Ставлення псалмопівців до природи визначають два чинники. Перший був характерним для більшості древніх письменників; другий же був на той час унікальним, вкрай рідкісним.
1) Псалмопівці належали здебільшого до селянства. Сама назва «єврей» у нас асоціюється з грошима, торгівлею, лихварством тощо. Хай там як, та це бере свій початок лише із Середньовіччя, коли євреям не дозволялося володіти землею, і вони були змушені займатися ремеслами, далекими від землеробства. Які б риси не випрацювали в них століття таких ремесел, їхні старозавітні пращури рис таких не мали. Вони були селянами або землеробами. Навіть коли цар зазіхає на шмат землі свого підданого, то зазіхає на виноградник, чим нагадує скоріше злого поміщика, аніж злого царя. Земля була чимось близьким, кожен добре відчував нашу залежність від землі та погоди. Точнісінько так само впродовж століть жили й греки та римляни. Тоді не могло існувати «поціновування природи» як почуття міщанина, котрий вибрався з міста. Там де міст мало та й самі вони крихітні, а кожен пов’язаний з землею, неможливо усвідомити, що таке «сільське життя». Звідси т. зв. «поезії про природу» не існувало в античному світі аж до часів, коли постали такі великі міста як Олександрія. Опісля ж падіння античної цивілізації, такої поезії не було аж до вісімнадцятого століття. Те, що ми тепер називаємо «селом», тоді було просто світом, наче вода для риби. Та все ж поціновування природи таки було; було воно замилуванням і утилітарним, і поетичним водночас. Гомер радіє краєвидам, але має на увазі під гарними краєвидами те, що можна використати: родючі ґрунти, вдосталь свіжої води, пасовиська, на яких худоба випасається досхочу, а також хорошу деревину. Він, як один із мореплавського народу, на відміну від євреїв, ще згадує добру гавань. Псалмопівці, котрі пишуть лірику, а не романи, звісно, не часто згадують про краєвиди. Та, описуючи природу, вони дарують незрівнянне відчуття погоди з набагато більшою ніжністю й захопленням, аніж я це зустрічав у кого-небудь із грецьких поетів; бачать вони погоду очима справжнього землероба, насолоджуються нею майже так, як це можуть, припускаю, робити рослини. «Ти відвідуєш землю та поїш її, Ти збагачуєш щедро її, повний води потік Божий, Ти збіжжя готуєш її, бо Ти так приготовив її! Ти ріллю її насичуєш вогкістю, вирівнюєш груддя її, розпускаєш дощами її, Ти благословляєш рослинність її! Ти добром Своїм рік вкороновуєш, і стежки Твої краплями товщу течуть! Пасовиська пустині спливаються краплями, і радістю підперезались узгір’я! Луги зодягнулись отарами, а долини покрилися збіжжям, гукають вони та співають!» (Пс. 65:10-14). «Насичуються Господні дерева, ті кедри ливанські, що Ти насадив» (Пс. 104:16).
2) Євреї, як ми знаємо, вірили в єдиного Бога, Творця неба й землі. Для них Природа та Бог різнилися між собою: Єдиний створив все інше, Єдиний повелівав, а все інше корилося. Це, як я сказав, ми всі знаємо. Однак, з різних причин, справжній сенс цих слів сучасний читач не завжди усвідомлює.
