Та вдармо лихом об землю, гайда про щось веселіше! Ху-у, нарешті! Тут нічого не вдієш, у цій книзі направду стільки такого, що пересічна людина назвала б моралізаторством. Нарешті можемо побесідувати про щось ліпше. Якщо нам здається, що слово «веселий» сюди не вписується, то це лише вказує на нашу крайню нужду в чомусь такому, що Псалтир може дати нам, либонь, краще, ніж будь-яка інша книга у світі.
Давид, як усім нам відомо, танцював перед Ковчегом. Він танцював настільки невимушено, що одна з його дружин (мабуть, сучасніша, та попри це, не ліпша від Давида) думала, що він виставляє себе на кпини. Давид же не переймався тим, чи здається комусь посміховиськом, чи ні. Він радів у Господі. Це слугує нам нагадуванням, що від своїх витоків юдаїзм, будучи культом істинного й вічного Бога, заразом був і античною релігією. Це ж означає, що юдаїзм зовні нагадував швидше язичництво, ніж ті побожні пісеньки, усе те «навшпинькоходіння» і «пошепкиговоріння», з якими сучасник пов’язує слово «релігія». Хай там як, це, звісно, створює бар’єр між нами та ними. Античні ритуали нам би не сподобалися. Язичницькі храми скрізь, від вишуканого Партенону в Атенах до Єрусалимського храму, були священними скотобійними. (Навіть євреї, скидається на те, самі ж і відмовилися до цього повертатися. Вони ані Храму не відбудували, ані жертвоприношень не відродили). Але це палиця з двома кінцями. Якщо храми й пахнули кров’ю, то вони також і пахли печеним м’ясом, духмяніли святом і домашнім затишком.
Коли я ще хлопцем читав Біблію, то уявляв собі, що Єрусалимський храм співвідносився з місцевими синагогами, як велика катедра з парафіяльними церквами в християнській країні. Насправді ж, це не так. Те, що відбувалося в синагозі, нітрохи не нагадувало те, що відбувалося в Храмі. Синагоги були домами зібрання, де читали Закон, де звернення-проповідь могли доручити визначному гостеві (як це в Луки 4:20, чи Діях апостолів 13:15). Храм же був місцем жертвоприношення, місцем, де звершувалося найголовніше поклоніння Ягве. Кожна парафіяльна церква – нащадок обидвох. Своїми проповідями та повчаннями вона вказує на своє походження від синагоги. З іншого боку кожна церква нагадує Храм, оскільки в ній правиться Євхаристія і звершуються інші святі Тайни. Це місце, де поклоніння Божеству можна звершити вповні. Юдаїзм без Храму був покалічений, позбавлений свого найголовнішого дійства. Натомість, будь-яка церква, хлів, шпиталь чи поле може стати християнським храмом.
Найважливішим у Псалмах є те, що вони висловлюють такий же захват у Бозі, який висловив Давид танцюючи. Я не стверджую, що він був настільки ж чистим і глибоким, як любов до Бога, яку осягнули найбільші християнські святі та містики. Але порівнюю його не з ними, але з тим пересічним сумлінним «до-церкви-ходінням» і кропітким «вичитуванням молитов», якими більшість із нас, дякуючи Богові, не завжди, але все-таки часто, обмежуються. На такому тлі старозавітній захват – щось приголомшливо сильне, могутнє і спонтанне; на що дивимося з білою заздрістю та чим сподіваємося заразитись» при читанні.
