною схемою, а важливість та значення не є тільки в культурній чи просвітницькій площинах. Правдива Церква Христова, справжня її глибина починається щойно поза цим усім. Усе те зовнішнє – це тільки побічні прояви назовні великого внутрішнього таїнства Церкви. І той, хто зупиняється тільки на цьому зовнішньому, обрядовому, організаційному, соціологічному, історичному аспекті, не дійшов ще навіть до церковного порогу, не те що до самої «святая святих» Церкви Христової. Та про це – в подальших наших роздумах.

Попередній запис

НЕБО У РОЗУМІННІ ВІРУЮЧИХ І БЕЗВІРКІВ

Наступний запис

ЦЕРКВА – ОДНА