У Расіновій трагедії «Аталія»[1] хор єврейських дівчат співає оду про те, як Бог уперше давав Закон на горі Сінай, яка має примітний приспів «о charmante lоі» (Акт 1, ява IV). Звісно, це не перекладеш «о привабливий (“charming”) Закон». «Charming» в англійській – прохолодне і навіть зверхньо-поблажливе; ми застосовуємо його щодо милої хатини чи щодо книги, яка трохи не «дотягує» до видатної, або ж – до жінки, яка не «дотягує» до гарної. Як можна перекласти “charming”! Я не знаю. «Чарівний»? «Чудовий»? «Гарний»? Жодне зі слів не годиться. Ось у чому, хай там як, Расін (і великий поет, і занурений у Святе Письмо) найбільше з усіх сучасних відомих мені письменників наблизився до вельми характерного для Псалмів почуття. І це почуття спершу мене вкрай бентежило. «Дорожчі вони понад золото і понад безліч щирого золота, і солодші за мед і за сік щільниковий» (Пс. 19:11). Можна було б зрозуміти, коли б ішлося про Божі цілості, Боже Одкровення, Його риси. Але тут їм поет говорить про Божий закон, Його накази; про Його «установи», як вдало переклав д-р Моффатт у вірші 9-му (під «судами» тут явно маються на увазі судові вироки).
До золота й меду прирівняно «накази» Господні (у латинській версії «накази»), «серце вони звеселяють» (Пс. 19:9). Увесь псалом – про Закон, не про суд у тому сенсі, в якому було про нього пописано в першому розділі.
Спочатку це було для мене незбагненним. Я розумію, що накази «не вкради, не чини перелюбу» можна і треба шанувати, намагатися їм підпорядковуватися, погоджуватися із ними у власному серці. Але важко збагнути, як би то вони могли бути, так би мовити, приємними, як би то могли звеселяти? Це важко завше, а подвійно коли ще й послухові протиставляється якесь сильне і, мабуть, саме в собі невинне бажання. Хіба чоловік, зв’язаний попереднім невдалим шлюбом з божевільною чи злочинницею, котрий упадає за іншою жінкою, яку вірно кохає, або ж хіба голодний безхатченко без копійки за душею в крамниці, що духмяніє запахом свіжоспеченого хліба, завареної кави чи свіжої полуниці, можуть назвати заборону чи то перелюбу, чи то крадіжки «солодкими як мед»? Вони можуть виконувати, можуть шанувати ці закони. Але вдаліше було б, певна річ, порівняти їх із кліщами стоматолога чи лінією фронту, аніж із чимось потішним і солодким.
Чудовий християнин і видатний учений, котрому я поставив це запитання, сказав, що, на його думку, поети мали на увазі задоволення, яке відчуває людина, котра сповнила закон, а в інших випадках ідеться про «насолоду чистої совісті». Поети, на його погляд, мали на увазі щось вельми схоже на те, що писав Вордсворт[2]: «невже існує щось прекрасніше за усмішку на обличчі боржника, коли він сплатив свій борг?». Було б нерозважливо з мого боку не погодитися з такою людиною, до того ж у такій думці – чимало правди. Заковика ж у тому, що псалмопівці ніколи, як на мене, цього не мали на увазі. У першому псалмі сказано, що блажен муж, у котрого «в Законі Господнім його насолода, і про Закон Його вдень та вночі він роздумує» (Пс. 1:2). «Роздумувати» над законом тут явно не означає сповняти його (хоча, без сумніву, блажен муж також його і виконує), але вивчати, як переклав д-р Моффатт, «міркувати над ним». Звісно, під Законом тут мається на увазі не лише Десять Заповідей, але увесь звід законодавства (релігійного, морального, цивільного, кримінального і навіть конституційного), вміщений у книгах Левіта, Чисел і Второзаконня. Той, хто «міркує над законом», виконує веління Ісуса Навина: «Нехай книга цього Закону не відійде від твоїх уст, але будеш роздумувати про неї вдень та вночі» (І.Н. 1:8). Це означає, до речі, що Закон вивчали, він був, так би мовити, «темою», на яку можна було писати коментарі, читати лекції та складати іспити. І це все робилося. Та частина (з релігійної точки зору, найменш важлива), яку древній єврей мав на увазі, коли говорив, що «має замилування в Законі», дуже схожа до того, що хтось із нас міг би назвати «любов’ю» до історії, фізики чи археології. По-перше, це може означати цілком безневинну, хоча, звісно, просто природну втіху в одному з найулюбленіших предметів. По-друге, може означати насолоду чванливості та гордощів через своє студіювання і, як наслідок, презирство щодо простолюду, котрий цього не поділяє. А по-третє, може навіть означати фальшиве захоплення вивченням Закону, яке гарантує власне утримання та статус у суспільстві.
