У певному сенсі, тлумачення нашим Господом Псалмів було спільним як для Нього, так і для Його противників. Питання, яке ми щойно розглядали, про те, як Давид може називати Христа своїм Господом (Мк. 12:35-37), втратило б сенс, якби обидві сторони безумовно не приймали, що під словами «мій Господь» мається на увазі Месія, Цар та Помазаник, визволитель Ізраїля. Такий метод був загальноприйнятим. Усі «писання» мали «духовний» сенс, інакомовлення. Навіть богобоязні язичники[1], такі як етіопський євнух (Дія 8:27-38), знали, що священні книги Ізраїля годі зрозуміти без тлумача, обізнаного в юдейській традиції, котрий зміг би розкрити прихований сенс. Ймовірно, усі обізнані євреї 1-го століття добачали посилання на Месію в більшості рядків, в який їх добачав сам Господь. Відмінність же полягала в тому, що Він ототожнював царя-помазаника з іншим старозавітнім персонажем, а їх обидвох із Собою. У псалмах ідеться і про страдника, і про царя-завойовника, визволителя. У 12, 21, 54, 101 псалмах мова йде про Страдника; у 2 та 71 – про Царя. Гадаю, Страдника на той час ототожнювали з усім народом, самим Ізраїлем. Царем же вважався нащадок Давида, грядущий Месія. Наш Господь ототожнював Себе з обома.
Власне кажучи, алегоричне прочитання Псалмів освячене найвищим авторитетом. Та це не означає, що всі незчисленні алегорії плодоносні, «правомірні» чи навіть доцільні. Гадаючи, що вдивляємося в глибінь Святого Письма, ми іноді бачимо лише свої спантеличені обличчя. Багато алегоричних інтерпретацій, які свого часу були популярними, видаються мені, як і левова частка сучасних, натягнутими, примхливими та кумедними. Гадаю, ми з певністю можемо сказати, що деякі з них такими і є насправді; однак котрі саме – не знаємо достоту. Те, що здається «натягнутим», простим тріумфом збоченої винахідливості одній епосі, іншій здається простим та очевидним. Наші пращури часто дивувалися б, як то ми і те, і се не в змозі второпати, ми ж дивуємося, як вони могли бути настільки дурненькими у своїх «відкриттях». Поміж різних епох немає безстороннього судді на землі, бо ж ніхто не стоїть поза плином історії; найбільше поневолені ним ті, котрі вважають, що наша епоха – не одна з багатьох періодів, але є остаточним і незмінним помостом, з якого можемо об’єктивно бачити всі інші століття.
На деякі тлумачення, поміщені в Новому Заповіті, нам конче по-особливому пригледітися. У нашому Молитовнику знаходимо, що Псалом 2-й – це один із Різдвяних псалмів. Це нас може спершу здивувати. У псалмі ні слова про мир та доброзичливість, ніщо навіть віддалено не натякає на віфлеємські ясла. Схоже, псалом спочатку був коронаційною одою для нового короля, котрий обіцяє завоювання та імперію, або віршем, адресованим якомусь цареві напередодні війни, котрий обіцяє перемогу. Псалом повен погроз. «Жезл» царської влади повинен вийти з Єрусалиму, іноземні царі мусять зазнати поразки, поля битви вкриються трупами, черепи будуть розтрощені. Тут не звіщається про «мир», але немов говориться «Остерігайтеся! Він приходить».
Ми можемо псалом пов’язувати з Христом з двох причин: по-перше, Він Сам це зробив, адже Він є Той, кого Давид називає «своїм Господом», а по-друге, в ньому згадується про Мелхиседека (Пс. 109:4). Згідно з посланням до Євреїв, цей вельми містичний персонаж – символ Христа, його пророцтво (Євр. 7). Як саме ап. Павло коментує уривок про Мелхиседека (Бут. 14), без сумніву, нам невідомо, та, гадаю, найголовніше зберігається і в перекладі з перекладу. Відсутність родоводу Мелхиседека не означає, що його взагалі не було (родоводу Йова також не подано). Його ні з чим не пов’язана та непередбачувана поява на диво відрізняє його на тлі загальної розповіді. Він приходить нізвідки, благословляє в ім’я «всевишнього Бога, володаря неба та землі» й напропале щезає. Складається враження, наче він належить якщо не до іншого Всесвіту, то вже напевно до іншого світу; світу, відмінного від історії Авраама загалом. Він і не сумнівається у своїй вищості над Авраамом, останній же це приймає. Він – велична, «божественна» постать. Що б відповів оповідач або останній переповідач Буття на запитання, чому він уніс цей епізод або звідкіля його почерпнув, я не знаю. Гадаю, Божа печать спочиває на цих розповідях і переказах. Розповідь про Мелхиседека справляє враження (цілком зрозуміле), що жреці єдиного Бога (не язичницькі жреці) існували набагато раніше, ніж єврейське священство, яке походить від Аарона, існувало незалежно від покликання Авраама, та було вищим від нього. І це древніше, доюдейське священство поєднувалося із царською