VII. ПОТВОРНІСТЬ

Кожен, хто пильно читав Псалми, зауважував, що в них засуджується не лише сам гріх, а й ще дещо інше. У псалмі 26:4, праведник не лише вільний від марноти (неправди), але навіть не «ведеться» з ними, «з людьми неправедними не сідає». Він «ненавидить їх громаду» (Пс. 26:5). Так само він ненавидить тих, «хто шанує бовванів марних» (Пс. 31:7). Бог докоряє чоловікові не за те, що він є злодій, а за те, що зі злодіями приятелював (Пс. 50:18). У псалмі 141-му, де здавалося б, переклад радше неправильний, однак, загальна думка передана і висловлена в тому ж дусі (Пс. 141:4-6). Майже комічно псалмопівець у 139-му псалмі вигукує: «Отож, ненавиджу Твоїх ненависників, Господи, і Твоїх заколотників бриджусь: повною ненавистю я ненавиджу їх, вони стали мені ворогами!» (Пс. 139:21-22).

Тепер все це очевидно – почати ненавидіти того, кого вважаєш за Божого ворога, уникати спілкування з тим, кого вважаєш нечестивим, судити ближнього, вважаючи себе «надто добрим» для нього (не в дусі снобізму, що є порівняно банальним гріхом, але в найглибшому сенсі цього слова «надто добрим»), – це вкрай небезпечна, майже смертельна гра. Це напряму веде до «фарисейства» у тому розумінні слова, якого наш Господь сам надав, навчаючи. Це веде не лише до злоби, а й абсурдності тих, кого згодом іменують «святоша». Я гадаю, що від самого початку навіть у псалмах це зло вже діяло. Та ми не можемо бути фарисеями навіть щодо фарисеїв. Безглуздо читати ці рядки, не усвідомлюючи, що за ними стоїть справжня проблема. Я й не знаю, як її вирішити. Ми раз у раз чуємо, що видавець якоїсь газети – шахрай, якийсь політик – брехун, якийсь високопосадовець – чванливий деспот, до того ж нечесний, що хтось негідно ставиться до дружини, що якась знаменитість (наприклад, кінозірка) веде нице та пусте життя. Та в сучасному суспільстві, як правило, ніхто не відмовляється зустрічатися з ними та вести себе щодо них люб’язно, навіть сердечно. Люди навіть намагаються з подібними зустрітися. Вони навіть не припинять купувати шахрайську газету, у такий спосіб платячи власникові за брехню, за нице втручання в приватне життя й особисті трагедії, блюзнірство та порнографію, які начебто засуджують.

Я сказав, що тут є проблема, та насправді їх є дві. Одна – соціальна, мало не політична. Можна засумніватися, чи стан суспільства, де шахрайство не карається, є здоровим. Чи не була б щасливішою та країна, в якій певні важливі персони були б відкинуті, як свого часу палачі, тобто, занесені до чорного списку в кожному клубі, полишені близькими та знайомими, а якби посміли заговорити до пристойної дами, то б отримали удар батога або ляпаса? Це веде до глобальнішого питання: чи не є величезним злом нашого суспільства той факт, що зараз, здається, не існує середини між безпорадним угодовством та абсолютною революцією? Бунтування «вимерло». Помірковане бунтування, мається на увазі. Можна посперечатися, чи не пішли б наші справи краще, якби віконні шибки різних міністерств і видань частіше розбивали, якби стосовно певних людей створювали психологічний тиск, а на вулицях їх болотом, не камінням, обкидували. Зовсім небажано, аби хто-небудь допомагав тиранові і перевертневі, як допомагає собі рівному, чесному громадянину. Відповіді на ці запитання я не знаю. Небезпеки перемін у тому напрямку, який я окреслив, – величезні, тож наразі маємо біди нашої теперішньої пасивності. Я тут торкнувся лише тих проблем, які стосуються нашого особистого та приватного життя. Як ми повинні поводитися в присутності дуже поганих людей? Фразу «дуже погані люди» я б змінив на «дуже погані люди, які є впливовими, успішними й самовпевненими». Якби вони були вигнанцями, убогими та жалюгідними, чия порочність, звісно, не має виправдання, тоді християни знають відповідь. Нашим взірцем є Христос з самаритянкою біля колодязя, Христос та схоплена на перелюбі, Христос, що обідає з митниками. Я маю на увазі, звісно, що Його смирення, Його любов, Його цілковита байдужість до суспільного відкинення та пересудів є прикладом для нас. Та не будучи, зокрема, уповноваженими через священство, вік, давню прихильність чи безпосереднє прохання самих грішників, ми не маємо права, подібно до Христа, ані відкидати, ані прощати. (Надмірне бажання покровительствувати та палке прагнення бути заступником може маскуватися під покликанням допомагати «падшим» чи приховувати від нас, що ми «падші», либонь, у Божих очах набагато більше, аніж у наших власних). Однак можемо не сумніватися в тому, що з «митниками та грішниками» інші спілкувалися також, але їхні мотиви були зовсім відмінні від мотивів нашого Господа.

