Згідно з моєю «політикою» братися спершу за те, що є менш привабливим, я мусив би провадити далі бесіду про самовдоволеність у багатьох псалмах. Та ми не зможемо зробити це належно, допоки не звернемо увагу на інші питання. Саме про них мова йтиме далі.
Здається, наші пращурі читали Псалтир і решту книг Старого Заповіту, гадаючи, що писали його автори, уповні розуміючи християнське богослов’я. Головна ж відмінність начебто полягала у Втіленні, яке для нас – подія з минулого, а для них – це майбутня подія. Зокрема, вони рідко сумнівалися в тому, що древні автори, як і ми, переймаються життям після смерті, бояться вічного засуду і сподіваються на вічне блаженство.
У виданні нашого власного Молитовника, і, ймовірно, у багатьох інших виданнях, деякі рядки роблять таке уявлення майже неспростовним. Ось у Псалмі 17-му (Пс. 17:14) читаємо про грішників, «частка їхня – в цьому житті». Читачі-християни неминуче відчитують (перекладач Ковердаля, очевидно, тут теж не виняток) у цих рядках Христове протиставлення між багачем, котрий отримав свою нагороду вже тут, на землі, та Лазарем, котрий отримав нагороду після смерті. Подібне протиставлення знаходимо у Євангелії від Луки: «Горе ж вам, багатіям, бо втіху свою ви вже маєте» (Лк. 6:24). Та сучасні перекладачі, по суті, не знайдуть нічого подібного в текстах івритом. Насправді ж ці рядки – просто одне з проклять, які ми розглядали в попередньому розділі. У псалмі 17-му поет молить Бога «повалити» (у д-ра Моффатта – «розчавити») безбожного (Пс. 17:13). У наступному ж вірші (14) автор уточнює попередній. Так, убий їх, але спершу дай їм «частку їхню в цьому житті». Убий їх, але спершу, поки ще живі, нехай зазнають лихоліття. Знову ж таки, у псалмі 49-му читаємо: «Але жодна людина не викупить брата, не дасть його викупу Богові, бо викуп їхніх душ дорогий, і не перестане навіки» (49:7-8). Хто б міг подумати, що ці рядки не натякають на відкупительну жертву Христа? Ніхто не може «спасти» душу іншого. Ціну спасіння сплатити може лише Син Божий, подібно до слів у гімні, що не має іншого «добра, якого було б досить, аби сплатити ціну». Саме формулювання нашого видання підсилює дію – дієслово «викуп», яке (окрім сфери бізнесу) нині вживається лише в богословському розумінні, а дієслово «коштувати» подається в минулому часі. Це не «коштує», але «коштувало», ба більше, раз і назавжди – на Голгофі. Та євреї, здається, мали на увазі щось геть-таки відмінне і набагато банальніше. Вони просто мали на увазі, що смерть – неминуча. Д-р Моффатт перекладає це: «Ніхто не зможе відкупитися. Ніхто не може купити по ціні в Бога (відкуп душі надто дорогий) життя, що не має кінця».
І тут можу уявити, як багаторічний любитель Псалтиря вигукує: «Хай їм грець, отим великим вченим та модерним перекладачам! Я не дам їм зіпсувати усе Св. Письмо». Принаймні, дозвольте поставити вам два запитання. По-перше, невже прості співпадіння не раз але двічі в тій самій книзі через неправильний переклад, погані манускрипти чи ще щось подібне могли б настільки успішно імітувати мову християнства? По-друге, ви маєте на увазі, що старе розуміння, яке ми завжди застосовували до цих віршів, слід відкинути? Обидва запитання розглянемо в наступному розділі. А наразі зазначу лише, що моя особиста відповідь – однозначне «ні». А тепер повернімося до фактів.
Скидається на те, що в левовій частці Старого Заповіту або лише на якусь дрібку, або геть-чисто не вірили в потойбічне життя. Без сумніву, воно не мало для них жодного релігійного значення. Слово, перекладене в нашому виданні Псалтиря як «душа», просто означає «життя»; слово, перекладене як «ад», означає просто «країну мертвих», царство всіх померлих: як добрих, так і злих. Ад – аналог шеолу.