владою. Мелхиседек – священик-цар. У деяких громадах священики-царі були нормою, однак не в Ізраїлі. Тож, фактично, Мелхиседек проображає (і то чи не єдиний у всьому Ст. Заповіті) Самого Христа. Бо ж Христос, як і Мелхиседек, стверджував, що є священиком (хоч і не походив зі священичого племені), а також царем. Мелхиседек воістину вказує на Нього; подібно як і герой 109-го Псалма, котрий є царем, а заразом і священиком. Для юдеохристиян це було надзвичайно важливим і усувало труднощі. Він показує, яким чином Христос був спадкоємцем Давида; Він, подібно до Мелхиседека, у певному сенсі, теж не був наступником Аарона. Так ідея Його священства передбачала визнання священства, незалежного від Аарона і вищого від нього. Мелхиседек був там, аби дати цій концепції санкцію Писання. Для нас, християн-язичників, усе навпаки. Ми більш схильні вбачати в Христі священика, жерця та заступника, ніж царя та завойовника. Наступні три різдвяні псалмами це коригують. У 45-му псалмі звучить знову майже грізний тон: «Прив’яжи до стегна Свого, Сильний, Свого меча, красу Свою та величність Свою, і в величності Своїй сідай, та й верхи помчися за справи правди, і лагідности та справедливости, і навчить Тебе страшних чинів правиця Твоя! Твої стріли нагострені, а від них під Тобою народи попадають, у серце Царських ворогів» (Пс. 45:4-6). У 89-му псалмі обітниця звернена до Давида, тобто, до всіх або ж до деяких його нащадків, так само, як і під «Яковом» можуть матися на увазі всі його нащадки. Його супротивників буде побито «перед обличчям його» і вдарено, «його ненависників» (Пс. 89:24). «Давид» зватиме Бога: «Отець Ти мій», а Бог його поставить перворідним (Пс. 89:27-28), тобто, найстаршим сином, зробить його Своїм спадкоємцем, дасть йому весь світ.
У псалмі 132-му мова йде знову про Давида: «ворогів його соромом позодягаю, а на ньому корона його буде сяяти!» (Пс. 132:18). Усе це підкреслює той аспект Різдва, з яким наші пізніші почуття щодо нього (хоч і самі по собі чудесні) не мають нічого спільного.
У того, хто вперше прочитає ці псалми в якості поезії про Різдво Христове, складеться враження, що вони вельми войовничі; герой, «суддя», чемпіон чи велетень-убивця, котрий має боротися й здолати смерть, пекло та диявола, нарешті прийшов, і дані свідчать, що наш Господь сприймав свій прихід у тому ж ключі. (Вірші Мільтона про Різдво добре передають цей аспект Різдва.) Існують очевидні підстави пов’язувати 68-ий псалом з П’ятидесятницею. І помітити їх можна при першому ж прочитанні. Вірш 9-ий: «Тряслася земля, також капало небо було перед Богом, Сінай затремтів перед Богом», – без сумніву, у псалмопівця асоціювався з чудесами, згаданими в книзі Виходу, і передвіщав сходження Бога, Котрий злинув у вогненних язиках. Вірш 12 прекрасно показує, як древні тексти майже неминуче набувають іншого сенсу. У Молитовнику подано це так: «Господь дав Слово, сила-силенна тих, котрі його провіщають» (Prayer Book Ps 68:11). Під «словом» мається на увазі військове повеління, а під його «провісниками» (досить зловісне розуміння) – тріумфальне єврейське воїнство. Але цей переклад, мабуть, неправильний. У вірші дійсно йде мова про те, що було багато тих, котрі провіщали «слово» (тобто, новину) про перемогу[2]. Це цілком підходить і для П’ятидесятниці. Однак, я вважаю, що пов’язати цей псалом з П’ятидесятницею нам дає право вірш 19-ий: «Ти піднявся був на висоту, полонених набрав, узяв дари ради людини, і відступники мешкати будуть у Господа Бога також».
На думку біблістів, у давньоєврейському тексті мова йде про те, що Бог через військо Ізраїля, як через Свого посередника, захоплює в полон величезні маси бранців й отримує «дари» (здобич та данину) від людей. Однак ап. Павло подає це в іншій інтерпретації: «Піднявшися на висоту, Ти полонених набрав і людям дав дари!» (Еф. 4:8). Мабуть, саме тут уперше псалом 68-ий пов’язаний із приходом Святого Духа, оскільки апостол Павло говорить про дари Духа (Еф. 4:4-7), наголошуючи на тому, що дані вони нам після Вознесіння. Опісля (а також внаслідок) Вознесіння Христос обдаровує людей цими дарами або ж отримує ці дари від Свого Отця «для людей», для їхнього вжитку, аби ті передавали їх іншим. І цей зв’язок між Вознесінням та пришестям Духа, безумовно, уповні відповідає словам самого Господа: «Краще для вас, щоб пішов Я, бо як Я не піду, Утішитель не прийде до вас» (Ів. 16:7). Так, начебто іншого способу немає, начебто присутність Бога, втіленого у світі часопростору, де діють наші органи чуття, унеможливлює пришестя Духа. Тут – велика таїна, її я навіть не намагатимуся заторкнути.