По-перше, для нас це щось буденне. Ми сприймаємо це як данність. Я й направду підозрюю, що багато хто вважає: певне чітке вчення про Сотворення світу лежить в основі всіх релігій, в язичництві боги (чи один з богів), певна річ, створили світ, а й навіть релігія, зазвичай, починається з відповіді на запитання: «Хто створив світ?». Насправді, сотворення, у строгому розумінні цього слова, – напрочуд рідкісне вчення. Коли в язичництві й трапляються подібні розповіді, то вони часто неважливі. Принаймні, не стоять на першому місці. Вони – на маргінесі, де релігія переходить у щось, що більше скидається на казку. В одній єгипетській розповіді бог, званий Атон, виходить з-під води і, будучи, як видається, гермафродитом, зачинає й народжує двох наступних богів, й опісля все починається. А в іншій розповіді ціле зборище богів виходить із Нуна, з Безодні. Згідно з вавилонським міфом, перш ніж були створені небо та земля, істота на ймення Апсу зачала, а істота, звана Тіамат, народила Лахма та Лахаму, які, натомість, породили Аншара й Кішару. Чітко вказано, що остання пара більша від своїх батьків, так що розповідь скидається радше на міф про еволюцію, аніж міф про сотворення. У скандинавському міфі від початку є лід і вогонь, північ та південь, посеред яких невідь-як оживає велетень, який під пахвою виношує сина і доньку. Грецька міфологія стартує від вже існуючих неба та землі.
Згадав я про ці міфи не для того, аби поглузувати з їхньої простакуватості. Всяка бесіда про подібні речі як богослова, так і дитини – простакувата. Я хотів показати, що міфи взагалі (навіть у власних термінах) не доходять до ідеї сотворення в нашому розумінні. Речі «виникають із чогось» чи «перетворюються в щось». Навіть якби ці розповіді були правдою, вони все ж розповідають про ранні події в процесі розвитку, світову історію в її плині. Коли підіймається завіса в цих міфах, завжди вже є якісь декорації, і відбувається дія в якомусь жанрі. Ви могли б відповісти на запитання: «Як починається гра?». Але це запитання двозначне. На запитання «Як почалася п’єса?» того, хто спізнився на виставу на десять хвилин, природно відповісти такими словами: «Гм, спершу зайшли три відьми, а опісля була сцена зі старим королем та пораненим солдатом». Це і є той рід запитань, на які міфи, по суті, відповідають. Але зовсім інші запитання: «Звідки п’єса взяла свій початок? Вона сама себе написала? Чи актори просто імпровізують? Чи є ще хтось не на сцені, подібно до акторів, але хтось, кого ми не бачимо, хто винайшов п’єсу взагалі та привів її до буття?». Такі питання рідко ставлять і рідко на них відповідають.
Щоправда, ми знайдемо в Платона виразне богослов’я про сотворення в юдейському та християнському розумінні; увесь Всесвіт, дійсні категорій часу та простору, в яких він існує – створені волею досконалого, позачасового, нічим не обумовленого Бога, який є понад і поза всім, що Сам створив. Та це – дивовижний прорив, здійснений великим генієм богослов’я не без помочі Того, Хто є Отцем світла, але аж ніяк не є пересічним язичницьким віруванням.
Звісно, тепер ми всі розуміємо важливість цієї особливості в юдейському вченні із суто релігійної точки зору. Однак, ми не завжди розуміємо наскільки вона важлива для світогляду людини.
Бог сотворив Природу, а значить Бог та Природа є пов’язані й відокремлені одне від одного водночас. Творець і творіння – не одне і те ж. Отож учення про Сотворення, у певному сенсі, позбавляє Природу божественності. Тепер нам нелегко уявити, наскільки важко було до цього дійти, ба більше, цього дотримуватися. Один вірш з книги Йова (приправлений характерною нестямною поетичністю) може нам допомогти. «Коли бачив я сонце, як сяє воно, а місяць велично пливе, то коли б потаємно повабилось серце моє, і цілунки рукою я їм посилав, це так само провина підсудна була б, бо відрікся б я Бога Всевишнього!» (Йов 31:26-28). Тут не йдеться про те, аби повертатися до часів відчайдушної демонізації богів. Тут автор явно звертається до цілком спонтанного пориву, щось подібне ми можемо помітити в собі, коли вчиняємо щось майже ненавмисно. Віддавати якусь пошану сонцю або місяцеві – тут скидається на щось дуже природне та, на перший погляд, безневинне. Либонь, за певних часів та в певних місцях це було й направду чимось безневинним. Я б із радістю повірив, що жести вшанування щодо місяця були інколи прийняті його Творцем; у ті часи невідання Бог глядів на це крізь пальці (Дія 17:30). Хай там як, та автор книги Йова на це крізь пальці не дивився. Для нього це – беззаконня, а порив так учинити – спокуса, якої вже останні тисячу років не відчуває жоден європеєць.