Митникі належали до найнижчого прошарку «колабораціоністського» руху в Палестині. Вони були тими, що здирають гроші зі своїх земляків для імперії-загарбниці, а навзамін отримують ласий шматочок зі здобичі. Вони, як і палачі, були «зайвими». Та більшість із них добряче збагачувалась, і, без сумніву, втішалася, до певної міри, покровительством та зневажливою підтримкою Римського уряду. Неважко здогадатися, що деякі підтримували з ними стосунки, аби їм перепала якась частина зі збору або щоб добре ладнати з такими небезпечними сусідами. Серед гостей обабіч Господа були і підлабузники, і ті, котрі прагнули бути «при кориті». По суті, люди ці схожі на мого колишнього знайомого молодика.

Він був затятим соціалістом Оксфорда. Усе повинно підпорядковуватися державі; приватний бізнес та незалежні професії були для нього великим злом. Опісля він виїхав та став шкільним учителем. За десять років після цього він приїхав, аби зустрітися зі мною. Він сказав, що його політичні погляди цілком змінилися. Ви не чули ніколи повнішого відречення. Тепер він розуміє, що втручання держави були фатальними. Його погляди змінилися завдяки досвіду роботи вчителем: низка невихованих прискіп із Міністерства освіти уповноважені прискіпуватися, завадити та переривати роботу справжніх практичних вчителів, котрі знають предмет, який викладають, котрі знають дітей, батьків та всі реальні умови своєї праці. Немає значення, чи ви погоджуєтеся з ним або ж із Міністерством. Важливо те, що він таки дотримується цієї точки зору. Коли я дізнався справжню мету історії та візиту, то мені аж перехопило подих. Провадячи бесіду про це, він хотів дізнатися, чи я маю які-небудь зв’язки, завдяки яким я міг би допомогти йому отримати роботу в Міністерстві освіти.

Ось ідеальний приклад підлабузництва. Одразу ж після вироку: «Це огидна тиранія» – звучить запитання: «Як я можу поскоріше перестати бути жертвою та стати одним із тиранів?» Якби я мав зв’язки, аби припровадити цього молодика до когось із Міністерства, то, певна річ, його манери перед ненависним «прискіпою» були б украй привітні та дружні. Хоча, прослухавши його попереднє звинувачення проти втручань і пересвідчившись опісля в його теперішньому ставленні до прискіпи, можна подумати, що цей молодик сповнений якнайбільш християнською любов’ю до того, кого вважає грішником, ненавидячи, водночас, те, що вважає його гріхом.