Важко знати, що думали древні євреї про шеол. Їм не подобалося думати про це. Їхня релігія не заохочувала до подібних роздумів. Нічого доброго ці роздуми не віщували. Одне лихо. Євреї вірили, що лише за певних обставин лихі люди, такі, як чарівниця з Ен-Дору, спроможні викликати духів. Та духи не говорили їм нічого про шеол, їх викликали тільки для того, аби розібратися в якихось проблемах цього світу. Від надмірної цікавості до шеолу, гадалося, є ризик зійти на одну з форм довколишнього язичництва і почати їсти «жертви мертвих» (Пс. 106:28).
За всім оцим можна розгледіти уявлення, притаманне не лише суто юдейській, але й багатьом іншим античним релігіям. Грецький аїд – найбільш наближений приклад для сучасника. Аїд – це ані небеса, ані пекло. Це – майже ніщо. Я веду мову про простонародні вірування. Певна річ, такі філософи, як Платон, мали яскраве і виразне вчення про безсмертя. Звісно ж, і поети фантазували про світ мертвих. Але ці поетичні твори стосувалися реальної язичницької релігії не більше, ніж наукова фантастика про інші планети стосується реальної астрономії. Згідно ж із реальною язичницькою релігією, про шеол нічого й сказати; це – світ тіней, тління. Гомер представляє духів безтямними, що, мабуть, більше відповідало тогочасним народним віруванням. Вони бурмочуть беззмістовно, аж поки хтось із живих не дасть їм напитися жертовної крові. Як саме це уявляли собі греки, видно з Іліади, де мовиться, що «душі» загиблих у битві йдуть до аїду, а їх же самих пожирають собаки та хижі птахи. Сама ж людина – це її тіло, хай і мертве, а дух – це лише своєрідне віддзеркалення чи відлуння. Інколи похмура хвиля проймає мій розум: а може, все це дійсно правда? Може, банальною природною долею людства, долею невідкупленого людства, є просто розпад душі, подібно до тіла, та перетворення людини на позбавлений розуму психічний осад? У такому разі, Гомерова ідея про те, що лише трунок з жертовної крові може повернути духа до свідомості, – одна з найприголомшливіших передчуттів істини.
Якщо концепція про потойбіччя в поганстві настільки невиразна й неважлива, то в юдаїзмі – і поготів. Шеол навіть темніший, віддаленіший, аніж безодня, аїд. Аїд був далеко від серцевини юдейської релігії, а зокрема і в Псалтирі. У ньому часто-густо йде мова про шеол (чи «пекло» або «яму») так, як говорять про «смерть» чи «гріб» ті, котрі взагалі не вірять у потойбічне існування, для кого смерть – це просто смерть, ніщо; нема про що й говорити.
У багатьох віршах це видно досить ясно (навіть і в нашому перекладі) для уважного читача. Найвиразніше це видно в зітханні псалмопівця: «Яка довгота життя людського? Для чого створив Ти всіх людських синів на ніщо?» (Пс. 89:48). «Мій вік як ніщо проти Тебе, і тільки марнота сама кожна людина жива!» (Пс. 39:6). «Та люди побачать, що мудрі вмирають так само, як гинуть невіглас та неук» (Пс. 49:11). Той, хто помер, вже не славить Бога більше: «Чи хвалити Тебе буде порох?» (Пс. 30:10); «Бож у смерті нема пам’ятання про Тебе, у шеолі ж хто буде хвалити Тебе?» (Пс. 6:6). Смерть – це «країна», де не лише світські речі, але й усе – і забуто: «Хіба милість Твоя буде в гробі звіщатись, а вірність Твоя в аввадоні?» (Пс. 88:12). Коли гине людина, «гинуть її задуми» (Пс. 146:3). Кожна людина «прийде до роду батьків своїх» і «не побачить світла вже ніколи» (Пс. 49:20): кожен піде в темряву, якій не буде кінця – краю.
В інших місцях, припускаю, це звучить так, немов поет молився про «спасіння своєї душі» в християнському розумінні. Найімовірніше, це – помилка. У псалмі 30-му: «Господи, вивів Ти душу мою із шеолу», – означає: «Ти врятував мене від смерті». «Болі смерти мене оточили і знайшли мене муки шеолу» (Пс. 115:3), – означає: «Смерть чигала на мене, я відчував тривогу вмираючого», або ж, як ми сказали, «я дивися смерті у вічі».