Та з іншого боку, те ж таки вчення, яке позбавляє Природу її божественності, водночас учиняє її знаком, символом, проявом Божества. Тут слід пригадати два вірші, цитовані в одному з попередніх розділів. Один із них – у псалмі 19-му, де всевидяче та всеочищаюче сонце стає символом всевидячого та всеочищаючого Закону. Інший – із псалма 36-го: «Господи, аж до небес милосердя Твоє, аж до хмар Твоя вірність, Твоя справедливість немов гори Божі, Твої суди безодня велика» (Пс. 36:6-7). Саме завдяки тому, що природа більш не претендує на божественність, може відтепер стати символом, проявом Божества.
Заледве чи є сенс порівнювати Бога-сонця зі сонцем чи Нептуна – з морською безоднею. Але порівняти Закон із сонцем чи назвати Божий суд бездонним і таємничим, наче море, – багато важить.
Однак вчення про Сотворення, звісно, не заперечує, що природа сповнена проявів, які вказують на присутність Бога, та сотворених сил, які Йому служать. Світло – це Його риза, щось, крізь яке ми Його почасти бачимо (Пс. 104:2), а грім може бути Його голосом (Пс. 29:3-5). Шатро для нього – густі хмари (Пс. 18:12). Виверження вулкану – від Його дотику (Пс. 104:32). Світ сповнений Його посланцями та тими, що виконують Його волю. Він учиняє вітри посланцями Своїми і слугами своїми – полум’я вогненне (104:4). Він летить верхи на херувимах (Пс. 18:11), Він верховодить небесним воїнством.
Здавалося б, що все це – вельми близьке до язичництва. Тор та Зевс теж говорили в громі, а Гермес з Іридою були посланцями богів. Як ми вже бачили навіть у міфах про Сотворення, боги мали свій початок. Більшість із них мала свого батька та матір, часто ми знаємо місця їхнього народження. Тут про самодостатність чи позачасовість навіть мова не йде.
Буття їм дане, як і нам, причиною, що їм передує. Вони, як і ми, – творіння чи плід; хоча їм і більше поталанило: вони від нас сильніші, вродливіші, до того ж – безсмертні. Вони, як і ми, – актори космічної драми, але не її авторами. Платон це розумів сповна. Його Бог творить богів та вберігає їх від смерті своєю власною силою, вони ж бо не безсмертні по природі. Інакше кажучи, різниця у віруванні в Бога та у віруванні в багатьох богів полягає не в арифметиці. Як один висловився, що «боги» – насправді не є множиною від «Бог»; у Бога немає множини. Отож коли ви чуєте в громі голос бога, то, по суті, не чуєте голосу з потойбічного світу, голосу Нествореного. Якщо відмовитесь від того, що це голос бога, а розглядатимете бога як ангела, тобто як слугу Іншого – то просунетеся вперед. Грім стане не менш, але більш божественним. Природа позбавляється від божественності, чи, скажімо, від богів, а отже – сповнюється Богом, бо стає Його вістункою. Поклоніння Природі робить її німою. Це нагадує дитину чи дикуна: уніформа листоноші його приголомшує настільки, що той забуває про листа.
Іще одним плодом віри в Сотворения є здатність сприймати Природу не як данність, але як досягнення. Один із псалмопівців милується її міцністю та незмінністю. Бог наділив Свої творіння Йому властивою «емет» – вони тривкі, вірні, надійні, аж ніяк не розпливчасті чи примарні. «І кожен чин Його вірний», «Бо сказав Він і сталось, наказав і з’явилось» (Пс. 33:4,9). Він силою Своєю «поставив гори» (Пс. 65:7). Він землю «вґрунтував на основах її, щоб на вічні віки вона не захиталась» (Пс. 104:5). Він створив усе сталим та незмінним, «дав наказа, і не переступлять його» (Пс. 148:6). Погляньте, як у псалмі 135-му поет переходить від Божого сотворення природи до визволення Ізраїля з єгипетської неволі: як перше, так і друге – велике звершення, велика перемога.
