Discretio – ключове поняття з безліччю аспектів

Святий Венедикт любив поняття discretio. Це слово походить від латинського discernere, що могло означати щось виділяти, вирізняти, відрізняти. З самого початку це поняття позначало дар розпізнавання. Однак у венедиктинській традиції воно завжди служило позначенням відчуття правильної міри. Правильну міру важко визначити лише за допомогою раціональних аргументів. Мені потрібне вміння відчувати, чи щось є доречним, належним та відповідним для мене. Це щось стосується мене особисто. Я відчуваю, що мені підходить, від чого потрібно відмовитись, а чим можна насолодитися. Discretio – це також і відчуття міри іншої людини. Я усвідомлюю, чого потребує інша людина і вмію побачити те, що є для неї справжнім добром. Касіян, відомий богослов ще з V століття, на якого завжди посилався святий Венедикт, порівнює discretio з мудрістю в дотриманні міри. Тож для того, щоби віднайти свою міру та погодитися з мірою іншої людини, ми потребуємо справжньої мудрости. A discretio – це «вміння розпізнати міру, це повага до людини, до її налаштування та бажання спокійно встановити межі»[1]. Ще ранні монахи стверджували: «Всякий надмір – від лукавого». Однак і в сучасному світі є люди, які не знають міри навіть в аскетичності. Зазвичай вони стають грубими стосовно себе та інших людей. Їм важко радіти життю. Не забуваймо, що існує дві крайності – стриманість та насолода. Якщо хтось намагається жити однією з них, то потрапить у надмір аскетизму чи надмір споживання. А правильне відчуття міри подарує людині вміння цінувати саму себе. Людина не повинна принижувати чи возвеличувати себе. К. Ґ. Юнґ застерігає нас від гордости та порівняння з іншими людьми: людина може порівнювати себе з високими авторитетами, наприклад великими аскетами, пророками, реформаторами, доброчинцями та святими. Такі образи для нас дуже привабливі та варті наслідування. Люди моляться до них і отримують те, чого просять. Ба навіть більше, якщо людина прагне наслідувати того чи іншого святого, вона впускає образ того святого у свою душу і цей образ допомагає їй ставати справді схожою на свого кумира і творити те добро, яке було приховане в її душі, а тепер вивільнилося. Саме ці святі образи допомагають людині дійти до своїх коренів, до джерел, до основ душі. Вони допомагають нам пізнати центр свого буття. Однак якщо ми намагаємося ідентифікуватися з тими образами, представляємо себе іншими, більшими, ніж ми є насправді, тоді втрачаємо відчуття реальности. Так людина стає сліпою до своїх власних потреб, які покриває великим чужим плащем благочестя. Я постійно отримую листи від так званих пророків. Вони вважають, що точно знають хвороби та нещастя сучасного суспільства. Однак вони розповідають про це з притиском своєї непомильности, агресивно та зухвало, і це мене справді відлякує. Я чітко розумію, що ніхто не наважиться навіть заперечити такому «пророкові». Вони тиснуть на людей своїми переконаннями і навіть не зауважують, що давно втратили будь-яку міру. Ці люди неприборкані у власній самовпевненості, у своїх вимогах до інших людей та твердому переконанні, що лише вони мають рацію. Той, хто втратив своє відчуття міри, стає непоміркованим, надмірним у ставленні до інших людей. Такі люди вже не пам’ятають, що таке міра, а звернені лише до своїх потреб.

Давні монахи високо цінували discretio – дар розпізнавання духів. Антоній Великий, перший монах і батько монахів, одного разу сказав так: «Є люди, які знищили своє тіло сильним бичуванням. Вони уявлення не мають про дар розпізнавання, і справді далеко відійшли від Бога» (Св. Антоній Великий, 8). Без discretio, на думку Антонія, людина не осягне Бога. Бачимо, що надмір може зіпсувати й наше духовне життя. Людина має добрий намір, вона хоче сподобатися Богові своїм бичуванням. Однак їй вже важко відрізнити, кому найбільше подобається її бичування – Богові чи її гордині, і як очистити свою душу та відкритися на Божого Духа. Часто наші успіхи стоять між нами і Богом. Ми вважаємо, що своїм постом чи іншими духовними подвигами служимо Богові. Та насправді служимо лише собі та годуємо солодощами своє еґо.