Як нам усім відомо з Нового Заповіту, погляди юдаїзму щодо цього питання кардинально змінилися за часів нашого Господа. Садукеї дотримувалися старих поглядів. Фарисеї та, очевидно, багато інших – вірили в майбутнє життя. Питання про те, коли, на якому етапі, з яких джерел (окрім Бога) ці нові вірування «прокралися» до юдаїзму, не стосується нашої теми. Мене хвилює інше: сильні релігійні почуття існували і без такої віри, і то в пізніший період юдаїзму. Може видатися дивним, що Бог, Котрий відкрив людям так багато про Себе, не навчив їх цього.
Та зараз мене це не дивує. По-перше, недалеко від євреїв жили народи, чия релігія здебільшого одним лише потойбічним життям переймалася. У процесі читання про античний Єгипет складається враження, що це культура, де головною справою життя було намагання забезпечити собі благоденство після смерті. Здається, Бог не хотів, аби вибраний народ наслідував такий приклад. Ми можемо запитати: «Чому?». Хіба люди можуть «забагато» перейматися своєю долею після смерті? Як би це парадоксально не звучало, я б міг відповісти, що в певному сенсі так.
Якщо чесно, то мені здається, що «благоденство» або «страждання» в потойбічні – взагалі не є предметом релігії. Людина, котра в них вірить, звісно, намагатиметься здобути перше й уникнути другого. Але, мабуть, це стосується релігії не більше, ніж турбота про власне здоров’я чи заощадження коштів на старість. Відмінність тут лише в тому, що ставки незрівнянно вищі. А тому незрівнянно зростають як сподівання, так і тривога. Та від цього вони не стають більш релігійними. Це сподівання і цей страх – за себе. Бог тут не головний. Бог тут іще важливий лише задля здобуття чогось іншого. Направду, подібні вірування можуть існувати і без жодної віри в Бога. Буддисти вельми переймаються тим, що трапиться з ними після смерті, але в жодному разі не є теїстами.
Либонь, тому Бог, починаючи відкривати Себе людям, аби показати їм, що саме Він і ніщо інше є їхньою істинною ціллю і задоволенням усіх їхніх потреб, і що може вимагати щось від них, тому що Він – Бог, а не з огляду на нагороду чи покарання, які може здійснити для них, мусив починати Своє одкровення без жодного натяку на майбутнє блаженство чи погибель. Це хибний пункт відправлення. Зарано повірити в пекло та рай – значить стати заледве чи здатним (як би висловитися точніше?) жадати Бога. Особисті надії та страхи виступили б на перший план. Оголосити про це після століть духовного гарту, коли люди вже навчилися жадати Бога та Йому поклонятися, – то вже інша справа. Адже саме тоді ті, котрі люблять Бога, жадатимуть не лише радіти Ним, але радіти Ним назавжди, і боятимуться втратити Його. Саме через ці двері можуть увійти істинно релігійні сподівання на небеса і страх перед пеклом, як наслідок віри, зосередженої на Богові не як на речі, від чогось залежної, або приналежної чомусь. Коли ж рай розуміють не як єднання з Богом, а пекло – не як відкинення від Нього, то віра в майбутнє життя – шкідливий забобон. З одного боку – дешевий хепі-енд, а з іншого – кошмар, від якого люди божеволіли і переслідували інших.
* * *
На щастя, за благим Божим промислом, міцно й тривко підтримувати такого роду егоїстичну напіврелігію вкрай важко і, либонь, можливо лише для невротиків. Більшість із нас розуміє, що наша віра сильна лише тоді, коли Бог у центрі наших думок. Щойно починаємо вбачати в сподіванні на «Небо» винагороду (навіть якщо ми – безневинні й важко страждаємо), то наша віра сходить на пси. Можна її підтримувати лише зусиллям уяви, та ми в глибині серця знаємо, що уява – наша, власна. Що ж стосується пекла, то мене вражало, коли я читав «пекельно-вогненні проповіді» наших древніх богословів, котрі відчайдушно силкувалися оживити жах у власних слухачів, що їх дивувало, як люди можуть жити так безтурботно, попри нав’язаний їм страх? Мабуть, духовні отці апелювали до рівня егоцентричної обачності й егоцентричного страху, до віри, яка на цьому рівні насправді не може постійно впливати на поведінку, хоча, без сумніву, це може спрацювати на кілька хвилюючих хвилин чи навіть годин[1].