Через наведені мною вище причини цей захват значною мірою зосереджений на Храмові. Щирі поети не вбачали, по суті, різниці між любов’ю до Бога, яку б ми радше назвали духовною (як би це небезпечно не було), та своєю святковою радістю в Храмі. Ми мусимо це зрозуміти правильно. Євреї не були, подібно до греків, схильним до аналізу та логіки народом; направду, окрім греків, жоден античний народ не був схильний до цього. На відміну від нас, євреї були неспроможні розрізнити тих, що насправді вшановують Бога в церкві, і тих, що насолоджуються «красою відправи»: музикою, антикваріатами чи просто сентиментами. Ми наблизились би впритул до світосприймання євреїв, якби собі уявили сучасного побожного землероба в храмі на Різдво чи на День подяки. Я маю на увазі, звісно, того, хто дійсно вірує, хто регулярно причащається; не того, хто відвідує храм лише по великих святах, – він бо нагадує (не в найгіршому, але в найкращому сенсі цього слова) язичника, котрий практикує свою поганську побожність, поклоняючись Невідомому – чи то пак Забутому – під час найбільших щорічних свят. Землероб, котрого я змальовую, – справжній християнин. Та було б помилкою вимагати, аби він розділив елемент суто релігійних почуттів від решти: від насолоди єднання в спільноті, насолоди від церковних гімнів (а також від многолюддя), від спогадів подібних дійств у дитинстві, від нетерплячого очікування трапези після відправи в церкві на Різдво чи День подяки. Усе це в його свідомості – одне ціле. Усе це, ба навіть ще дужче, відчувала антична людина, а особливо єврей. Адже євреї були землеробами, тісно пов’язаними із землею. Вони нічого не відали ані про музику, святкування чи землеробство, як явища, відокремлені від релігії, ані про релігію, відокремлену від них. Це, безперечно, робило їх вразливими на ті духовні небезпеки, яких можуть уникнути сучасники, але це також давало їм переваги, яких нам бракує.
Коли псалмопівці говорять про бачення Господа, то здебільшого мають на увазі якесь дійство в храмі. Ми б гірко помилилися, кажучи: «Вони просто бачили відправу». Ліпше було б сказати: «Якщо б ми там були, то побачили б там лише відправу». Ось у псалмі 68-му: «Походи Твої, Боже, бачено, походи Бога мого у святині мого Царя: Попереду йшли співаки, потому грачі, посеред дівчат, що бряжчали на бубнах» (Пс. 68:25-26). Поет неначе говорить: «Ось Він гряде!». Якби я був там присутній, то побачив би музик і дівчат, що грають на бубнах; а ще окрім цього я б (як ми це називаємо) «відчув» (або ж ні) присутність Бога. Древня людина такого розділення не відала. Якщо сучасник бажає «пробувати в Господньому домі по всі дні свого життя, щоб я міг оглядати Господню приємність» (Пс. 27:4), то це означає, що він сподівається отримати постійне духовне бачення і чуттєву любов до Бога через посередництво святих Тайн і за допомогою служителів. Однак і Тайни, і служителі сприймаються, як щось відмінне, окремішнє. Від них не очікується гарантованого результату. Але я підозрюю, що псалмопівець не вбачає жодної відмінності між «баченням краси Господньої» та власним актом поклоніння.