Звісно, це підлабузництво настільки неотесане і, водночас, безсоромне, що скидається на фарс. Мабуть, мало хто з нас учинив би подібно. Та є витонченіші, більш загальноприйняті та більш грамотні форми підлабузництва, на які б ми могли спокуситися. Багато хто сильно бажає зустріти знаменитість чи когось із «сильних світу цього» (з цікавості або марнославства), включно з тими, котрих самі гудять. Є про що побазікати; деякі ж навіть можуть написати про це свої мемуари. Здається, що тебе виділили, якщо один із великих, хоч і одіозних, впізнає тебе на вулиці. З цих же причин навіть ліпше, якщо знаєш знаменитість досить добре або й бути в близьких із ним стосунках. Приємно почути «Добридень, Іване!» від «зірки», коли прогулюєшся вулицею з приголомшеним кузеном із провінції. Я не знаю, чи це бажання саме в собі є надто серйозною вадою. Я схиляюся до думки, що християнин повинен, наскільки це можливо, уникати будь-яких зустрічей з людьми грубими, хтивими, жорстокими, зловтішними тощо.

Не тому, що ми «надто добрі» для них, а тому, що ми недостатньо добрі. Ми недостатньо добрі, аби впоратися з усіма спокусами, ані є достатньо розумними, аби впоратися з усіма проблемами, які виникають під час спілкування в такому товаристві. Є спокуса потурати, дивитися крізь пальці, спокуса своїми словами, поглядами і сміхом «погодитися». Спокуса, як ніколи, велика тепер, коли ми (цілком слушно) боїмося лицемірства та самовдоволеності. Звісно, навіть якщо ми цих компаній не вишукуємо, ми постійно хоч-не-хоч серед них опинятимемося. Це реальна і неуникненна проблема.

Ми слухатимемо, як мерзенні розповіді видають за смішні. Не просто вульгарні розповіді, але такі, які мені здаються набагато серйознішими і не такими вже й «звичайними», розповіді, які б оповідач не розповів без зловживання чиєюсь довірою. Ми слухатимемо безчесне приниження відсутнього, часто замасковане під співчуттям та гумором. Те, що для нас святе, висміюватимуть. Жорстокість підступно захищатимуть, апріорі вважаючи все інше «сентиментальністю». Навіть припущення про будь-яке інше добре життя: усілякі безкорисливі мотиви, всякий героїзм, будь-яке щире прощення – не буде явно заперечуватися, але сприйматиметься вигадкою, ідіотизмом, в який вірять лише діти.

Як же тоді чинити? З одного боку, можна промовчати. Але тоді ми потиснемо руку ворогові. Ми спонукаємо його вірити, що «ці християни» насправді думають та відчувають точно так само, як і вони. Своєю співучастю, поводячись «так, наче б не знаємо цього Чоловіка», ми зрікаємося нашого Вчителя. А можна, подібно до королеви Вікторії, продемонструвати, що «нам не смішно»[1]. Може, тоді поводитися задерикувато та перебивати щоразу розмову словами «я не погоджуюсь, я не погоджуюсь»? Чи встати й піти геть? Але так ми можемо також підтвердити один із найгірших їхніх підозр «про цих християн». Тоді ми й справді – просто один із видів невихованих святенників, як вони й раніше гадали.

Мовчання – надійний прихисток. Люди й не помітять цього так легко, як ми вважаємо. Це ліпше, бо нам це не принесе задоволення, а от через більш радикальні методи ми опиняємося перед небезпекою такого задоволення. Не погоджуватися можна й не по-святенницьки, якщо не погоджуватися аргументовано, а не насадницьким чином. Наспіє підтримка від найменш очікуваного учасника вечірки, а то й від кількох, і виявиться: потайки незгодною була більшість. Тоді може розпочатися дискусія. Звісно, ті, на чиєму боці правда, можуть зазнати поразки. Але це не так вже й важливо. Іноді роками пізніше ваш найзатятіший противник змінить свої переконання, і виявиться, що вплинули на нього саме ваші слова.