Та до найдивовижніших висновків ми лише наближаємося. Я вже говорив, що євреї, як і майже всі древні, були землеробами та дивилися на природу очима садівника чи фермера. Вони чекали дощу, втішалися «зелениною для праці людині», вину, що «серце людині звеселяє», олії, що від неї ясніє обличчя, ясніє подібно, як це десь сказав Гомер, до очищеної цибулини (Пс. 104:14,15). Але, як ми це бачимо, євреї пішли далі. Вони раділи, ба більше, були вдячні й за такі речі, які їм жодного зиску не приносили. У прекрасному щойно цитованому 104-му псалмі, зокрема присвяченому Природі, йдеться не лише про добру худобу, вино, що звеселяє, та щедрий урожай. Йдеться і про джерела, де дикі осли «гасять спрагу свою» (Пс. 104:11), і про кедри ливанські, на яких «кубляться птахи» (Пс. 104:17), і про «гори високі для диких козиць», врешті, й про левів (Пс. 104:21), а також про китів (або ж «Левіятана»), котрого Бог створив, щоб «ним бавитися» (Пс. 104:26).
Звісно, це поціновування, майже співчуття, до створінь непридатних, хворих і для людини зовсім непотрібних – це не наша сучасна «любов до тварин». Цю чесноту набагато легше практикувати тому, хто ніколи не мусив, будучи втомленим та голодним, працювати з твариною суто на прожиток, а також тому, хто мешкає в країні, де всіх небезпечних диких звірів було знищено[1]. Попри все, сприйняття євреїв – яскраве, свіже та безпристрасне. У скандинавських сагах є тенденція сприймати такі смертоносні творіння, як дракон, наприклад, ворогом не лише для людей, а й для богів. У міфах древніх боги посилають їх, аби знищити неугодних. Об’єктивне бачення псалмопівця, яке «ставить» левів та китів «пліч-о-пліч» з людиною та її маржиною, – бачення небувале. Воно достоту, як на мене, походить від ідеї про Бога як Творця і Вседержителя. У псалмі 104-му йдеться про левів, котрі, подібно до нас, «шукають від Бога своєї поживи» (Пс. 104:21). Усі ці створіння, як і ми, «дожидають», щоб Бог «часу свого поживу їм дав» (Пс. 104:27). Те ж саме в псалмі 147-му. Незважаючи на те, що ворони були «нечистими» птахами для євреїв, Бог дає поживу «воронятам чого вони кличуть» (Пс. 147:9). Тому й захоплюється псалмопівець цими створіннями: вони – наші співзалежні браття. Бо ж усі ми – леви, лелеки, ворони, кити – у Божих руках. І згадка про кожного однаковою мірою Його прославляє.
Одне цікаве свідоцтво підкріплює моє переконання, що існує певний зв’язок між цим видом поезій про природу та вченням про Сотворення. Це свідчення настільки цікаве саме по собі, що, гадаю, вартує окремо його розглянути. Я вже стверджував, що язичництву на загал не вдалося «видобути» з природи те, що зуміли євреї. На мить може видатися щось протилежне: в одній язичницькій поемі подаються досить близькі паралелі до псалма 104-го. Однак опісля, коли візьмемося за її вивчення, то з’ясуємо, що поема з точки зору багатобожжя – аж ніяк не язичницька. Вона звернена до монотеїстичного Бога та йменує Його Творцем всієї землі. Тож це не виняток для мого узагальнення. Де література древніх народів (якоюсь мірою) передбачає єврейську поезію про природу, там вона (якоюсь мірою) також передбачає і їхнє богослов’я. На мій погляд, на це й слід було сподіватися.