Коли розум стає здібнішим до абстрагування та аналізу, ця старовинна єдність розпадається. Лише після того, як відбудеться розділення між обрядом і баченням Бога, з’являється небезпека, що обряд стане замінником Бога або ж Його суперником. Але таке може статися лише тоді, коли обряд розглядатиметься відокремлено; обряд почне жити сам по собі, власним бунтівним і злоякісним життям. У дитинстві є період, коли неможливо відділити релігію від просто святкового настрою Різдва чи Пасхи. Я маю на увазі одного дуже маленького і дуже побожного хлопчика, який бурмотів сам до себе на Пасху вранці віршика (його він склав сам), який починався так: «Писанки, крашанки – Христос воскрес». Як на мене, це, як на його вік, – і дивовижний віршик, і дивовижна побожність. Та, звісно, незабаром прийде час, коли така дитина більше не зможе настільки легко й спонтанно втішатися цією єдністю. Він стане здатним розрізняти духовне від обрядового й святкового аспекту Пасхи; писанки, крашанки більше не будуть для нього священними. Усвідомивши одного разу цю різницю, він мусітиме поставити одне з двох на перше місце. Якщо надасть перевагу духовному, то все ще смакуватиме щось Пасхальне в писанках; якщо ж надасть пальму першості яйцям, то вони незабаром стануть просто звичайною їжею. Вони здобули самостійне, а отже, невдовзі здобудуть і згубне, життя. Чи то в певному періоді юдаїзму, чи ще в досвіді окремих євреїв, грубо кажучи, трапилося щось подібне. Єдність розпалася. Жертовний обряд почали відрізняти від зустрічі з Богом. Та це, на жаль, не означає, що обряди були скасовані чи стали менш важливими. Вони могли в різний згубний спосіб стати навіть більш важливими, аніж до цього. Обряди можуть розцінюватися як один із видів торгівельної угоди із зажерливим Богом, Котрий дійсно чи то жадає, чи то потребує величезної кількості туш, і чию прихильність не можна гарантувати за будь-яких інших умов. Ще гірше, якщо обряди розглядаються, як єдина річ, якої Він жадає: головне – сповни обряд, а заповідані Богом милосердя, «суд» і правду – можеш відкласти в сторону. Безпосередньо первосвященикам вся система здавалася, либонь, важливою, оскільки це просто і їхнє ремесло, і їхній хліб; увесь їхній педантизм, вся їхня помпа та економічне становище пов’язані з цією системою обрядів. Вони розвиватимуть власне мистецтво все більше й більше. Звісно, противагу цьому погляду на жертвоприношення можемо знайти в самому юдаїзмі. Пророки безнастанно викривають його. Навіть у Псалтирі – великою мірою, збірнику храмових пісень – теж є подібне викриття. Як-от у псалмі 50-му, де Бог говорить, що все храмове служіння саме в собі – аж ніяк не є справжньою метою, і особливо висміює воістину язичницьке уявлення, що Він дійсно потребує, аби Його нагодували печеним м’ясом. «Якби був Я голодний, тобі б не сказав» (Пс. 50:12). Я іноді собі уявляв, як Він міг би подібно запитати деяких із сучасних кліриків: «Якби Я хотів музики, якби Я провадив дослідження найменш відомих нюансів історії латинського обряду, то направду гадаєш, що ти б став джерелом, на яке б Я посилався?»
Ця можливість деградації жертвоприношень та її викриття, утім, настільки добре відомі, що нема потреби зараз на цьому наголошувати. Я б хотів наголосити на тому, чого ми (чи, принаймні, я) потребуємо більше: на радості та втісі в Богові, на яку натрапляємо в Псалтирі більшою чи меншою мірою, у ту чи іншу мить, і які пов’язані з Храмом. Він – живе осердя юдаїзму. Тодішні поети мали менше, ніж ми, підстав для того, аби любити Бога. Вони не знали, що Він їм пропонує вічну радістю, Він ще не помер, аби її для них відвоювати. Проте вони висловлювали палке жадання Бога, жадання просто Його присутності, яке буває лише в найліпших християн або просто в християн в їх найліпші миті. Вони прагнуть жити по всі дні життя свого в Храмі, аби могти безнастанно бачити «Господню приємність» (Пс. 27:4). Прагнення вирушити до Єрусалиму і «явитися