Але все це – лише мої думки. Можливо, на них вплинув надмірно мій власний досвід. В одній зі своїх книг я вже згадував (без повторів не обійтися), що жив цілий рік, намагаючись коритися Богові без віри в майбутнє життя. Мені завжди здається, що цей рік для мене – вельми цінний. Мабуть, тому я так і ціную ті віки, впродовж яких євреї не вірили в майбутнє життя. Але, без сумніву, можуть бути й інші погляди щодо цього.
Звісно, серед юдеїв, як і серед нас, було багато рівнів духовного життя. Звісно, деякі з них час від часу таки думали про винагороду. Що ж тоді наповнювало місце, яке згодом зайняло сподівання на Небо, часто жадане, боюся, лише як уникнення пекла? Звісно ж – це було сподівання на мир та достаток на землі. Це така ж самісінька квазірелігія, як і завбачливе клопотання про потойбічне життя. Та це бажання земного процвітання не було таким егоцентричним, як це є тепер. Індивід того древнього періоду, як такий, здається, був менш свідомий своєї окремішності, був менш відокремлений від інших. Тогочасна людина так чітко не розрізняла свого власного процвітання від процвітання свого народу, а особливо своїх нащадків. Благословення далеких нащадків означало для древньої людини її власне благословення. Направду, не завжди легко відрізнити, чи промовцем у Псалмах є окремий поет, чи сам Ізраїль. Я підозрюю, що перед поетом таке питання ніколи не поставало.
Та помилково гадати, що в юдаїзмі було пише сподівання на земні блага. Не це відрізняє юдаїзм від інших релігій, не це робить його особливим серед інших античних вірувань. Які дивні шляхи, якими Бог веде Свій народ. Століття за століттям Бог через удари, які нам можуть видатися немилосердними: поразки, полон, винищення, – втовкмачував євреям, що земне процвітання – непевне, й непевною є навіть майбутня нагорода споглядати Бога. Усяка надія була розвіяна. Урок, поданий у книзі Йова, ілюстрував похмуру реальність. Подібний досвід неодмінно зруйнував би релігію, яка не мала інших цілей, окрім сподівання на мир та достаток, де «кожна людина під власним виноградником та власним фіговим деревом». Ми знаємо, що багато хто відпав від віри. Але найприголомшливішим є те, що релігія вистояла. У власних найліпших представниках вона стала чистішою, міцнішою та глибшою. Завдяки «вимогливій дисципліні» віра все ближче скеровувалася до свого реального центру. І про це ми поговоримо в наступному розділі.
[1] Про це Льюїс теж пише у своїх «Листах до Малькольма», виданих посмертно (1964), наприкінці розділу XIV: «Рабський страх, певна річ, – найнижча форма релігії. Але бог, котрий нізащо не стане причиною навіть рабського страху, бог безпечний, «кишеньковий» бог – це фантазія, яку здоровий глузд швидко спростує. Я не зустрічав людей, котрі б, геть-чисто заперечуючи існування пекла, мали живу та життєдайну віру в рай. Я знаю, є віра і в рай, і в пекло, яка нічого спільного з релігією не має. Така віра в рай та пекло (скоріше, втім, пародії на них) перетворює їх на предмет суто плотських, корисливих, егоїстичних страхів і сподівань. Про глибші рівні, про те, чого може жадати або жахатися лише безсмертний дух, тут взагалі і не йдеться. На щастя, така віра – вельми крихка. Богослови часто вичерпували своє барвослів’я, намагаючись вселити подібний страх. І тут-таки самі ж наївно скаржилися, що ефект від такої проповіді вивітрюється за кілька годин опісля.
Душа, одного разу пробуджена, діткнута, піднесена спрагою Бога, гадаю, неодмінно остерігатиметься Його втратити».