Мабуть, розділ цей (на що й варто сподіватися) для більшості людей потрібний як п’яте колесо до воза. Тим, хто не настільки твердолобий, аби заплутатися в проблемі, яку тут з’ясовуватимемо, цей розділ може навіть видатися кумедним. Я не маю нічого проти їхнього сміху; дрібка гумору не нашкодить, якою б серйозною тема не була. (Знаю з власного досвіду: найкумедніше трапляється в найсерйозніших і найщиріших бесідах).
Коли я вперше почав наближатися до віри в Бога, а також трохи опісля, як віра була мені вже дарована, каменем спотикання для мене була настирлива вимога людей релігійних, що, мовляв, ми мусимо «хвалити» Бога; а ще більше бентежило припущення, що цього вимагає Сам Бог. Ми всі зневажаємо тих, котрі вимагають, аби їх постійно запевняли, що вони чеснотливі, освічені або прекрасні; ми ще більше зневажаємо юрбу людей навколо будь-якого диктатора, мільйонера, знаменитості, котра задовольняє цю вимогу похвали. У моїй голові почало формуватися сміховинне й жахливе водночас уявлення про Бога та християн. Псалми в цьому сенсі були особливо надокучливі: «слава Господу», «славте Господа зі мною», «хвала Йому». (Чому ж вони не просто хвалять, а ще й закликають до цього інших? І не лише людей, а й китів, хуртовину тощо – спонукують чинити те, що вони й без того роблять). Ще гірше ріжуть вухо слова, вкладені автором в уста Божі: «Хто жертву подяки приносить, той шанує Мене» (Пс. 50:23). Це жахливо, бо ж звучить немов: «Більше всього Я жадаю, аби Мені говорили, який Я благий та прекрасний». Гірше всього те, що це мені нагадувало вкрай дурнуваті язичницькі торги, дикуна, котрий приносить жертву своєму ідолові, коли риболовля вдалася і натомість гамселить його, коли не спіймано нічого. Псалмопівець наче говорить: «Тобі подобається хвала? Гаразд, зроби мені те і се, тоді я тебе й прославлятиму». Так у псалмі 54-му поет розпочинає словами «спаси мене» (Пс. 54:1), а вже у 8-му вірші сердечно запевняє: «В добровільному дарі я жертву Тобі принесу, ім’я Твоє, Господи, славити буду, що добре воно». Раз у раз поет просить про спасіння від смерті на тій підставі, що примари в шеолі вже не зможуть вознести Йому, Богові, хвалу (Пс. 30:10; Пс. 88:10, Пс. 119:175). Здається, і сама кількість враховується: «Сім раз денно я славлю Тебе» (Пс. 119:164). Мене це допікало до живих печінок. Хоч-не-хоч починає спадати на гадку те, про що й думати несила. Вдячність Богові, благоговіння перед Ним, послух я ще сяк-так міг утямити, але аж ніяк не цей безугавний панегірик. Не розмотує клубка й сучасний автор, котрий пише, що Бог має на це «право».
Я й досі вважаю, що слово «право» тут вжито невдало, однак я тепер, здається, розумію, що автор мав на увазі. Мабуть, простіше буде почати з неживих предметів, які не претендують на жодні «права». Що маємо на увазі, коли кажемо, що картина – «захоплююча»? Ми, певна річ, не хочемо сказати, що нею просто захоплюються (хоч і це не виключено), адже сякими-такими роботами захоплюються тисячі, хороша ж робота може пройти непоміченою. Ані «заслуговує» захоплення, наче кандидат, котрий отримує високу оцінку від експертів, де залишитися без нагороди – це зазнати кривди. Картина радше «заслуговує» захоплення чи його «вимагає» в тому сенсі, що захоплення – це правильна, адекватна й властива реакція на неї. Коли захоплюємося, то нічого не втрачаємо, якщо ж не захоплюємося, то ми, либонь, – невігласи, бездушні, останні невдахи і таки щось проґавлюємо. Отож багато речей як у Природі, так і в Мистецтві, так би мовити, «заслуговують» або ж «вимагають» захоплення. Саме з такого боку я вважаю за краще підійти до ідеї, що Бог «вимагає» хвали (хоч декому цей підхід може видатися грубим). Захоплюватися Богом (чи, якщо хочете, поціновувати Його) – означає прокинутися та увійти в реальний світ; не поціновувати ж – це втратити найпрекрасніший досвід, а врешті-решт – утратити все. Неповноцінне й убоге життя тих, кому на «вухо наступив ведмідь», хто ніколи не був закоханий, ніколи не знав справжньої дружби, ніколи не цікавився хорошими книгами, ніколи не радів ранковому леготу на щоці, хто ніколи (як і я сам) не захоплювався футболом – то лише слабкий образ подібної втрати.