перед лицем Божим» нагадує фізичну спрагу: «Як лине той олень до водних потоків, так лине до Тебе, о Боже, душа моя» (Пс. 42:2). «Із Сіону, корони краси, Бог явився в промінні!» (Пс. 50:2). Ц пошуках Бога їхня душа висихає, неначе край безводний (Пс. 63:2). Вони жадають насититись «добром дому Твого» (Пс. 65:5). Лише там можна знайти полегшення, наче пташка в гніздечку (Пс. 84:4). «Ліпший бо день на подвір’ях Твоїх, аніж тисяча в іншому місці» (Пс. 84:11). Я б радше назвав це – попри те, що цей вислів міг би комусь здатися грубим – «голодуванням за Богом», аніж «любов’ю до Бога». «Любов до Бога» надто легко навіює слово «духовний» у всіх його негативних і обмежуючих значеннях, яке воно, на жаль, набуло. Ці древні поети не скидаються на тих, котрі вважали себе гідними й побожними, через те, що переживають подібні відчуття, ані, з іншого боку, привілейованими за даровану благодать їх переживати. У них з цього приводу було менше самовдоволеності, аніж у найгірших з нас, і менше скромності (я б навіть сказав – менше здивування), аніж у найкращих із нас. Це почуття було радісним і спонтанним, як природна, навіть фізична, потреба. Вони радіють і веселяться (Пс. 9:3). Вони прославляють Бога на гуслах (Пс. 43:4). «Збудися ж ти, хвало моя, пробудися ж ти, арфо та цитро» (Пс. 57:9). «Заспівайте пісню, і заграйте на бубні, на цитрі приємній із гуслами» (Пс. 81:3). Просто музики недостатньо. Їм потрібно шуму. Нехай всі, навіть найвіддаленіші народи, плещуть у долоні (Пс. 47:1). Хай хвалять Його не лише на дзвінких, а й гучних, цимбалах, і танцюють (Пс. 150:5). Нехай навіть віддалені острови (для євреїв, які не мали моряків, всі острови були віддаленими) розділять радість (Пс. 97:1). Я не кажу, що ця втіха або, скоріше навіть, цей галас, може чи мав би відродитися. Дещо із цього не може відродитися не тому, що померло, але тому, що залишається з нами. Було б необґрунтовано претендувати на те, що англікани – яскравий приклад цього. Римо-католики, православні і Армія Спасіння[1], гадаю, зберегли більше це, аніж ми, англікани. Ми, хоч і вміємо іще радіти, надто піклуємося про добрий смак. Навіть якщо ще можемо радіти. Інша ж причина сягає значно глибше. Усі християни знають дещо, євреям невідоме: «ціну спасіння власних душ». Наше життя як християн починається із хрещення в смерть, а початком і осердям наших найрадісніших свят є ламане Тіло і пролита Кров. Ось де трагічна глибина в нашому богослужінні, якої юдаїзму не вистачає. Наша радість має бути такою, щоб могти співіснувати із з цим трагізмом: для нас же вони – духовна поліфонія, що творить просту мелодію. Та це анітрохи не погашає моєї заборгованості, в якій я себе одного разу відчув щодо найрадісніших Псалмів. Попри те, що в цих псалмах є елементи, які б ми зараз заледве чи назвали взагалі релігійними, та, попри відсутність елементів, які дехто міг би розглядати суттєвими в релігії, я в них прогледжую сповна богоцентричний досвід, де не просять більш нагально дарів Бога за Саму Його присутність, дарування Його Самого, досвід до найвищої міри радісний і непомильно справжній. Те, що я бачу, так би мовити, в обличчях цих древніх поетів, говорить мені більше про Бога, Котрому і ми, і вони, поклоняємося.
Ця питомо єврейська радість чи смак протікає й іншими руслами. Та про це мова піде в наступному розділі.
[1] «Армія Спасіння» (англ. Salvation Army; до 1878 – «Християнська місія») – частка Євангельської християнської Церкви, заснована в 1865 році Методистким проповідником Вільямом Бутом та його дружиною Кетрін у Лондоні. Була створена для спасіння Євангелієм та соціальної допомоги нужденних у Лондоні. Пізніше поширила свою діяльність у США, Німеччині, Канаді та інших країнах. В Україні Армія Спасіння почала свою діяльність в 1916 році, але була зачинена радянською владою в 1925. Повернулась Армія Спасіння в Східну Європу лише в 1991 році, а в Україну – в 1993 р., після здобуття незалежності.