Небезпека другого варіанту явно зростає вдесятеро, коли саме «вивчання» апріорі вважається священним. У такому випадку, до небезпеки звичайного педантизму та зазнайства додається ще й небезпека духовної гордості. Іноді (хоч і не завжди) я задоволений, що я – не надто великий богослов, адже такому дуже легко зарахувати себе і до добрих християн. Спокуси, на які наражається великий філолог чи хімік, у порівнянні з цим – іграшки. Коли «тема» священна, горді й розумні люди можуть дійти висновку, що простолюд, котрий в цій «темі» нічого не тямить, не просто поступається їм своїми здібностями, але і є нижчим у Божих очах, як говорили первосвященики: «Та проклятий народ, що не знає Закону!» (Ів. 7:49). Гордість зростає, все більше й більше ускладнюється вчення, яке надає подібні привілеї, список заборонених речей стає довшим, так що прожити день без гріха – все одно, що бездоганно станцювати степ-денс[3]. Це жахливе хитросплетіння плекає самовдоволення одних, натомість же – вселяє нав’язливий страх в інших. Тим часом «найголовніше в Законі» – безпосередньо праведність – відходить на другий план, на перший же виходить другорядне: законники проціджують комара, при цьому ковтаючи верблюда.
Отже, Закон, подібно до жертвоприношень, може почати жити автономним, злоякісним життям і працювати проти тих речей, задля яких взагалі існує. Як писав Чарльз Вільямс[4]: «Автономні засоби – смертоносні». Такий жахливий статус Закону (хоч і не лише він) сприяв тому, що св. Павло писатиме про радісне значення Христа в ролі визволителя від Закону. Проти цього жахливого статусу Закону, який є і гріхом, і карою книжників та фарисеїв водночас, наш Господь висловлювався найгостріше. Однак, не на цьому хочу тут наголосити. Та й зараз немає в цьому необхідності. Я б радше знову звернувся до тієї чесноти, яка виродилася в цю ваду. Як усім відомо, 119-ий псалом – найдовший із цілої збірки – спеціально присвячений Законові. І, мабуть, кожен зауважував, що з літературної точки зору та з огляду на майстерність – це найбільш упорядкований і довершений з усіх псалом. Майстерність полягає в тому, що автор дібрав низку таких слів, які саме в поемі так чи інакше є синонімами (слово, устав, закон, заповіді), майстерність також – в їх поперемінному звучанні крізь кожен восьмивірш, який відповідає одній із букв алфавіту. Це, мабуть, милувало вухо древніх приблизно так, як милує вухо сучасника італійський розмір, званий секстиною[5], де замість рими маємо ті самі закінчення, повторювані в різному порядку в кожній строфі. Інакше кажучи, ця поема не є та й не претендує бути спонтанним сплеском почуттів серця, як, наприклад, це бачимо в псалмі 19-му. Псалом 119-ий – це візерунок, щось створене подібно до вишиванки: петелька за петелькою, протягом довгих тихих годин, задля любові до предмету і завдяки захопленню неквапною, дисциплінованою тонкою роботою. Зараз це мені здається дуже важливим, адже вводить нас у думку та настрій поета. Ураз можемо здогадатися, що він відчуває до Закону щось подібне, що й до поезії, – і те, й інше вимагає слідувати з точністю та благоговінням хитромудрому плетиву. Фарисейське світосприйняття, правдоподібно, могло б пізніше вирости з такої постави, але яка сама по собі, навіть якщо вона й не стосується релігії, є досить безневинною. Кому не до вподоби подібні речі, ця постава нагадує, хоча це не обов’язково є так, формалізм чи педантизм (чи навіть невротичну тривожність). Це може бути замилування Порядком, насолода в тому, аби зробити усе «точнісінько так», як у танці менует. Звісно, поет розуміє: йдеться про щось незрівнянно