Та, звісно, це ще не все. Бог не просто достойний похвали як усеблагий та невимовно красивий. Він велить хвалити Його як законодавець. Юдеї мали жертвоприношення. Ми ж зобов’язані ходити до церкви. Та це для мене складало труднощі лише тому, що я тоді ще не розумів нічого з того, що намагався сказати раніше в розділі 5-му. Я не розумів, що саме в часі поклоніння Бог звіщає Свою присутність людям. І це, направду, не єдиний спосіб. Однак для багатьох людей у багатьох випадках «непорочна краса Господня» відкривається здебільшого або ж виключно лише тоді, коли вони поклоняються Йому в спільноті. Навіть в юдаїзмі суть жертви була не в тому, що люди приносили биків і козлів Богові, але в тому, що через це жертвоприношення Бог давав Себе Самого людям; у центральному акті нашого культу, звісно, це видно значно виразніше. Явно, навіть фізично, Бог Себе дає, ми натомість Його приймаємо. Жалюгідну думку про те, що Бог у будь-який спосіб потребує або жадає нашого поклоніння, наче пуста жінка, котра прагне компліментів, або пихатий автор, котрий представляє свої нові книги людям, які ніколи не зустрічалися з ним або не чули про нього, заперечують слова: «Якби був Я голодний, тобі б не сказав, бо Моя вся вселенна й усе, що на ній!» (Пс. 50:12). Навіть якщо б існувало подібне безглузде Божество, то навряд чи прийшло б до нас, найнижчих зі словесних істот, аби вгамувати свій апетит. Я не прагну, аби мій собака схвалював мої книги. Ба більше, є навіть і люди, чия завзято схвальна критика не надто мене потішає. Однак найочевиднішої речі в похвалі – чи то Бога, чи чого-небудь іншого – я так і не помітив.
Я міркував про похвалу в категоріях компліменту, схвалення чи вшанування. Я ніколи не зауважував, що всіляка насолода мимоволі переростає в похвалу, якщо тільки сором’язливість або ж делікатність її не погамують. Світ переповнений похвалою: шанувальник вихваляє свою «володарку», читач – свого улюбленого поета, мандрівник вихваляє сільські краєвиди, гравці ж хвалять свою улюблену гру; хвалять погоду, вина, страви, акторів, автомобілі, коней, коледжі, країни, історичних постатей, дітей, квіти, гори, рідкісні марки, рідкісних жуків, а іноді навіть політиків або вчених. Я й не помічав, що найсмиренніші і водночас найбільш урівноважені та видатні уми хвалять найбільше, при цьому ж диваки, безталанники та недоброзичливці хвалять найменше. Хороший критик знайде, що похвалити і в недосконалому творі; поганий же постійно звужує список книг, які «вартує прочитати». Здорова та добродушна людина здатна похвалити й вельми скромну трапезу, навіть якщо виросла серед розкошів і добре знається на хороших стравах, хоровитий же на шлунок чи сноб добачить у всякій страві недолік. Похвала – це «лакмусовий папірець» внутрішнього здоров’я (якщо тільки не стоять на заваді нестерпні несприятливі обставини). Хоч ця похвала може (через невміння) бути і неотесаною, і кумедною, а все ж вказує на душевне здоров’я. Багато хвалебних любовних од такі ж кепські, як і наші погані гімни, антологія ж любовної поезії, що видається регулярно для широкого загалу, ймовірно, буде таким же болісним випробуванням для хорошого літератора, як і Древні та сучасні гімни[1].
Я також не зауважував, що люди не лише хвалять спонтанно все те, що цінують, а настільки ж спонтанно закликають нас приєднатися до них: «Хіба вона не прекрасна? Хіба це не було славно? Ви не гадаєте, що це щось величне?». Псалмопівці, закликаючи інших прославляти Бога, чинять те ж саме, що й людина, котра говорить про предмет свого захоплення. Загалом усі мої труднощі щодо прослави Бога залежали від мого безглуздого заперечення того, що стосується Найціннішого, того, що нам робити приємно, що ми насправді не можемо не робити, всього, що ми цінуємо.
Гадаю, нам приємно хвалити те, що нам подобається, адже похвала не просто виражає, а й доповнює задоволення, звершує його. Не задля годиться закохані без угаву вихваляють красу одне одного, – їхня радість неповна, допоки не висловлена.
Прикро відкрити для себе нового автора і не могти нікому розповісти про те, наскільки він хороший; прикро опинитися раптом з-за повороту понад гірською долиною, неждано-негадано величною, а опісля не зронити ні слова, бо ж ваших супутників вона хвилює не більше, ніж бляшанка в канаві; прикро почути дотепний жарт і не знайти нікого, з ким би поділитися, бо найліпший слухач помер рік тому. Інстинкт виживання ще й досі сильніший від того, що в нас невинне та гарне. Легко, маючи владу, заглушити труби, втишити танці, понівечити статуї та забути сказання; однак нелегко вбити дикуна, жадібну, лякливу істоту, що понині раболіпствує або шаліє в душі, – створіння, якому Бог може сказати: «Ти думав, що Я такий самий, як ти» (Пс. 50:21).
Однак усе це, як я вже зазначав, осяє лиш декого з моїх читачів. Іншим же такий каламбур[2] видасться настільки обхідною мандрівкою, аби врешті прийти до очевидного, що може й розсмішити.
[1] Гімни Древні та Сучасні (Hymns Ancient and Modem) – це збірка гімнів, яка набула широкого використання в Англіканській Церкві завдяки Оксфордському рухові (XIX ст.). За весь період свого існування збірка перетворилася на велику сім’ю гімналів. Гімни Древні і Сучасні досі залишаються взірцем для сучасного гімну в Англіканській Церкві.
[2] Тут К. С. Льюїс використовує замість «каламбур» вислів «комедія помилок». Вислів походить від назви однойменної гумористичної п’єси Вільяма Шекспіра про двох близнюків. П’єса переповнена незрозумілими і забавними ситуаціями, бо персонажі п’єси плутають близнюків одне з одним. Фраза «комедія помилок» часто використовується для опису ситуації, яка настільки переповнена помилками і труднощами, що видається кумедною.