Та, попри все, трапляється таке зло, що необхідно запротестувати, навіть якщо від цього користі буде мало. Буває цинізм та брутальність такого рівня, що запротестувати ми просто зобов’язані. Якщо ж при цьому не можна не здатися святошею, то нехай і будемо здаватися святошами.

Неважливо, чи ви здаєтеся святошею, але важливо, чи ви ним є насправді. Якщо нам важко суперечити, якщо нам важко втручатися, то не схоже, що ми й насправді святоші. Якщо ж ви з радістю викриваєте, «свідчите» проти когось, то ви – у небезпеці. Так, бути святошею – дуже погано. Та бувають настільки огидні суспільні середовища, що варто призадуматися над тим, кого в цих середовищах до святош не зараховували. Так само і педантизм – безглузда і вузьколоба вада. Але бувають такі середовища, в яких лише цілком байдужа до будь-якої точності людина уникне штампу «педант». А також бувають такі середовища, де манери настільки грубі, вульгарні та безсоромні, що будь-хто, хто має вроджений добрий смак, до якого б він соціального статусу не належав, вважатиметься чепуруном.

Контактувати з лихими людьми так складно, бо для того, аби впоратися із ситуацією, не досить однієї лише доброї волі, навіть поєднаної зі смиренням та відвагою. Необхідним є талант поводитися в товаристві, а також високий інтелект. А цими дарами Бог обдаровує не кожного. А тому уникати таких людей – не самовдоволеність, а просто обачність. А тому псалмопівці були недалекими від правди, коли описували праведника, як такого, що «на раду безбожних не ходить», котрий боїться спілкування з ними. Боїться з ними бенкетувати, у сучасному розумінні «сміятися, захоплюватися чимось, схвалювати чи виправдовувати щось», що їм подобається. Звісно, у такому підході псалмопівців, попри всі його небезпеки, є розумні підстави. «І не введи нас у спокусу» часто означає, окрім всього іншого, «позбав мене улесливих запрошень», цих вельми принадних зв’язків, від участі в блискучих течіях нашої епохи, яких ми так часто, на власний страх і ризик, бажаємо.

Тісно пов’язаним із застереженням проти так званої «потворності» є невдоволення псалмопівця проти інших гріхів – гріхів язика[2]. Я гадав, що коли почну це читати, то воно мене мало здивує. Я гадав, що за брутальних, неотесаних часів більшість зла чинили ножем, кнутом та ворохобництвом, але аж ніяк не словами. Насправді ж заледве чи якийсь інший вид зла псалмопівці згадують частіше, ніж саме цей, притаманний більшості цивілізованих спільнот. «Гріб відкритий – їхнє горло, свій язик вони роблять гладеньким» (Пс. 5:10), чи «Уста його повні прокляття й обмани та зради, під його язиком злочинство й переступ» (Пс. 10:7), «уста облесливі» (Пс. 12:4), «Слова його уст то марнота й обмана» (Пс. 36:4), «Всі мої вороги між собою шепочуться» (Пс. 41:8), жорстоко бреше той, чий язик – «як та бритва нагострена» (Пс. 52:4), «від оливи м’якіші слова його, та вони як мечі ті оголені» (Пс. 55:22), «увесь день ображають мене вороги мої» (Пс. 102:9). І так скрізь у Псалтирі. Неначе чуєш невгомонний шепіт, плітки, брехні, докори, лестощі. Тут не треба ніяких історичних підтверджень, ми це знаємо з власного досвіду. Ми це навіть зустрічаємо в буркітливому й улесливому хорі знайомих голосів. Один із них може бути аж надто знайомим, аби його можна було розпізнати.


[1] Існує версія, що фраза, можливо, належить королеві Вікторії або ж одній з її фрейлін.

[2] Можливо, тут відіграють роль архаїчні, навіть магічні уявлення про силу самих слів як таких, а також про прямий вплив слів благословення та прокляття

Попередній запис

VI. ВІД МЕДУ СОЛОДШЕ

Наступний запис

VIII. ПРИРОДА