серйозніше, ніж просто менует. Він також усвідомлює, що йому заледве чи вдається досягти досконалості у своїй дисципліні: «Коли б же дороги мої були певні, щоб держатись Твоїх постанов» (Пс. 119:5). Наразі дороги не такі певні, і зробити їх такими він не в силі. Та ці зусилля діяти, отже, не походять від рабського страху. Порядок божественного розуму, втілений у божественному Законі, – прекрасний. Що ж чинити людині, як не відтворювати його (наскільки це можливо) в щоденному житті? Утіха псалмопівця – у цих установах (Пс. 119:16), вивчати їх – це немов віднаходити скарби (Пс. 119:14): вони – зворушують його, як музика, вони стали для нього піснями (Пс. 119:54), вони солодші меду (Пс. 119:103), вони ліпші від золота і срібла (Пс. 119:72). «Відкрий мої очі, і хай чуда Закону Твого я побачу!» (Пс. 119:18). Це – не педантизм, ані навіть не скрупулянство; так говорить людина, захоплена етичною красою. Якщо ми зовсім не можемо поділяти його досвіду, то гірше для нас, а не для нього. Гадаю, китаєць-християнин, чия традиційна культура є «дітоводитилем до Христа», оцінив би цей псалом вище, ніж більшість із нас. Адже древній принцип китайської культури полягає в тому, що життя передусім має бути упорядкованим, і цей порядок має відтворювати порядок Божественний.
Та це ще не все. Поет тричі твердить, що Закон – «істинний» або ж є «істиною» (вірші 86, 138, 142). Те саме знаходимо в псалмі 111-му: «всі заповіді його – істинні» (Пс. 111:7). (Це слово, наскільки я розумію, також можна перекласти як «вірний», «ґрунтовний»; у єврейському розумінні «істина» – це «те, що тримає воду», не прогинаєтся, не зазнає краху). Згідно з сучасною логікою, Закон – це наказ, а називати наказ «істинним» – абсурд. Твердження «двері – зачинені» може бути правдивим чи помилковим, а твердження «зачини двері!» – не може. Та, гадаю, усі ми чудово розуміємо, що мали на увазі псалмопівці. Вони хотіли сказати, що в Законі можна знайти «справжні», «правильні» або ж тривкі, добре обґрунтовані вказівки для життя. Закон відповідає на питання: «Чим додержить юнак у чистоті свою стежку?» (Пс. 119:9). Закон – наче світильник, орієнтир. Було багато життєвих орієнтирів-суперників, що походили з кола язичницьких культур. Коли поети звуть настанови чи «устави» Ягве «істинними», то цим запевняють, що саме вони, а не будь-які інші, – «справжні», «дійсні» і єдині незаперечні, що саме вони базуються на справжній природі речей і справжній природі Бога.
Така впевненість – правильна позиція в контексті дискусії, яка розгорілася значно пізніше між християнами. У XVIII ст. були жахливі богослови, котрі вважали, що Бог велить щось не тому, що воно є правильним, але щось є правильне, тому що це – повеління Бога. Аби прояснити питання докладніше, один із них навіть сказав, що, хоча Бог вже повелів нам любити Його та одне одного, Він точнісінько так само міг би повеліти нам ненавидіти Його та інших, і тоді ненависть була б правильною. А значить, Він просто кинув жереб. З цієї точки зору, Бог – свавільний тиран. Було б ліпше і благочестивіше не вірити в жодного Бога і не визнавати жодної етики, аніж визнавати подібні етику та богослов’я. Певна річ, юдеї не дискутували про це в абстрактних і філософських поняттях. Та враз і цілковито вони обрали правильну точку зору, знаючи більше, аніж самі про це відали. Вони знають, що сам Бог є «правильним» (не лише підпорядкування Йому) і заповіді «справедливі», бо Господь «кохає правду» (Пс. 11:7). Він радіє тим, що є добре, бо Він – добрий. Звідси Його закон має «емет», правду, притаманну йому дійсність, обґрунтовану реальність.