Йдеться про єгипетський Гімн до Сонця (XIV ст. до Р.Х.). Його автор – фараон, а його справжнє ім’я – Аменхотеп IV[2]. Однак сам себе він нарік Ехнатоном. Багато хто з моїх читачів, мабуть, вже знає про нього. Він здійснив релігійну революцію: відкинув багатобожжя предків і мало не роздер на шматки Єгипет, силкуючись зброєю утвердити культ єдиного Бога. В очах тодішніх жерців, у котрих було відібрано їхні маєтності на користь нової релігії, він, мабуть, був чудовиськом, свого роду Генріхом VIII, котрий спустошив монастирі. Схоже на те, що його монотеїзм був украй стерильним та абстрактним. Він навіть не ототожнював Бога зі сонцем, що було б природно зробити йому як дитині свого часу. Натомість видимий сонячний диск був лише проявом Бога. Це – дивовижний прорив, у певному сенсі дивовижніший від Платонового, що різко виділяється на тлі пересічного язичництва. І як ми бачимо, це був повний провал. Ехнатонова релігія померла разом із ним. Нічого, мабуть, із цього не вийшло.
Хтозна, а може, юдаїзм частково звідти й бере своє коріння? Цілком імовірно, що ідеї, які походили з Ехнатонової системи, входили до складу Єгипетської «Премудрості», в якій виховувався Мойсей. І в цьому немає нічого крамольного. Усе, що було істинним в Ехнатоновому віровченні, походить, як і всяка істина, від Бога. Господь міг використати й це знаряддя, являючи Себе Мойсеєві. Але немає жодних доказів, що все було саме так. Ми й не знаємо, наскільки відповідним знаряддям для цієї мети насправді міг би стати «ехнатеїзм». Внутрішній аспект, духовність, якість життя, що походили від «ехнатеїзму» та ним заохочувалися, від нас «вислизають». Сам Ехнатон все ще має владу викликати після 34-ох століть найбурхливіші та найсуперечливіші реакції. Для одного сучасного вченого він – «перша особистість» в історії, для іншого ж він – дивак, схиблений, напівбожевільний чи, можливо, недоумок. Ми можемо сподіватися, що він був прийнятий та благословенний Богом, однак те, що його релігія, принаймні, з історичної точки зору, не була аж надто благословенною та прийнятою – цілком зрозуміло. Можливо, насіння було добрим, однак упало на кам’янисту землю. Або, мабуть, це насіння не було таким хорошим. Для нас, сучасників, без сумніву, такий простий, просвітлений, розумний монотеїзм видається набагато подібнішим на хороше насіння, аніж найперші згадки юдаїзму, в яких Ягве видається кимсь трохи більшим за племінне божество. Ми можемо помилятися. Мабуть, якщо людина врешті пізнає безтілесну, позачасову, трансцендентну Основу всієї вселенної не просто як філософську абстракцію, а як Господа, котрий, без огляду на свою трансцендентність, «недалеко від кожного з нас», як досконалу конкретну Істоту (набагато конкретнішу від нас), котру людина може боятися і може любити, до котрої може звертатися і яку може «куштувати», то починати вона повинна значно скромніше, поближче до дому, з місцевого вівтаря, традиційного свята та завітних спогадів про Божі суди, обітниці та милості. Мабуть, є й такі просвітлення, які можуть прийти зарано і надто легко. На цій ранній стадії було некорисно асоціювати Бога з чимось настільки віддаленим, настільки нейтральним, настільки універсальним і (як це було) міжконфесійним та настільки безликим, як сонячний диск. Якщо ж ми, врешті-решт, маємо прийти до Хрещення і Євхаристії, до стійла у Віфлеємі, до Голгофи та спорожнілого гробу, мабуть, ліпше-таки розпочати з обрізання, Пасхи, Ковчега й Храму. Бо ж «найвище не стоїть без найнижчого». Не стоїть, не залишається, але радше, розходиться і, врешті, розчиняється в безмежному просторі. Бо ж вхід низький. Мусимо схилитися і стати, як діти, аби увійти досередини.