Цей псалом криє в собі чимало труднощів, інша ж справа із псалмами, в яких Христос являється як Страдник. Їх неможливо читати, не згадуючи про Христа. Якщо Христос «скуштував смерть задля всього людства», став «архетипним» страждальцем, тоді лемент усіх, хто коли-небудь страждав, з самої природи речей стосується і Його. Якщо вже говорити геть-чисто по-людськи, то тут і не конче потрібен Божий провід, аби добачити інакомовлення в древніх текстах. Ба більше, було б дивом-дивенним це інакомовлення прогледіти. На Хресті Спаситель, цитуючи 22-ий псалом, страшну пісню, не говорить: «Прокололи вони мої руки та ноги мої» (Пс. 22:17), хоч би яким вражаючим це передбачення не було. Найбільш вражаючим є поєднання цілковитої покинутості та відданості Богу, Котрий не відповідає, адже ж Він – «Святий, пробуваєш на хвалах ізраїлевих» (Пс. 22:4). Тут мовить усякий страждалець-праведник, в псалмі ж 40-му – страждалець-провинник: «Бо нещастя без ліку мене оточили, беззаконня мої досягли вже мене, так що й бачити не можу» (Пс. 40:13). Але й голос останніх для нас – теж голос Христа, ми ж бо навчені, що Він Сам, будучи без гріха, став задля нас гріхом, зійшов у глибини найстрашніших страждань, що їх переживає лиха людина, коли спізнає врешті власну ницість. Зауважте, що ці слова в буквальному розумінні заледве чи можна узгодити з 8-им та 9-им віршем: «Тоді я сказав: Ось я прийшов із звоєм книжки, про мене написаної. Твою волю чинити, мій Боже, я хочу, і Закон Твій у мене в серці» (Пс. 40:8-9). Та яким же багатоголоссям істини зазвучить це позірне протиріччя, щойно збагнемо, що слова ці промовляє Христос!
Вести й далі мову про ці «псалми страждання» немає сенсу. Тут все й так очевидно. Хай там як, а мені знадобилося чимало часу, аби побачити все багатство вже згадуваного 45-го псалма. Він являє нам таку силу-силенну граней Різдва, що їх ми ніколи не добули б з колядок чи навіть (заввиграшки) з Євангелія. За своїм первісним задумом – це видатна ода на царське весілля. (Тепер нас дивує, що подібна офіційна робота, виконана поетом «на замовлення» царського двору з нагоди урочистості, може бути хорошою поезією.) Та в часи, коли мистецтво пашіло здоров’ям, нашого здивування ніхто б не зрозумів. Усі великі поети, художники та музиканти древності могли творити шедеври «на замовлення». Того, хто не зумів би, вважали б великим шахраєм, як капітана, котрий може управляти кораблем, або фермера, котрий може займатися землеробством, лише в пориві натхнення. Псалом прекрасний просто як весільна ода – те, що греки звали епіталамою[3]. Одначе ода ця значно коштовніша, з огляду на світло, яке проливає на Втілення.
Раніше тлумачення чи то псалма, чи то Пісні Пісень, які ототожнюють Нареченого з Христом і Наречену з Церквою, здавалися мені надто абстрактними та надуманими. Воістину, коли читаєш відверто еротичну поезію Пісні Пісень і зіставляєш з повчальними заголовками в наших Бібліях, то мимоволі усміхнешся, ба більше, усміхнешся свідомо цинічно: невже благочестиві тлумачі прикидалися такими безглуздо наївними? Але тепер ніхто, сподіваюся, не вважає, що духовне тлумачення, інакомовлення, суперечить первісному буквальному змісту, який вкладали поети. Псалом залишається соковитою, святковою епіталамою, Пісня Пісень залишається прекрасною, подекуди вишуканою, любовною поезією, і це аж ніяк не нищиться тягарем інакомовлення. (Людина залишається приматом; вірш – чорними знаками на білому папері).
[1] «Богобоязні» (sebomenoi або metuentes) – визнаний клас язичницьких народів, котрий поклонявся Ягве, не підлягаючи обрізанню та іншим приписам закону. Cf. Psalm 118 (v. 2, Jewish laity, v. 3 Jewish priests; v. 4 God-fearers) та Дія 10:2.
[2] Інтуїція Льюїса таки не підвела. Саме в цьому вірші не йдеться про військо. Ба більше, мова йде не просто про провісників (мн. чол. р.), а про провісниць, вістунок (євр. ham.yba.srot, мн. ж. р.).
[3] Епіталама – у давньогрецькій ліриці – пісня на честь молодого подружжя, яку виконували після шлюбних урочистостей. У пізніші часи – будь-який твір панегіричного характеру, написаний з нагоди одруження. Епіталама зустрічається в Сапфо, Теокріта, згодом – в Е. Спенсера, Я. Кохановського, І. Северяніна та ін.