Його закон вкорінений у Його власній природі, а тому такий же незмінний, як і створена Ним природа. Та самі псалмопівці це можуть сказати найкраще: «Твоя справедливість немов гори Божі, Твої суди – безодня велика» (Пс. 36:7). Їхня радість у Законі – це радість людини, котра намацала дно; ця радість нагадує радість мандрівника, котрий відчуває твердий шлях під ногами після оманливого скорочення дороги через грузькі болотисті поля.
Та існували інші шляхи, яким бракувало «правди». Євреї сусідили з близькими до себе самих (як за родом, так і за розселенням) язичниками, чия релігія не відзначалася ані красою, ані мудрістю, які можемо знайти в греків. Це тло зробило «красу» чи «солодкість» Закону більш очевидною ще й тому, що це довколишнє язичництво було постійною спокусою для юдеїв і могло б бути деякими своїми рисами не схожим на їхню власну релігію. Була спокуса повернутися до тих страшних обрядів у часи жахіть. Наприклад, у часи ассирійської навали. Ми, котрі не так давно чекали з дня на день на вторгнення ворога, котрий, подібно до ассирійців, був досвідченим і постійним у систематичних звірствах, знаємо, як євреї тоді почувалися. Вони мали спокусу, позаяк Бог здавався глухим, поклонитися цим страхітливим божкам, котрі вимагали набагато більше, а тому, мабуть, мали б і більше дати навзамін. Та коли євреї за кращих часів, або ж кращі з євреїв навіть у такі часи, дивилися на це поклоніння, коли думали про священну проституцію, священну содомію і спалення немовлят у вогні для Молоха, то їх власний Закон сяяв сліпуче. Солодший від меду! Якщо ж ця метафора вам не підходить, бо ви не такий ласун, як древня людина (почасти це пояснюється подостатком цукру), то порівняємо Закон з джерельною водою, з ковтком свіжого повітря після задухи підземелля, з пробудженням після нічного кошмару. Та все ж найкращий образ – у псалмі 19-му.
Я вважаю цей псалом найвеличнішою поемою в Псалтирі та однією з найвеличніших поезій у світі. Більшість читачів, мабуть, пам’ятає його структуру: шість віршів про природу, п’ять – про Закон, чотири – про особисту молитву. Подані в псалмі слова не вказують на логічний зв’язок між першою та другою частиною. Отже, його технічні прийоми нагадують наймодернішу поезію. Сучасний поет «перестрибував» би з подібною уривчастістю від однієї теми до іншої, даючи можливість нам самим з’ясувати логічний зв’язок. Однак сучасний поет робить це зумисне. Хоч він і не виражає це в поезії, мабуть, має цілком ясний та усвідомлений логічний зв’язок у власній голові, який міг би, якби забажав, висловити в логічній прозі. Та сумніваюся, що в древнього поета було щось подібне до цього. Я гадаю, він без зусиль та обдумування відчував настільки тісний зв’язок, який, згідно з його уявленням, направду межував з ототожненням між першою та другою темою, що «перестрибував» він від однієї теми до іншої, не усвідомлюючи жодного переходу. Спершу він подумав про небо, як день за днем його блиск являє сяйво свого Творця. А потім – про сонце, про весільну радість його сходу, про неймовірну швидкість його денної подорожі від сходу до заходу. Врешті, про його тепло. Звичайно, не про те лагідне тепло нашого клімату, але про ясне, сліпуче та безпощадне проміння, що пробивається до найменших ущелин пагорбів. Ключова фраза, на якій базується вся поема, – «від спеки його ніщо не заховається» (Пс. 19:7). Ця спека пронизує все. І раптом у 7-му вірші він веде мову ще про щось, адже воно так нагадує всепроникне та всеохопне сонячне світло. Закон – непорочний, Закон дарує світло, він чистий та вічний, він – «солодкий». Ніхто і ніщо не може ліпше й повніше нам передати древнє юдейське почуття до Закону, – блискуче, ретельне, непорочне та піднесене. Годі й казати, що поет цей анітрохи не самовдоволений, а в останній частині псалма навіть стурбований своїми «таємними провинами». Він відчував, що пустельне сонце знайде його в кожнісінькому закутку, де б він не намагався від нього сховатися. Відчував так само, що й Закон проникає в усі закапелки його душі.
