Чи народні вірування не вражені забобонністю?

Доцільніше говорити про народну набожність, а не про народну релігійність. Останніми десятиліттями як духовним теоретикам, так і душпастирям-практикам вдалося серйозно переосмислити народну набожність. Цієї тематики стосується Апостольське поучення Павла VI Evangelii nuntiandi, в якому Понтифік пише, що, незважаючи на свої обмеження та залишаючись «на рівні культурних проявів, що жодним чином не сприяють вірі», народна набожність, «якщо її добре скерувати завдяки педагогіці євангелізації, об’явить спрагу Бога, Якого можуть пізнати лише прості та бідні особи, які згодом стають спроможними на жертви та героїзм заради захисту віри» (п. 48). Павло VI засуджував строге ставлення до таких проявів у межах душпастирського оновлення, адже історія показує, що народна набожність «часто відкрита на різні спотворення релігії та забобони, обмежуючись культурними проявами і не сприяючи розвитку істинної віри»[1].

Важливими є також зауваження архієпископа-емерита Фоджі-Бовіно, монсеньйора Джузеппе Казале, в душпастирському листі Nuova religiosità е пиоvа evangelizzazione («Нова релігійність і нова євангелізація»): «Ми повинні уважно роздумати про цінності народної релігійности, яку необхідно спрямовувати та євангелізувати, але яку часто несправедливо зневажають, що спричиняє звертання вірних до сект та нових релігійних рухів»[2].

На завершення ще процитую «Душпастирську ноту» Секретаріяту з питань екуменізму та діялогу Синоду єпископів Італії (1993 p.). У ній визнано, що «народна набожність потребує спонтанного прояву, який гармонійно би поєднувався з місцевою культурою», та водночас стверджує, що «Церква занепокоєна тим, що такі форми релігійности можуть виродитися в забобонні прояви або ж змішатися з елементами поганства, що спричинить затемнення справжньої віри в Христа, єдиного Спасителя»[3].

Після такого короткого екскурсу в документи Учительського уряду Церкви я хотів би навести яскраві слова Папи Івана Павла II з його Апостольського листа Vicesimus Quintus Annus: «Народну набожність не можна ігнорувати або ж трактувати з байдужістю чи зневагою, оскільки вона сповнена цінностей і, певною мірою, виявляє релігійне ставлення до Бога. Але її необхідно постійно євангелізувати, щоб віра, яку вона виражає, стала зрілим та автентичним актом. Це ж стосується набожних практик християнського народу та інших форм благочестя, які треба прийняти та скерувати за умови, що вони не змішаються з літургійними богослуженнями. Справжнє літургійне душпастирство зуміє використати багатство народного благочестя, очистити його та скерувати до літургії як народний дар»[4].

Згадані документи чітко вказують, що «Церква завжди була тактовною та уважною, аби не позбавити християн тих форм віри, які найбільше доречні різним культурам та середовищам»[5], оскільки вона прагне зберегти свою чистоту та вберегти народне благочестя від будь-яких спотворень та забобонів. Якщо її скерувати належним чином, народне благочестя стає однією з найкращих форм справжньої зустрічі з Богом в особі Ісуса Христа. Очевидно, що брак уваги пастирів та належного виховання вірних створює загрозу побачити такі жести, обряди, слова та прояви народного благочестя, які перетворяться на забобонні чи магічні. Народне благочестя відповідає критерію розвитку, який повинен дати відповідь на запитання: яким чином те, що люди демонструють, відповідає тому, в що вони вірять? Але не варто плутати народне благочестя з іншими посередніми та забобонними типами поведінки, такими як використання талісманів чи амулетів, щоб отримати позитивне вирішення проблем, або ж хресне знамення перед грою в футбол.

«Забобони з’являються тоді, коли народні традиції називають релігією» Святий Амвросій (Glossa Lomb. Sub. Нот. Ambros., Col 2, 23).

Чи можуть літургійні обряди бути уражені забобонністю?