Отож необачно припускати, начебто монотеїзм Ехнатона був (у тому, що з точки зору релігії є найважливішим) найточнішим прообразом юдаїзму, так, що якби тільки священики та народ Єгипту прийняли його, то Бог міг би й взагалі обійтися без Ізраїля і об’являтися нам і надалі через довгу низку єгипетських пророків. Важливо лише зазначити: оскільки Ехнатонова релігія була-таки в дечому подібна до релігії євреїв, то й Ехнатонова поезія про природу, певною мірою, – подібна до псалмів. Та подібність цю іноді перебільшують. Гімн Сонцю таки залишається відмінним від Псалтиря. Так, Гімн чудово нагадує псалом 138-ий (13-16), коли возхваляє Бога, Котрий ростить плід у лоні матері, що Він є «нашою нянею навіть в утробі». Чи за те, що Він навчає курча продзьобувати шкаралупу та вилуплюватися з яйця, ціпкаючи на все горло. У вірші «Ти сотворив землю з волі Своєї» Ехнатон навіть передбачає Новий Заповіт: «Бо все Ти створив, і з волі Твоєї існує та створене все» (Об. 4:11). Одначе леви для фараона не такі вже й побратими. Він про них пише, певна річ, але зверніть увагу на те, як: «Коли ти ховаєшся, то світ у темряві, наче мертвий. Виходять леви, й змії усі жалять». Отже, поряд зі смертю та отруйними зміями, лев сприймається за ворога. Неначе сама ніч – неприятелька, непідвладна Богові. А тут вже попахує дуалізмом. Так, існують розбіжності, але й подібність також чимала. І саме подібність стосується теми цього розділу. В Ехнатона, як і в псалмопівців, поезія йде в парі з їхнім богослов’ям. Але і поезія, і богослов’я уповні розквітнуть в юдеїв. Утім, чи можемо ми полишити цю тему, не помолившись за те, аби самотній древній король, яким би він диваком чи буквоїдом не був, давно вже радів істиною, яку так недосконало передбачив?
[1] Борони Боже, аби я тут хотів знецінити сучасну «любов до тварин». Я лише мав на увазі, що для тієї більшості із нас, котра знається з тваринами виключно в ролі домашніх улюбленців, така любов – не надто цінна чеснота. Нас могли як слід подряпати, якщо б нам цього бракувало, та тут нічим і хвалитися. Коли ж натруджений пастух або кучер залишаються люб’язними щодо тварин, то їх, а не нас, слід погладити по голівці. (Прим. автора)
[2] Аменхотеп IV Ехнатон (Аменофіс) (?-1358 до н. е.) – фараон-реформатор Єгипту з XVIII династії приблизно з 1377 до 1358 р. до Р.Х., син Аменхотепа III та нубійської царівни Тії (Теї), був одружений (за звичаєм фараонів) на своїй зведеній сестрі Нефертіті. Аменхотеп IV провів релігійну реформу, проголосивши Атона єдиним державним богом, а себе – його пророком. Так він перший у відомій нам історії замінив стародавній політеїзм на монотеїзм. Метою його реформи було зменшення влади жерців (особливо жерців Амона з Фів). Під час реформи він змінив своє ім’я, яке означало «Амон задоволений» на Ехнатон («Блиск Атона» чи «Корисний для Атона» або «Щит Атона»), Після смерті Ехнатона реформа була скасована, його син і наступник Тутанхамон відновив старі релігійні обряди й залишив столицю Ехнатона – місто Ахетатон. Жерці, проти яких і була, власне, спрямована реформа, швидко відновили шанування Амона-Ра, повернули свою владу і зробили все можливе, щоб ім’я Ехнатона було назавжди забуто. Поблизу теперішнього поселення Телль-ель-Амарна фараон збудував нову столицю, місто Ахет-Атон, і численні храми, присвячені Атонові. Тільки завдяки тому, що археологи знайшли столицю проклятого фіванськими жерцями фараона-реформатора – Ахатетон, його історія стала відома науці.