Якщо краса, солодкість та цінність Закону постає в контрасті з язичництвом, то нам неважко їх зрозуміти. Християни все більше живуть на духовному острові; нові і конкуруючі стилі життя його оточують зокола, і їхні хвилі все більше підмивають його береги. Та жоден із них ще не настільки паскудний та жорстокий, як деякі з семітських язичництв. Однак багато з цих стилів життя нехтує всіма індивідуальними правами і вже відгонить жорстокістю. Деякі трактують мораль цілком по-новому, з чим ми не можемо погодитися, інші ж заперечують значення моралі взагалі. Мабуть, ми навчимося цінувати (і то несподівано для себе) «чисте повітря» і «солодку розважливість» християнської етики, яку ми в більшості християнських епох могли б приймати за щось самозрозуміле. Але так чинячи, ми, звісно, наразилися б на небезпеку самовдоволеності. Ми б дійшли до того, що «дякували Богові, що ми не такі, як інші люди». А тема ця підводить нас до, як на мене, найбільшої проблеми, порушеної в Псалтирі.
[1] Жан Батист Расін (фр. Jean-Baptiste Racine; 21 грудня 1639 – 21 квітня 1699) – французький драматург, один із «Великої Трійці» драматургів Франції XVII століття поруч з Корнелем та Мольером. «Аталія» (фр. Athalie) написана в 1691 році.
[2] Вільям Вордсворт (англ. William Wordsworth; нар. 7 квітня 1770, Кокермаут, – пом. 23 квітня 1850, Райдал-Маунт, поблизу Грасміра, Вестморленд) – англійський поет-романтик. Видатний представник «озерної школи». «Озерна школа» англійських поетів-романтиків – напрям в англійській поезії на межі XVIII-XIX ст. До групи цих поетів-лейкістів (від англ. lake – озеро) належали талановиті майстри слова: Вільям Вордсворт, Роберт Сауті та Семюел Колрідж. Вони мешкали в Озерному краї, спромоглися, заперечуючи раціоналістичний догматизм класицизму та просвітництва, здійснити оновлення англійської лірики. Для їхньої поезії характерні мрійливість, переживання природи, любов до простої людини, ідеалізація середньовічної минувшини.
[3] Step dance від step «крок» + dance «танець»; в самій англійській мові цей термін охоплює будь-які танці з переважанням роботи ніг.
[4] Чарльз Волтер Стансбі Вільямс (1886-1945) – несправедливо забутий третій член клубу «Інклінгів», після К. С. Льюїса та Дж. P. Р. Толкіна. Британський поет, романіст, літературознавець, редактор, викладач, біограф, християнин-англіканин та окультний майстер. Саме завдяки цій химерній суміші названо його «Найчудернацькішим з Інклінгів». За словами К. С. Льюїса, всі, хто зустрічав Вільямса, закохувався в нього – зокрема, багато молодих жінок, котрі ставали його ученицями […] Однак, він також мотивував багатьох людей серйозніше практикувати своє християнство і заснував «Братство солідарності», де всі мали носити тягарі одне одного.
[5] Винахідником секстини вважають трубадура Арнаута Даніеля. Різноманітні схеми римування секстини набули поширення в провансальській поезії трубадурів і розвинулись у середньовічній італійській поезії, зазнавши у процесі еволюції певних модифікацій. Секстина (італ. sextina, від лат. зех – шість) – строфа із шести рядків подовженого (п’ятистопного чи шестистопного) ямба, що складається із чотиривірша (катрена) з перехресним римуванням та двовірша (диптиха) із суміжним римуванням за схемою: абабвв, досить поширена в українській поезії:
- Щодень гостріші лінії руки, …а
- Темніше – восковіюче обличчя …б
- І голос твій уже такий слабкий, …а
- Неначе він доходить з потойбіччя. …б
- Гарячим болем спалені уста, …в
- А в узголов’ї – чорна тінь хреста. …в (Ігор Качуровський).