Літургійний культ має на меті прославлення Бога та освячення людини. Тобто фактично це жертва нашого життя у відповідь на нашу ж ініціятиву спасення в Ісусові Христі, Який помер і воскрес задля того, щоб ми отримали життя вічне. Як наслідок усе те, що змішується з літургійним культом і не пов’язане з цією метою, входить до сфери забобонности. Питання дуже важливе, оскільки літургійні обряди виражені через жести та символи правди віри. Дійсно, богослуження є першим місцем катехизації. Тож, священик повинен подбати про те, щоб ретельно і з любов’ю сповнити обряд, які йому довірила Церква. Та все ж, певна надмірна увага до зовнішнього аспекту обряду чи формалізм можуть спричинити забобонність, оскільки забуваємо про мету богослуження, яка є виключно духовною. Якщо, здійснюючи благочестиві практики, не ставимо за мету прославу Бога, а спрямовуємо свої дії на автоматичне магічне отримання благодаті, скрупульозно дотримуючись обряду, то це, звісно ж, входять до категорії забобонности.

Святі таїнства є місцем зустрічі між людиною та живим Богом, який запрошує кожного з нас увійти з Ним у сопричастя любови. Метою нашої з Ним зустрічі в таїнствах може бути лише Його слава та благодать спасення, яку ми готові прийняти. У таїнствах Бог не підпорядковується обрядовому формалізму, який змусив би Його виконати всі наші вимоги та очікування, адже Він постає в них вільно задля чистої ласки зустрічі, яку сам запропонував нам, прагнучи наповнити наше життя тими ласками, які Він вважає необхідними для нашого щастя.

Щоб викорінити забобони та уникнути будь-яких неправильних чи спотворених розумінь релігійних практик, необхідно, щоб і вербальні форми, які використовують вірні, були правильними і відповідними. Не можна «замовити Службу», можна «зробити добровільну пожертву на Службу». Часто доводиться чути, що «Служба Божа є за померлого такого-то». Правильніше казати, що Служба є заупокійною, адже євхаристійна жертва призначена не святим і не мертвим, а лише Богові. Словесна форма дуже важлива для правильного розуміння літургії та святих таїнств, що в ній здійснюються.

Якою є моральна оцінка забобонів?

З об’єктивного погляду, забобонність є гріхом, як це зазначив екзорцист отець Франческо Бамонте, бо безліч осіб просто не усвідомлюють важкости того, що чинять: «Уже протягом двадцяти років я завважую, що бракує катехези та проповіді, які виказували б гріховність забобонности, що суперечить першій заповіді. Багато християн вірять, що немає нічого поганого в зверненні до ясновидця, вони навіть уявити собі не можуть, що цим жестом ображають Бога»[6]. Викликати духів, шукати спілкування з померлими, ходити до ясновидців та чаклунів – все це суперечить першій заповіді, тобто є важким гріхом. Але зі суб’єктивного погляду, «гріховність можна зменшити або ж усунути з причини невігластва, страху або інших обставин, які зменшують чи усувають моральну відповідальність»[7].


[1] 80 Paolo VI, Esort. Ар. Evangelii nuntiandi, 48, AAS 68 (1976) 37, http://www.vatican.va/holy_father/paul_vi/apost_exhortations/documents/hf_p-vi_exh_19751208_evangelii-nuntiandi_it.html

[2] Casale G., Nuova religiosita e nuova evangelizzazione, – Piemme, Casale Monferrato 1993, c. 101.

[3] L’impegno pastorale della Chiesa di fronte ai movimenti religiosi e alle sette. Nota pastorale del Segretariato per l’ecumenismo e il dialogo della CE1, Roma 1993 (http://www.astori.it/religione/Sette/dossier/docpastorale.html).

[4] Іван Павло II, Апостольський лист Vicesimus Quintus Annus (4.12.1988), 18.

[5] Див. Introdizione al Direttorio su pietà popolare e liturgia. – LEV, Città del Vticano 2002, cc. 15-29.

[6] Див. Avvenire on line від 29 червня 2000 р.

[7] Див. DETM цит., с.1069

Попередній запис

Як Церква реагує на забобони?

Наступний запис

Чи щось загрожує забобонним особам?