Про дар discretio в давньому монашестві найперше заговорила жінка – Синклитикія, яка померла в єгипетській пустелі біля 400 року. Вона була монахинею, яка зібрала довкола себе багатьох благочестивих жінок. Синклитикія навчала їх аскетизму, наголошуючи на відчутті міри в усьому.

Знову повторила вона: «Пам’ятайте, що існує надмірний аскетизм, якого підкидає нам ворог. Його учні також хочуть нас ним обдурити. То як же нам відрізнити Божий, царський аскетизм від демонічного, тиранського? Це можна перевірити лише з допомогою відчуття міри. Ти повинна увесь час мати свою норму в постах. Негоже постити чотири чи п’ять днів підряд, а потім наступні дні наповнювати себе їжею без міри. Непоміркованість здатна зруйнувати геть усе. Пости, поки ти молода та здорова. Прийде старість зі своїми слабостями. А тепер як тільки можеш, накопичуй собі скарби духовної поживи для того, щоб ти знайшла спокій, коли вже не зможеш цього робити» (Синклитикія, 15).

Бачимо, що відсутність міри шкодить та загрожує не лише споживанню, а й аскетизму та духовному життю. Людина потребує дару розпізнавання, щоби усвідомити, коли аскетизм йде їй на користь, а коли – ні. Є аскетизм, який походить від ворога людства. Така постава служить людському еґо. Тоді людина прагне щось отримати від Бога, а не відкритися на Нього і дозволити, щоб Він виливав на неї Свою благодать. Аскетизм, тобто фізичні та духовні вправи задля свободи тіла та духу, – це насамперед вправи для молодих людей. Тому варто вправлятися в ньому тоді, коли маємо сили. Однак і тут не варто забувати про міру. Знаємо багато прикладів життя спортсменів, які знищили себе надмірними зусиллями в тренуванні. Тут актуально те, про що говорить Синклитикія – важливо усвідомити в зрілому віці, чи цей аскетизм поміркований і чи він є моєю внутрішньою потребою зустрітися з Богом. Насправді ці вправи мають допомогти людині здобути внутрішню свободу. У старості людина вже не повинна порівнювати себе іншими в успішності виконання духовних вправ. Це називається внутрішнім спокоєм.

Думки матері Синклитикії щодо міри у виконанні духовних вправ видаються дуже далекими від реальности сучасного світу. Однак ці слова ніколи не втрачали своєї актуальности. Я знайомий з молодими людьми, які свого часу брали приклад з високих авторитетів і не знали міри у вправлянні в певному ремеслі. Один юнак розповів мені, що все життя мріяв стати фізиком, однак у школі саме фізики він найбільше не знав. Тоді вирішив, що все наздожене в університеті і здобуде свій фах не так вмінням, як силою волі. Однак надмір та невміння знайти золоту середину призвели до того, що він психічно захворів. Психоз зупинив його і показав, що він переступив свою міру і не прислухався до себе.

Прикро, але непоміркованість – не лише стиль поведінки молодих людей. Часто зустрічаю старших людей з надмірними вимогами до життя. Один пенсіонер мріяв про те, щоби заснувати дім для душевно хворих людей, де би вони могли жити і лікуватися. Звісно, ця ідея дуже добра. Однак у цього чоловіка не було ні матеріяльних, ні моральних засобів для здійснення цього задуму. Надмірний аскетизм, від якого застерігали давні монахи, проявляється сьогодні в багатьох людей в їхніх надмірних уявленнях про власні здібності. Такі люди не припиняють гарячу боротьбу за свої ідеї, незважаючи на те, що зовнішня та внутрішня реальна ситуації закликають їх зупинитися, здатися і не перетворити свої добрі наміри на велику катастрофу.


[1] В. М. Lambert, Discretio, в: С. Schutz, Praktisches Lexikon der Spiritualitat, Freiburg 1988, c. 238.

Попередній запис

Триматися одного

Наступний запис

Discretio в міжлюдських стосунках