«Паси ягнята Мої! Паси вівці Мої!»
Спокуса: бути ефектним
Я б хотів розповісти про ще один досвід, що став результатом мого переїзду з Гарварду до «Ляршу». То був досвід спільного служіння. Освіту я здобув у семінарії і, як наслідок, дотримувався думки, що служіння – це, по суті, справа особиста. Я мав бути добре навченим і добре сформованим; після шести років навчання та формування мене вважали добре підготовленим для того, щоб проповідувати, вділяти таїнства, проводити душеопіку та керувати парафією. Відповідно, я почувався таким собі туристом, якого відправляють у довгий-довгий похід з величезним рюкзаком, де є все необхідне, щоб допомагати людям, які трапляться на шляху.
На питання були відповіді, на проблеми – рішення, а на болі – ліки. Тільки й того, щоб була ще й упевненість, з чим саме ти маєш справу. З роками я зрозумів, що все не так просто, але отой базовий індивідуалістичний підхід до служіння не змінився. Коли я став викладачем, то заохочення займатися суто своєю справою стало ще сильнішим. Я міг вибирати собі предмет та методику, а іноді навіть студентів. Ніхто й ніколи не поставив би мій спосіб викладання під сумнів. А коли я виходив із аудиторії, то був абсолютно вільний робити все, що вважав за потрібне. Зрештою, всі ми маємо право жити своїм приватним життям приватно!
Та коли я перебрався до «Ляршу», такому-от індивідуалізму кинули радикальний виклик. Там я був лише одним з багатьох людей, які намагались віддано жити з неповносправними, і те, що я був священиком, аж ніяк не означало, що я можу робити бодай щось суто на свій розсуд. Усім раптом закортіло знати, де я перебуваю щогодини, про кожен рух треба було звітувати. Одному членові спільноти доручили повсюди мене супроводжувати; сформували невеличку групу, яка допомагала мені вирішувати, які запрошення прийняти, а які відхилити. Від людей з обмеженими можливостями, що мешкали поряд, найчастіше звучало одне запитання: «Ти сьогодні вдома?» Одного разу я поїхав кудись, не попрощавшись із Тревором, одним зі своїх неповносправних сусідів, а коли дістався до пункту призначення, то першим мені зателефонував власне Тревор і зі сльозами в голосі мовив: «Генрі, чому ти нас покинув? Ми так за тобою сумуємо. Прошу тебе, повертайся назад».
Живучи в спільноті з дуже зраненими людьми, я прийшов до переконання, що прожив більшу частину свого життя на манір акробата, який ходить по тонкій линві, натягнутій високо між двома вежами, і завжди розраховує на оплески, якщо зумів не впасти та не зламати собі ногу.
Другою спокусою, якій піддавали Ісуса, була власне спокуса зробити щось ефектне, щось таке, за що Його нагородили б оплесками. «Кинься додолу з наріжника храму, і нехай ангели підхоплять Тебе і понесуть на руках» (див. Мт. 4:6). Та виступати в ролі каскадера Ісус відмовився. Він-бо прийшов не для того, аби щось комусь доводити. Він не прийшов ходити на розжареному вугіллі, ковтати вогонь і засовувати руку левові в пащу, аби продемонструвати, що таки має що сказати. «Не спокушуй Господа Бога свого!», – відповів Ісус.
Поглянувши на сучасну церкву, легко переконатись, що серед служителів та священиків панує індивідуалізм. Мало хто з нас має достатньо великий репертуар умінь та навичок, якими можна пишатися, але більшість і далі вважає: якщо нам узагалі є що показати, то це те, що ми можемо робити самі. Багато хто з нас почувається, скажімо, таким собі канатоходцем-невдахою, який виявив, що йому не до снаги залучити тисячі людей і посприяти численним наверненням, що таланту творити прекрасні літургії бракує, та й узагалі зовсім не такий він популярний серед молоді, дорослих, та старших віком, як сподівався, що не здатен відповідати на потреби людей тією мірою, на яку розраховував. А проте більшість з нас і далі гадає, що в ідеалі ми мали б усе це робити – і то успішно. Зірковість та індивідуальний героїзм, такі очевидні в нашому конкурентному суспільстві, зовсім не чужі й церкві. Там також панівним є образ людини, яка «зробила себе сама» і може все здійснювати самостійно.